Сто тисяч - Карпенко-Карий Иван Карпович - Страница 1
- 1/12
- Следующая
Іван Карпенко-Карий
Cто тисяч
Комедія в 4 діях
ДІЄВІ ЛЮДЕ
Герасим Никодимович Калитка - багатий крестьянин.
Параска - жінка його.
Роман - син їх.
Савка - кум Герасима, крестьянин.
Банавентура - Копач.
Невідомий - єврей.
Гершко - фактор.
Мотря - наймичка.
Клим - робітник.
ДІЯ ПЕРША
В хаті яку хвилину нема нікого; входе Невідомий.
Невідомий. Нікого нема… Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на світі. А через чево і трудно? Через того, що багато розумних понаставало… Усі торгують, а покупателі только глазами купують, і торговлі нема - один убиток. Так я сібє видумал новую комерцію: хорошій будет гендель, єжелі удастся… Попробуєм!…
Роман і Невідомий.
Невідомий. Здрастуйте вам.
Роман. Здоров.
Невідомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?
Роман. Це.
Невідомий. А де ж сам хазяїн?
Роман. Вони в город поїхали, сьогодня повинні буть назад.
Невідомий. Я з ним відался, і он сказал, щоб я приїхав.
Роман. Може, й вони через годину будуть.
Ті ж і Копач.
Копач. Ура! Тепер суд гласний, накриває жидків часний! Хе-хе-хе!
Невідомий. А ви разлі часний? Не похоже.
Копач. Не та рожа? Ха-ха-ха!
Невідомий. Прощайте! Я навідаюся опісля, бо у мене є діло до Смоквинова. (Пішов.)
Копач і Роман.
Копач. Ха-ха-ха! Заметь-це пройдисвіт! Я їх багато бачив, у мене опит і практіка. Я на них насмотрелся… Командовал зводом, так пров'янт і фураж часто получав, знаю їх, да і они меня знають! Тепер літ трідцать в одставкє, по світу вольно я хожу і в очі сміливо усім гляжу… Стихи… Ха-ха-ха! А батько купчу й досі ще не совершив?
Роман. Ще в городі.
Копач. Хотів поздравити його з пріобрєтєніем зємєль-кі… А Прасковєя Івановна?…
Роман. У попа.
Копач. Так! Торічелієва пустота… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш - це з фізікі. В такім разі - адіо! К обіду я прийду. (Пішов.)
Роман, потім Мотря.
Роман. Наче і розумний, а дурний. Тридцять літ шукає кладів і голий став як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав… І все він зна - тілько нічого не робе. (Іде до дверей і гука.) Мотре, та йди-бо сюди!
Мотря за дверима. «Чого там? Нема мені часу».
Роман. Та нам, мабуть, не буде часу і вмерти. Іди-бо! Зашиєш мені сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пішли. Хочеться мені з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розірвав рукав.
Входе Мотря.
Заший. (Показує.)
Мотря. Де це ти так розпанахав?
Роман. Зачепився за вила.
Мотря зашива, Роман її цілує.
Мотря (б'є його кулаком). А це що? А тпруськи!
Роман. Хіба не можна? Ми ж восени поженимось, чула? Що батько казав?
Мотря. То тоді і цілуваться будемо, а тепер зась! Може, ще батько шуткував, а ти вже н губи розпустив.
Роман. Ні, це не шутки. І мати казала, і батько казав, що кращої невістки не треба.
Мотря. Уже зашила. Іди собі, я не маю часу теревені править, та он вже батько приїхали.
Роман. Батько? Справді.
Мотря вибіга.
Герасим і Роман.
Герасим. А ви чого тут збіглись, роботи нема, чи що?
Роман. Та я розірвав рукав… Мотря зашила.
Герасим. А мати ж де?
Роман. Пішли до попа…
Герасим. Знайшла празник. Іди ж до роботи, бо там роти пороззявляють та й стоятимуть. Нехай коней розпряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої реміняки не порізали на батоги.
Роман. Добре. Тут жид якийсь питав вас і Копач.(Вийшов.)
Герасим (один). Жид-то діло, а Копач-морока. Ху! Слава богу, справився з ділами: совершив купчу, і земельки прибавилось. І бумага зелена, мов земля, укритая рястом!… Ох земелько, свята земелько, божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо - усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито; і все то гроші, гроші, гроші… Кусочками, шматочками купував, а вже і у мене набралося: тепер маю двісті десятин - шматочок кругленький! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок - так-так, - однієї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п'ять гуртів випасається скоту. Та що? Свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою тілько біля свиней шість чоловіка день при дні працює!… І яким побитом Жолудь достав таку силу грошей - не зрозумію… Я сам пам'ятаю, як Жолудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясом у різницях, а тепер - багатир. Де ж воно набралося? Не іначе, як нечистим путьом! Тут недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає - і тілько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш. Не спиться мені, не їсться мені… Під боком живе панок Смоквинов, мотається і туди й сюди, заложив і перезаложив, - видко, що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… Ай, кусочок же, двісті п'ятдесят десятин, земля не перепахана, ставок рибний, і поруч з моєю, межа з межею. Що ж, копиталу не хватає… Маю п'ять тисяч, а ще треба не багато, не мало - п'ятнадцять тисяч! Де ти їх візьмеш? Прямо, як іржа, точить мене ця думка! Де їх взять?… Де?… Хіба послухать жидка, піти на одчай, купить за п'ять тисяч сто тисяч фальшивих і розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на ярмарках… Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальована бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись… Обіщав жид сьогодня привезти напоказ. Може, це він уже й заходив. Цікаво дуже бачити фальшиві гроші.
Савка і Герасим.
Савка. Здрастуйте, куме! Добре, що я вас дома застав.
Герасим. А навіщо ж то я вам так пильно потрібен?
Савка. Відгадайте! Шкода, не відгадаєте… Грошей позичте, куме! Карбованців з сотню, до Семена.
Герасим. Яж кажу, що так!… Виходить: недовго думавши - давай! Хіба у мене банк, чи що?
Савка. Та до кого ж ти і вдаришся? Жид злупе такого проценту, що ніяк не викрутишся потім.
Герасим. Хто ж тепер, куме, не лупить? Лупи та дай.
Савка. То вже лупіть краще ви, куме, та дайте.
Герасим. Нема! Хоч носа відкрути, то й десятки зайвої не витрусиш - всі віддав за землю.
Савка. Де ж ті гроші, куме? Я сам не раз, не два
Герасим. Та господь їх знає. Я над цим думав.
Савка. Чув я, що Жолудь нечисті гроші має, від самого, не при хаті згадуючи, сатани, то, може, й другі так саме достали… Тілько де ж вони з ним познайомились і як? От що цікаво! Вже ж і я не полохливого десятка, пішов би до нього в гості у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, іродів син! Чи душу йому, луципірові, треба, то нехай би брав, бо без душі, мабуть, легше, як без грошей. Я вам, куме, признаюсь, що сам ходив під Івана Купайла, як мені казано, на роздоріжжя… Повірите, звав, нехай бог простить, Гната безп'ятого! Так що ж - не вийшов, тілько налякав.
- 1/12
- Следующая