Выбери любимый жанр

Одіссея - Гомер - Страница 12

Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:
12

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА

ЗМІСТ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТОЇ ПІСНІ

ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ

Одіссей разом з Телемахом виносить зброю з їдальні, потім залишається наодинці. Меланта знов його ображає. Він розповідає Пенелопі вигадану про себе історію і запевняє її, що Одіссей незабаром повернеться до свого дому. Евріклея впізнає його по рубцеві на нозі; він наказує їй мовчати. Пенелопа розповідає йому сон свій, потім каже, що віддасть свою руку тому з женихів, котрий переможе інших стрільбою з Одіссеєвого лука; нарешті Пенелопа йде геть.

ЗУСТРІЧ ОДІССЕЯ Й ПЕНЕЛОПИ. УМИВАННЯ НІГ
Сам у господі тим часом зоставсь Одіссей богосвітлий,
Смерть-бо усім женихам готував із Афіною разом.
До Телемаха він швидко із словом звернувся крилатим:
«Час, Телемаху, відціль бойову повиносити зброю
5] Разом усю. Женихів же, як, це спостерігши, про неї
Стали б питати, солодкими знов заспокоїш словами:
«Я її виніс від диму. На ту вона зброю й не схожа,
Що залишив Одіссей, як походом до Трої подався, –
Вся від дихання вогню почорніла вона й пошкарубла.
10] Ще й важливішу Кроніон у серце поклав мені думку.
Як би, упившись вином і сварку якусь розпочавши,
Ви не поранили б тут один одного та не зганьбили б
Сватання й учти. Бо тягне до себе людину залізо».
Так він сказав. Телемах же, послухавши любого батька,
15] Вмить гукнув годувальницю й мовив старій Евріклеї:
«Неню, затримай тим часом служниць у жіночих покоях,
Поки в комору я винесу батькову зброю прекрасну.
В домі без догляду вся вона зовсім поблякла від диму
З часу, як батька нема. А я ж іще був нерозумний.
20] Нині ж прибрать її хочу, де подих вогню не сягає».
В відповідь так годувальниця мовить йому, Евріклея:
«Синку, якби хоч тепер ти за розум узявся й почав би
Дбати про дім свій та про охорону майна піклуватись!
Хто ж, проте, піде з тобою тепер, щоб тобі посвітити?
25] Заборонив ти виходить служницям, а світять вони ж то».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Гість оцей піде. Не дам я без діла лишатись, хто збіжжя
З мірки черпає моєї, хоч був би й з далекого краю».
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово,
І до покоїв залюднених двері вона зачинила.
Зразу ж підвівсь Одіссей із сином своїм світлосяйним,
Стали виносить вони і горбаті щити, і шоломи,
Й гострі списи. Ішла перед ними Паллада Афіна
Із золотим каганцем і путь їм чудово світила.
35] Раптом тоді Телемах до батька свойого звернувся:
«Батечку, диво я бачу велике очима своїми!
Стіни будинку, і сволоки, й балки прекрасні, й соснові
Бантини, й сохи високі, що їх підпирають, так ясно
Світяться перед очима, немов би вогонь десь палає.
40] Мабуть, хтось є тут з богів, що простором небес володіють».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Стримай думки ці, замовкни й нічого мене не розпитуй.
Завжди це так у богів, що Олімпом з віків володіють.
Отже, іди-но ти спати, а я вже тут сам залишуся,
45] Щоб і служебниць, і матір твою перевірити трохи –
Буде вона із сльозами розпитувать в мене багато».
Так він сказав. Телемах тоді вийшов з кімнати й подався
Із смолоскипом, що путь освітляв йому, прямо до спальні,
Де він лягав, коли сон наближався до нього солодкий.
50] На богосвітлу Еос дожидаючи, там і заснув він.
Сам у господі тим часом зоставсь Одіссей богосвітлий,
Смерть-бо всім женихам готував він з Афіною разом.
Вийшла тоді із покоїв своїх Пенелопа розумна,
Ще й не сама, з нею разом зійшли й дві служниці додолу.
55] Крісло поставили їй до вогню, там, де завжди сиділа,
Сріблом оздоблене всюди й слоновою костю, – усе це
Столяр Ікмалій робив, і підставку до ніг унизу він
їй приладнав. Руном покривалось те крісло великим.
