Роксоляна - Назарук Осип - Страница 55

• Предыдущая
• 55/73
• Следующая

Султанка Ель Хуррем скричала у сні. І піт студений облив її личко. І збудилася. А як знов заснула, побачила кару за злочини ті. Побачила, як гнила живцем Византія в золоті й пурпурі. Побачила, як предок її чоловіка на місто наступав і як таранами мури розбивав. Узріла ряд султанів аж до мужа свого. Втім рука червона вирвала подобу Мустафи молодого й на столі султанів поклала — Селіма… Пізнала Ель Хуррем любі очі сина. Узріла, як Стамбулом три армії йшли, як Селім висилав їх на нові підбої…

Тут збудилася і — рішилася.

А дощ так плакав по садах султанських, як плаче дитина за матір'ю…

Таємнича рука Господня зіслала на землю 1526 рік. Такого дивного року не пам'ятали найстарші люде у Стамбулі. Сонце вдень нагрівало воздух так сильно, що ночами прів навіть небесний фірманент і зі звізд капав огняний піт на землю: на Золоту пристань Стамбула, на море Мармара і на Долину Солодких Від.

А як розвинулися липи з бігом гарячих днів, то по довгих тижнях ночей без роси бачили люде ранком під липами і яворами дивний «піт небесний», що, мов липкий мід, покривав каміння під ними. А подорожнім, що в ті ночі спали під отвертим небом, злипалося волосся, й одяг їх покритий був каплинами зоряного поту, що капав з небесних звізд на грішну землю і на людей її.

I в ті страшні часи, коли прів від жаху фірманент небесний, постановив найбільший султан Османів рушити на завоювання землі «джаврів». Тоді отворено святу Браму Фетви і зі всіх мінаретів Стамбула голосно закричали мослемські муедзини: «Йдіть, легкі і тяжкі, та ревнуйте добром і кров'ю на шляху Господнім!

А сто вистрілів з гармат оповістило початок Джігаду. Так зачався Джігад — святий поход султана Сулеймана. А в перший день Джігаду падав дощ кривавий на землю християнську, на шляхи, котрими мали йти небаром великі полки падишаха. Падав дощ кривавий, хоч на небі не було ні вітру, ні хмари. Впав і лежав на полях, стежках і шляхах від полудня до ночі. А в воздусі на угорських рівнинах піднявся пил кривавий і тижнями стояв на небі. Стояв і страшно світив хмарами вдень і вночі. І жах великий пішов по безмежних пуштах угорських і по замках лицарських. А безнадійність чорним саваном покрила соняшні землі мадярів і хорватів від краю до краю.

А як сімома брамами Стамбула сунули, мов туча, на святий Джігад полки Сулеймана, надійшла буря від Чорного моря. І йшла перед військом великого султана і сипала дивним дощем білих риб, що милями заслав дорогу полкам падишаха. Мусульманське військо з острахом вдивлялося в свого монарха. А він їхав на чорнім як ніч коні, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета, «Твердий і Великий» султан Сулейман і ні оком не дрігнув, дивлячись на дивні знаки небесні. А військо його вдивлялося, як в образ, у неповорушну постать Сулеймана, що їхав на бистрім коні, мов висока кам'яна подоба Господньої кари. Ніякого металу, опріч твердої сталі, не мав на собі ні при собі, ніякої оздоби одяг його[79].

А біля нього їхала в арабськім вовнянім бурнусі і в кашмірськім шалю, у критій колясі за ненецьким склом улюблена жінка завойовника, прегарна Роксоляна Хуррем, «серденько серця султана Сулеймана».

А як на обрію зникали найвищі вежі Царгорода, султан пересів з коня до карети жінки, щоб розпращатися з нею, і сказав:

— Я додержу слова і покажу тобі, як виглядає битва. Пришлю по тебе. А тобі в опіку віддаю мого найстаршого сина.

Червень ударила в обличчя Ель Хуррем. Велике довір'я мужа так на неї поділало, як грім з ясного неба. І аж слези витиснуло їй з очей.

Сулейман Великий щось важив у душі. По хвилі сказав:

— Ти знаєш, хто тепер командант Стамбула?

