Роксоляна - Назарук Осип - Страница 51

• Предыдущая
• 51/73
• Следующая

— А шанували вони вас, мамо, по дорозі?

— Шанували, доню, що правда. Ліпші були, ніж свої не раз бувають. Ніякого зла вони мені не заподіяли, все, що було потрібне, я мала. Тільки раз таки доброго страху наїлася я через них. А було то так: як уже переїхали ми великі рівнини угорські і в'їхали у краї, де твій чоловік царствує, — то, кажеш, він добрий?

— Дуже добрий, мамо. І розумний, і справедливий, і нічого мені не відмовляє. Ліпший вже не може бути.

— Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин, зітхнула. — Отож, як ми вже в'їхали в його царство, то побачила я турецьке войсько з кривими шаблями і такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю, лиш голову зрубають, та й по всьому. Хіба на другім світі побачимось. А й жидам, видко було, трохи тряслися руки, як їх вози турки оглядали. Щось вони там їм давали і якось пустили нас далі. Ну, і знов їдемо. Рівнина така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже недалеко. Серце в мені стиснулося, бо то велика вода, недаром про неї у піснях співають.

— А знаєте, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з іншого боку сюди приїхала. Через море.

— Та море ще більше, як Дунай. Усячину Бог сотворив на тім світі, а всьо чоловік перейде по Божій волі. Отож, доїхали ми до того Дунаю. Ріка то ріка, доню! Та й де тої води тілько набереться, гадаю, що так пливе і пливе, лиш синіє, а другий беріг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом поїхали ми довший час, бачу, — місто. Замок такий на білих скалах підноситься вгору, що хіба птах туди годен долетіти проти волі тих, що в тім замку старшують. А жиди кажуть, що там сидить турецький намісник, ніби заступник твого чоловіка. Таки так кажуть: «Видите, — кажуть, — у тім замку сидить заступник чоловіка вашої доньки!» А я собі гадаю:

«Аби я того заступника тоді на сім світі побачила, як свого небіжчика мужа, а твого покійного тата, царство йому небесне!..» Але нічого не обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть, — гадаю. — Та знаєш, доню, таки мусіла я його побачити, і то в тім високім замку!

— А то як?

— Та так: десь у місті заїхали жиди зі мною до якогось заїзного дому, дали мені кімнатку, а самі пішли за своїми інтересами. Сиджу я й молюся Богу. Нема їх та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день, чую — бренькіт Дивлюся вікном, войсько турецьке йде і моїх жидів веде! Вони бліді, трясуться і на моє вікно показують та й щось говорять! На, маєш, гадаю. І задеревіла я. Духу в собі не чую. — Відітхнула, якби ще не видихалася з тодішнього страху, й оповідала далі:

— Входять товпою в хату турецькі жовніри. Але не кричать. Навіть руки до чола і до серця прикладають і голови передо мною схиляють. Доміркувалася я, що жиди мусіли їм наговорити, що я до якоїсь великої пані іду. Та й відітхнула я. А на подвір'я, вже бачу, й віз заїжджає. Така бричка, що й владиці не соромно було б такою їхати. Не знаю, що то буде, і питаю жидів.

А вони кажуть:

— Не бійтеся, їмость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в інтересах натрафили на ворогів, аби вони собі кишки поламали! І були б нам усе дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми сказали, що веземо няньку жінки самого султана. Ми так мусіли сказати, бо ви, їмость, бідно одягнені та й з нами простими возами їдете. То нас ще побили б за брехню, якби ми правду сказали.

— А на що ж ви, — кажу, — заходили собі в то всьо?

— Де ми заходили? Та то на нас зайшло! I, може, лучше, що зайшло. Бо як ми їм за няньку султанки сказали, то зараз як не ті стали і спокій нам дали. А тепер ви, їмость, мусите з нами піти на замок і там потвердити, що ми сказали.

— Та на неправду свідчити? А як присягати скажуть?

— На яку неправду? Або ви, не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де неправда? В чім неправда?

— А де ж я знаю напевно, чи жінка султана — моя дитина, чи не моя?

— Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тоді напевно скажете. Де тут неправда і в чім тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви їм касу їдете розбивати? Чи ви з їх войськом їдете битися? Ви їдете своєї дитини шукати. Кождий чоловік — розуміє се. А як не ваша, то ви їм также ні мур не вкусите, ні моря не вип'єте. Вертаєте, та й вже.

— Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом і з жидами, а серце в мені лиш тьохкає. Всадили мене в той повіз. Коні як змії. Лиш ліцами їх торкнули і пішли!

Ледви вилізла я на той замок. Спочивала я пару разів. Правда, навіть турки милосердіє мали. Не стигували на мене, а крок за кроком ішли. Ставала я, ставали й вони і чекали, поки я не відпочала. Нарешті вийшла я на ту гору. Таке подвір'я кам'яне, що з него видко дуже далеко: і Дунай, і поля навкруги. Як у раю, так гарно. І впровадили мене до якихсь покоїв. Скрізь дивани дорогі, подушки на підлогах аксамитні. Показують мені турки, що можу сідати. Сіла я. А жиди стоять. Чекаємо. За якийсь час чую — йдуть ще якісь люде. Аж замерехкотіло від них. А ті, що вже були, низько кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидіти, чи вставати, та й сиджу. Аж тут з-між тих, що прийшли, виступає якийсь ще не старий і не молодий вже чоловік, по-турецьки одягнений, в турбані. Та й чисто по-нашому каже:

— Слухайте, жінко, — каже, — маєте правду сказати, як на сповіді, бо ви, каже, — перед самим цісарським намісником, котрому я кожде ваше слово переповім по-турецьки.

— Питайте, — відповідаю, — а я скажу, що буду знати.

— Чи то правда, — питає, — що ви няньчили жінку великого султана Сулеймана і їдете до неї з отсими купцями, до Царгорода?

— Та до Царгорода з тими купцями я їду, — кажу. — Але чи жінка султана то та сама, котру я няньчила, то скажу аж тоді, як її побачу. Я їду, — кажу, шукати тої, котру я няньчила на своїх руках, — кажу, — бо люде говорять, що вона в Царгороді, — кажу.

— Добре ви, мамо, відповіли, — сказала Настя.

— Та правда все добра, доню.

— А що ж той товмач на те?

— Товмач зараз заговорив до намісника. Старший, уже сивий, чоловік був той намісник. Він щось сказав товмачеві. А той знов до мене:

— Видко, — каже, — що ви правду говорите. Тепер питаю вас, відки ви і коли ту дівчину-попадянку, що ви її няньчили, забрали татаре?

— Я, — кажу, — зі свого краю, з Червоної Руси, а тоді була я в Рогатині.I кажу, коли то було, всьо по правді. А він знов переповідає тому старому панові. Той лиш головою поважно кивав. І знов щось сказав товмачеві. А товмач до мене:

— А мали ви які певні вісти від того часу, як ту дівчину татаре взяли?

— Та вістей, — кажу, — було багато, казали люде, що вийшла заміж високо. Але де ж я можу знати, чи се правда? — Боялася я і словечком згадати, що люде і про цісаря говорять, аби турків не образити. А він знов переповів і вже щось довше між собою говорили. І інших запитували. І ті щось говорили. А жидів уже не питали. Видко, мусіли їх перед тим розпитувати. Досить, що нарешті товмач знов звернувся до мене та й говорить:

— Цісарський намісник каже вам, пані, переказати, що се може бути правда, що ви сказали. Тому питає вас, чи не потребуєте ви чого або чи не маєте якої скарги. Всьо скажіть і нічого не бійтеся.

— Нічого, — кажу, — я не потребую і ніякої скарги не маю. Коби лиш нас більше не спиняли по дорозі… — Він переповів і се. Знов поговорили та й каже він до мене:

— Ваше переслухання скінчене. Дістанете таке письмо, що ніхто вас більше по дорозі не зачепить… — Подякувала я, доню, і тому намісникові, і тому товмачеві. А на відхіднім сам намісник склонився і всі, що були з ним. Тоді я подумала: «Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий пошанівок, як такий великий пан задля тебе навіть стару няньку твою шанує». І ще менше я відтоді вірила, що се може бути.

— А на письмо довго ви, мамо, чекали?

— Не довго тривало, як мене тим самим повозом відвезли. А ще того дня вечером принесли мені то письмо і таки до моїх рук дали. І ще раз той товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала.

• Предыдущая
• 51/73
• Следующая