В нього ж і сіла, ввійшовши сюди, Пенелопа розумна.
60] З верху служниці сюди поприходили білораменні
І почали прибирати столи, і недоїдків купи,
Й келихи всі, що пили з них мужі оті високодумні;
Повикидали з жаровень вуглини, що вичахли, й знову
Дров підкладали сухих, щоб тепліше було і світліше.
65] З лайкою на Одіссея накинулась вдруге Меланта:
«Що ж ти, приблудо, й до ранку тут будеш усім докучати?
Бродиш по домі всю ніч, на жінок хижим оком чигаєш?
Будь задоволений, злидню, вечерею й геть забирайся!
Бо як впечу головнею, то вилетиш зразу за двері!»
70] Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
«От божевільна! Чого причепилася з люттю такою?
Чи не тому, що брудний я, що тілом свічу крізь лахміття
Й жебрати мушу по людях? До всього нужда приневолить!
Всі жебраки і старці такі уже люди нещасні.
75] В домі своєму і я між людей колись жив собі тихо
В щасті й достатку й не раз подавав подорожній людині,
Хто б то не був і з якою потребою він не зайшов би.
В мене і челяді досить було, і усього багато,
З чим у нас добре живеться і за що нас звуть багачами.
80] Все мені знищив Кроніон, – така вже була його воля!
Отже, коли б не позбутися, жінко, й тобі отієї
Вроди, що нею пишаєшся ти між служницями нині!
Та господиня щоб часом у гніві тебе не скарала
Чи Одіссей не вернувся б, – не втрачена ще ця надія.
85] А як загинув він справді й нема вже йому повороту,
То залишився по ньому, проте, наче дар Аполлона,
Син Телемах. А від нього ні одна в покоях жіночих
Не приховає провин своїх, – він-бо уже не дитина».
Так він сказав. Ці почула слова Пенелопа розумна
90] І, на імення гукнувши, служебницю лаяти стала:
«Ах, безсоромна ти, суко нахабна! Тепер цих мерзенних
Каверз тобі не втаїти, заплатиш за них головою!
Добре ти знала усе, тобі я сама говорила –
Маю цього я чужинця в господі своїй розпитати
95] Про чоловіка мого, за яким я сумую так тяжко».
Ключницю потім вона, Евріному, гукнула й сказала:
«Стільчик внеси, Евріномо, й руном застели його зверху,
Щоб посадить мого гостя, а він говорив би зі мною
Й відповідав мені, – хочу його розпитати докладно».
100] Так вона мовила, й та за хвилину внесла до кімнати
Стільчик обтесаний гладко й руном його зверху накрила.
Сів на ньому незламний в біді Одіссей богосвітлий.
Перша тоді почала говорить Пенелопа розумна:
«Передусім я, чужинче, тебе запитати хотіла б:
105] Хто ти і звідки ти родом? В якій виростав ти родині?»
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Жінко, із смертних про тебе ніхто на землі неосяжній
Злого не скаже. Слава твоя аж до неба сягає,
Так наче ти володар бездоганний, що в силі побожній
110] Багатьома мужами керує могутніми в правді
І справедливості, й родить у нього чорнозем пшеницю
Та ячмені, і дерева у нього плодами рясніють,
Множаться в полі стада, і рибу глиб моря приносить
Під керуванням його і народи під ним гараздують.
115] Тож про що інше питай мене в домі своєму сьогодні,
Тільки нічого про рід і вітчизну мою не розпитуй,
Щоб мені смутком тяжким іще більш не наповнити серця
В спогадах тих. Занадто-бо я нещасливий. Не личить
Плакати й гірко ридать мені, сидячи тут, у чужому
120] Домі. Та й взагалі не гаразд без кінця сумувати,
Щоб ні з служебниць ніхто, ні сама ти мене не судила:
Плаває він у сльозах, вином-бо обтяжив свій розум!»
Відповідаючи, мовить розумна йому Пенелопа:
«Всю мою вроду, чужинче, й красу мою, й зовнішній вигляд
125] Вічні забрали боги з того дня, як збройні аргеї
На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.
От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,
Краще жилося б мені, і більша була б моя слава.