— Знаю, — відповіла, здивована, — Кассім.

— Так, Кассім. Але він їде зі мною на війну.

— То його заступник.

— Так, але він старий і не відважиться нічого важнішого сам зарядити.

— Отже хто? — запитала.

— Ти, — відповів так тихо, що здавалося, немовби се причулося їй.

— Чи ти дав такий наказ?

— Перша основа правління: не видавати непотрібних наказів, бо се перешкоджає в праці чесним людям.

— А друга? — запитала.

— Друга та, про яку все говорив мені мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його! Він казав:

«Щоби здобути державу, треба мати у відповідній порі не більше як сто розумних людей, котрі по наказу одного готові на всяку працю і на всякі жертви. А щоби правити державою, вистарчить п'ять таких людей». Чи ти, о Хуррем, маєш таких п'ять довірених людей? Я тому тебе питаю, бо Стамбул — командант всім городам моїм, а ти будеш фактичним командантом Стамбула.

Задумалася й відповіла:

— А коли б я не мала, то що треба робити, щоб їх знайти і придержати при собі?

— Ти розумно запитала, о Хуррем! Але ніяка людина не знаходить таких людей, бо їх знаходить і присилає для доброго діла тільки всемогучий Аллаг. І вони по волі Його так стягнуться до доброго володаря, як стягаються опилки заліза до магнету, який недавно показував тобі штукар венецький.

— А як же пізнати їх?

— Пізнати їх можна тільки по довшім часі по їх робучості і правості. Сі дві прикмети — се як двоє очей людини. Одна без другої може також існувати, і навіть може приносити хосен. Але помічник влади без одної з тих прикмет — се каліка.

— А як же задержати таких людей при собі?

— Мій покійний батько Селім, — нехай Аллаг буде милостивий душі його, так учив мене, о Хуррем, а мав він досвід великий: перша прикмета володаря

— ніколи не закпити собі з вірного слуги! А що дуже довго треба ждати, заки переконаєшся, хто тобі вірний, отож ніколи не кпи собі з нікого, що стоїть при тобі. Лучше убити, ніж закпити. Бо глум — се отруя, що затроює серце обидвох. Отроєні люде ні працювати, ні правити не можуть.

— Я ще ніколи не закпила собі зі слуг своїх.

— Знаю, о Хуррем, бо уважно придивляюся тобі, відколи ти перший раз піднесла на мене несмілі очі свої. І тому, власне, кажу тобі, що ти будеш тепер правдивим командантом Стамбула і без наказу мого.

— Я маю тільки оден гріх на душі: я казала убити без переслухання великого везира Агмеда-башу. Слези виступили їй з очей.

— Так, о Хуррем. Се гріх проти волі всевідучого Аллага. І найгірший злочинець має право говорити свобідно перед смертю. І коли б ти, о Хуррем, побачила бунт Стамбула проти себе і бунт всіх городів моїх із-за домагання смерті останнього бідака в державі, а не уступила перед тим домаганням, заки переконаєшся про вину, і мусіла втікати, і коли б я знайшов тебе опущену в пустині, по утраті цілої держави, — я сказав би тобі: «Ти була добрим командантом Стамбула!» Бо володар, о Хуррем, тільки заступає святу волю Аллага, і справедливість Його по силам своїм, І тому такий високий престол володаря. І тому так далеко сягає рука його. Але та рука в'яне без справедливості.

Тут Сулейман Величавий глибоко вдивився в сині очі Ель Хуррем і доповів отсі слова: «Аллагу Акбар!» (Бог всемогучий!) Господь всемогучий царствує над усіми землями й водами, над звіздами й воздухами. І без волі Його не виросте й не впаде ні червак, ні людина, ні пташина з гнізда. Він тяжко карає за все, що зробить людина проти святої волі Його, котра так коріниться в совісті людини, як коріниться дерево в землі, як коріниться державна влада в послусі народу, А діл Господніх ніколи не зрозуміє людина. А хто думав би, що розуміє їх, той був би подібний до сліпої людини, котра, обмацавши хвіст мого коня, говорила б іншим, що знає його красу, расу і ріст.

• Предыдущая
• 55/73
• Следующая