В смутку тепер я – якесь божество мені горя наслало.
130] Скільки на цих островах державців не є можновладних
З Сами, Дуліхію й Закінту, густо укритого лісом, –
Скільки їх тут не кермує на цій кременистій Ітаці,
Всі мене силують заміж і дім мій нещадно грабують.
Ні про чужинців або мандрівців тих, що захисту просять,
135] Ні про окличників, слуг всенародних, уже я не дбаю.
Лиш Одіссеєм журюсь я, за ним розривається серце.
З тими ж, хто квапить мій шлюб, я до хитрощів мусила вдатись.
Вклав у думки мені бог до ткання тонкопрядного сісти;
Кросна великі в покоях поставивши, я заходилась
140] Ткати тонку, величезну тканину і так їм сказала:
«Юні мої женихи, хоч і вмер Одіссей богосвітлий,
Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
Покрив погребний – щоб марно прядіння моє не пропало –
Славному старцю Лаерту на час, коди доля нещадно
145] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
Що залишився без савану той, хто надбав так багато».
Мовила так я і дух їм відважний у грудях скорила.
З того часу я все ткала удень полотнину велику
150] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.
Цілих три роки морочила цим я лукавством ахеїв.
Аж на четвертому році, Як знову весна наступила,
Згинули вряд місяці і сповнили дні своє коло,
Через челядниць, тих сук безсоромних, усе це розкрилось.
155] Раптом заскочили тут женихи мене, з криком напали,
І довелося мені хоч-не-хоч, а ткання докінчити.
Отже, ні шлюбу уникнуть я більше не можу, ні інший
Вихід знайти. Уся-бо рідня мене силує вийти
Заміж. І син мій обурений тим, що майно його гине.
160] Зовсім дорослий-бо він чоловік і усе розуміє,
Дбає про дім свій, сам Зевс йому славу здобуть помагає.
Та розкажи мені все ж, відкіля ти, якого ти роду?
То ж не із дуба ти виріс, як в байці старій, не із скелі?»
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
165] «Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Безперестанку мене ти про рід мій розпитуєш пильно,
Що ж, розповім тобі все, хоч цим мені більшого смутку
Ти завдаєш, аніж мав я. Отак воно з кожним буває,
Хто дуже довго, як я, на своїй не бував батьківщині
Й стільки недолі зазнав, по чужинних блукаючи землях.
Та розповім тобі все, про що ти дізнатися хочеш.
Острів прекрасний лежить посеред винно-темного моря,
Крит плодоносний, навколо омиваний хвилями. Сила,
Безліч там всякого люду живе, а міст – дев'яносто.
175] Різні там мови змішалися: там проживають ахеї,
Етеокрити відважні, кідоняни, плем'я дорійське,
Що розділилось на три, та ще богосвітлі пелазги.
Кнос – це місто у критян найбільше. У нім володарив
Дев'ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник, –
180] Батьком він був мого батька, хороброго Девкаліона.
Мав двох синів він – мене і державного Ідоменея.
Ідоменей в Іліон на човнах крутобоких поїхав
Разом з Атрея синами. Етон – моє ймення преславне,
Я був молодший роками, він – старший за мене й сильніший.
185] Бачив я там Одіссея й як гостя приймав із дарами.
Силою буйного вітру від мису Малеї відбивши
В час, як до Трої він їхав, його аж до Криту загнало.
В Амнісі він зупинивсь, де Ілітії славна печера.
Гавань же там невигідна, й від бурі він ледь врятувався.
190] В місто прийшовши, почав він про Ідоменея питати,
Другом його називаючи й любим, поважаним гостем.
Десять або й одинадцять займалося в небі світанків
З дня, коли той в Іліон на човнах крутобоких поїхав.
Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши, гостинно
195] Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі.
Товаришам його всім, що на Крит з ним приїхали разом,
Хліба я дав і вина іскрометного, в людях зібравши,
Дав і биків заколоти, щоб дух вони свій вдовольнили.
Так аж дванадцять днів провели богосвітлі ахеї:
200] Бурний затримав їх вітер Борей – неможливо й на суші
Встоять було проти нього, – наслав його бог зловорожий.
Лиш на тринадцятий день він ущух, і вдалось їм відплисти»
Так він багато брехні розповів, що на правду скидалась.
Слухала й сльози лила Пенелопа, їй танули лиця.
2°5] Так, як сніги над стрімкими узгір'їв вершинами тануть,
Легким Зефіром навіяні й теплим розтоплені Евром,
Так, як річки течію розталими водами повнять,
Танули так під потоками сліз її лиця прекрасні
В смутку про мужа її, що поруч сидів. Одіссей же
210] З цілого серця жалів дружину, що гірко ридала,
Та, наче роги оті чи залізо, були нерухомі
Очі його у повіках, – старанно він стримував сльози.
А вдовольнивши зажурене серце плачем многослізним,
Знову до нього звернулась вона із такими словами:
215] «Хочу тепер я, чужинче, тебе перевірити трохи:
Кажеш, приймав ти мого чоловіка у домі своєму
Й товаришів його, кажеш, із ним частував богорівних.
Отже, скажи-но, яку поверх тіла носив він одежу,
Сам він на вигляд який і які прибули з ним супутці?»
220] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Жінко, нелегко про це говорить, тож багато відтоді
Часу пройшло. Минає двадцятий вже рік після того,
Як відтіля він поїхав і нашу вітчизну покинув.
Та розповім тобі все, що пам'ять моя зберігає.
225] Плащ пурпуровий, подвійний носив Одіссей богосвітлий
З вовни м'якої, на нім золота була пряжка, на пару
Вушок застебнута, й зверху – оздоба тонкої роботи:
В лапах передніх у пса оленя трепетало плямисте,
З іклів його вириваючись. Всі дивувалися люди
Із золотих цих тварин – як пес оленя рве зубами,
Олень же ніжками б'є, втекти намагаючись марно.
Бачив також і хітон я блискучий на тілі у нього,
Так він лиснів, як лушпиння тонке з цибулини сухої.
Ніжна й м'яка ця тканина, немовби те сонце, сіяла.
235] Отже, на пишний хітон цей багато жінок задивлялось.
Ще тобі інше скажу я, а ти заховай в своїм серці.
Я вже не знаю, чи дома носив Одіссей цю одежу,
Чи дарував хто із друзів її, коли плив з кораблем він,
Чи десь одержав як гість, бо друг Одіссей був хороший
240] Для багатьох. Адже мало подібних було між ахеїв.
Подарував йому мідний я меч і прекрасний подвійний
Плащ пурпуровий, до того й хітон, аж до п'ят довжелезний,
І шанобливо в міцнім кораблі його вирядив далі.
З ним і окличник був, трохи молодший за нього, що їхав
245] Разом із ним. Я можу сказать тобі, як виглядав він.
Був він у плечах сутулий, смуглявий з лиця, кучерявий,
Звали його Еврібат. Його вирізняв з-поміж інших
Товаришів Одіссей, бо думками були вони схожі».
Так говорив він, її ж все сильніші ридання душили,
250] Бо впізнавала вона всі прикмети в словах Одіссея.
А вдовольнивши зажурене серце плачем многослізним,
Врешті до нього звернулася знов із такими словами:
«Досі, чужинче, лише співчуття викликав ти у мене,
Зараз жаданим стаєш в моїм домі й поважаним гостем.
255] Одіж-бо ту, про яку говорив ти, сама я, ретельно
Складену, внесла з комори і пряжку блискучу пришила,
Щоб за оздобу була. Та ніколи його не зустріну,
Вже не вертатись йому до рідного краю, додому!
Злою керований долею, на кораблі своїм утлім
260] В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав!»
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Не убивай ти своєї краси, не печаль свого серця
Смутком за мужа. Не буду за це я тобі дорікати.
265] Кожна сумує жона, й не такого утративши мужа,
Надто ж коли і дітей з ним родила, в любові з'єднавшись,
А Одіссей, як казала ти, був до безсмертних подібний.
Та перестань уже плакать і мови моєї послухай.
Щиру я правду тобі розкажу, не втаївши нічого.
270] Чув я, що твій чоловік додому вернутися має.
Близько уже Одіссей – у родючій країні феспротів.
Цілий, здоровий і скарб везе він додому великий,
Що назбирав поміж різних народів. А вірних супутців
І корабель загубив він місткий в винно-темному морі,
275] Щойно Трінакію-острів покинув. Бо гнівались дуже
Гелій із Зевсом за те, що корів вони вбили священних.
Товариші його всі потонули в шумливому морі,
Тільки його із розтрощеним кілем закинула хвиля
В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.
280] З цілого серця феаки, як бога, його шанували,
Безліч дарунків дали і самі побажали додому
Вирядить. Отже, давно Одіссей вже додому вернутись
Мав би. Але вигіднішим він визнав у серці своєму
Ще попоїздить по світі, багатства ще більш назбирати.
Щодо знання своїх вигід та їх розуміння між смертних
Ще не бувало нікого, хто б міг з Одіссеєм зрівнятись.
Розповідав мені все це Федон, володар феспротіян.
Клявся мені він також, узливання у домі вчинивши,
Що й корабель уже спущено, й люди усі вже готові,
290] Щоб відвезти Одіссея до любого рідного краю.
Та відіслав він раніше мене. Корабель-бо феспротський
Трапивсь тоді у Дуліхій, що був на пшеницю багатий.
Також скарби показав мені він, Одіссеєм здобуті.
В іншого десять могло б поколінь з того легко прожити,
295] Скільки усякого скарбу поклав він у домі державця.
Сам Одіссей, говорив він, в Додону поїхав, щоб з листя
Дуба священного там віщування від Зевса почути,
Як йому краще на землю Ітаки родючу вернутись
Після відсутності довгої – явно чи, може, таємно?
зоо Отже, і досі живий він, і справді повернеться скоро.
Близько він десь, і недовго вже бути йому від отчизни
Й друзів своїх вдалині, – готовий тобі поклястись я.
Свідком хай Зевс мені буде, найвищий з богів і найкращий,
І Одіссеєве вогнище це, що прийшов я до нього, –
305] Збудеться справді усе воно так, як тобі ось кажу я.
Прийде сюди Одіссей ще сього року, в цей сонцеобіг,
Щойно цей місяць ізникне й новий йому вийде на зміну».
В відповідь так розумна сказала йому Пенелопа:
«О, якби слово, чужинче, твоє та на ділі здійснилось!
310] Знав би мою ти прихильність тоді і багато дарунків
Мав би від мене, і кожен тебе називав би щасливим.
Передчуваю я серцем, проте, що це буде інакше.
Ні Одіссей вже додому не вернеться, ні виряджати
Звідси не будем тебе, – нема хазяїв у цім домі,
315] Як Одіссей колись поміж мужами, – чи й був він тут справді!
Гостя шановного вмів і вирядить він, і прийняти.
Тим-то обмийте, служниці, його й приготуйте постелю –
Ложе м'яке, покривало й до них узголів'я світлисте
Так, щоб він міг у теплі злотошатну Еос дожидати.
320] Завтра ж уранці скупайте й оливою тіло намажте,
Щоб до обіднього столу він поряд би міг з Телемахом
Сісти в господі. Й тим гірше, як хтось та посмів би при тому
Гостя образити підло, – нічого тоді вже від мене
Він не доб'ється, хоча б і страшенно отут розлютився.
325] Як же ти впевнитись міг би, мій гостю, що розумом ясним
І тямовитістю я жінок перевищую інших,
Як у подертій одежі, брудним я б тебе посадила
В домі за стіл? Адже люди у світі цім недовговічні.
В кого жорстокі чуття і сам він до інших жорстокий,
330] Смертні клянуть його всі, усякого лиха бажають,
Поки живе він, а вмре, то ще й поглумляться із нього.
В кого ж привітні чуття і сам він до інших привітний,
Славу про нього мандрівці широко по світі розносять
Серед людей, і багато хто хвалить його благородство».
335] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Ковдр, узголів'їв та простинь терпіть я не можу світлистих
З того часу, як уперше від критських верхів'їв сніжистих
На довговеслому я кораблі відпливав у мандрівку.
340] Ляжу я так, як ночі безсонні й раніше проводив,
Перевертавсь-бо ночей я багато на вбогих постелях,
Ждучи, коли ясношатна засяє Еос богосвітла.
Ніг умивання також моє серце не прагне; ніколи
Нашої не доторкнеться ноги ані жодна із женщин
345] Тих, що у домі отут служницями перебувають.
А як статечна є в тебе досвідчена жінка старенька,
Що перетерпіла стільки, як я, у житті своїм горя, –
То лише їй моїх ніг я торкнутися не боронив би».
В відповідь мовила так розумна йому Пенелопа:
350] «Гостю мій любий! З людей, захожих з далекого краю,
Гість розумніший, любіший до дому мого не приходив.
Те, що розказуєш ти, і доладне усе, й зрозуміле.
Є в мене жінка стара, досвідчена й мудра душею.
За Одіссеєм нещасним ходила вона й годувала,
355] В той день прийнявши на руки, як мати його породила.
Ноги вона тобі вмиє, хоч силами дуже ослабла.
Встань, Евріклеє розумна, та ноги помий однолітку
Твого господаря. Мабуть, такими уже й в Одіссея
Стали і ноги, і руки, як в бідного цього чужинця.
360] Швидко-бо в горі і злигоднях старіє смертна людина».
Так промовляла вона. Затуливши руками обличчя,
Сльози гарячі старенька лила й говорила журливо:
«Горе, дитино моя! Я ж безсила! Найбільше із смертних
Зевс тебе досі ненавидить, хоч його й вірно шануєш!
365] Хто-бо із смертних де-небудь такі громовержцеві тучні
Стегна палив, хто приносив добірні такі гекатомби,
Як доставляв йому ти, благаючи щиро при тому
Старість безжурну зустріти й славетного виховать сина?
Та в одного лиш тебе день повернення Зевс відбирає.
370] Може, служебні жінки й з Одіссея, що в дальніх блуканнях
До іменитих заходив домів, так само глумились,
Як безсоромно ці суки із тебе знущаються зараз.
Ти, уникаючи їхніх зневаг і образ, не дозволив
Навіть обмить їм тебе. Я ж готова для тебе зробити
375] Те, що звеліла Ікарія мудра дочка Пенелопа.
Ноги тобі я помию не тільки задля Пенелопи,
А й для самого тебе. Печаллю глибокою дух мій
В грудях схвильований. Слухай уважно, що буду казати.
Скільки чужинців нужденних сюди не заходило досі,
380] На Одіссея ніхто, признаюся, не був такий схожий
Постаттю, голосом, гостю, як ти, навіть ноги ті самі».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Всі це, старенька, кому нас доводилось бачити разом,
Кажуть водно, що дуже один ми на одного схожі
385] З вигляду, як і сама зауважила ти справедливо».
Так він сказав, а старенька, узявши блискучу мідницю,
Що умивали в ній ноги, холодної досить вливає
В неї води і гарячої ще додає. Одіссей же,
Сівши до вогнища, швидко від світла у тінь одвернувся, –
390] В думці побоювавсь він, щоб старенька, вмиваючи ногу,
Шраму на ній не впізнала, – усе тоді зразу б розкрилось.
Ближче вона підійшла, щоб помити. І зразу впізнала
Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив.
Він із синами Автоліка раз полював на Парнасі.
395] Був це отець його матері, що між людей вирізнявся
Клятвопорушенням здавна й злодійством. Це все від Гермеса
Мав він, – годив йому тим, що з козлят і овечок жертовні
Стегна палив, і Гермес був у всьому до нього прихильний.
Саме тоді на Ітаку родючу Автолік приїхав,
400] Як його рідна дочка породила Лаертові сина.
Після вечері назвала його на ім'я Евріклея
І, на коліна поклавши йому немовлятко, сказала:
«Винайди сам ти імення, Автоліку, те, яке хтів би
Синові дати своєї дочки, що його так жадав ти».
405] Відповідаючи їй, озвався Автолік і мовив:
«Зятю і доню моя, назвіть немовля, як скажу я.
їдучи в вашу країну, по всій я землі многоплідній
Чоловікам багатьом і жінкам одворотний був досі.
Зветься нехай – Одіссей, одворотний. Коли ж підросте він
410] Та в материнську велику оселю до мене приїде
Аж на Парнас, де коштовні я скарби свої зберігаю,
Дам я дарунків йому, й він, радіючи, рушить додому».
От Одіссей і приїхав по ці подарунки славетні.
Дуже гостинно Автолік з синами прийняв Одіссея,
415] Щиро й руками вони його, й словом ласкавим вітали.
А Амфітея, бабуня по матері, внука обнявши,
Голову ніжно йому і очі ясні цілувала.
Сам же Автолік, синів своїх гожих гукнувши, звелів їм
Приготувати обід, і вони послухали радо:
420] Миттю пригнали гладкого вола п'ятилітнього з поля,
Шкуру всю геть облупили, а тушу почетвертували
Та, нарубавши кусків, на рожен настромили їх ловко,
Вміло підсмажили м'ясо й на частки дрібні поділили.
Потім усі цілий день, аж до самого заходу сонця
425] учту справляли, й ніхто не був на тій учті забутий.
Сонце тим часом зайшло і темрява все огорнула,
Всі полягали тоді, щоб сну споживати дарунки.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вибігли гончі собаки й сини всі Автоліка вийшли
430] На полювання. Із ними тоді й Одіссей богосвітлий
Вийшов на влови. Сп'ялись на стрімкі верховини Парнасу,
Лісом укриті. Невдовзі дійшли до ущелин тінистих.
От як промінням новим уже сонце осяяло ниви,
Випливши з глибокоплинного плеса ріки Океану,
435] Вийшли мисливці тоді до долини; попереду бігли
Пси по слідах, а за ними сини йшли Автоліка юні
На полювання. Далі ішов Одіссей богосвітлий,
Ближче до псів, потрясаючи списом своїм довготінним.
З лігвом у хащах густих там ховався кабан величезний, –
440] їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,
Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,
Не проникали й дощі поміж них, гущиною такою
Віття сплелося, і листя велика там купа лежала.
Тупіт, і гомін людський, і гавкіт собачий навколо –
445] Все наближалось до вепра. Із хащі він вийшов назустріч,
Весь наїжачив хребет свій та, блиснувши дико очима,
Став перед ними. Із списом довженним в могутній правиці
Кинувся перший на вепра того Одіссей, щоб звалити
Звіра відразу. Раніше кабан, проте, встиг його вдарить
450] Вище коліна і вихопив іклами м'яса чимало,
Збоку рвонувши, та мужеві кості усе ж не торкнув він.
Спритним ударом у праве плече Одіссей його ранив –
Вістрям блискучого списа пройняв йому наскрізь лопатку.
З рохканням в порох кабан повалився, й дихання не стало.
455] Любі Автоліка діти відразу ж його оточили,
Славному серед богів Одіссеєві мужньому рану
Перев'язали майстерно і чорную кров замовлянням
Затамували, й швиденько до отчого дому вернулись.
Там Одіссея Автолік з синами від ран лікували,
460] Потім дарами коштовними щедро його наділили
Й допомогли йому виїхать скоро на рідну Ітаку
З радісним серцем. А дома отець його й мати поважна
Радісно сина зустріли й розпитувать стали у нього,
Як він придбав отой шрам. Він усе розповів їм докладно,
465] Як білим іклом на ловах кабан його дикий ударив
В час, коли він на Парнас із синами Автоліка вийшов.
Жінка старенька тим часом, до шраму торкнувшись руками,
Зразу впізнала його – і ногу із рук упустила.
Впала в мідницю нога Одіссеєва, й мідь задзвеніла,
470] Посуд убік нахиливсь, і на землю вода розлилася.
Радість і сум охопили їй душу, очі сльозами
Зразу наповнились, голос дзвінкий мов застряг їй у горлі.
До підборіддя його доторкнувшись, вона говорила:
«Ти ж – Одіссей, моя люба дитино! А я не впізнала,
475] Поки ноги не торкнулась мого владаря дорогого!»
Мовила й на Пенелопу своїми зирнула очима,
Наче сказати бажала, що тут чоловік її любий.
Та ж ні поглянуть в цей бік не могла, ані щось зауважить,
їй-бо Афіна думки одвела. Одіссей же, рукою
480] Правою раптом за шию стару Евріклею вхопивши,
Лівою ближче до себе її притягнув і промовив:
«Неню, невже погубить мене хочеш? Сама ж ти своєю
Груддю мене згодувала! Я ж, безліч нещастя зазнавши,
Аж на двадцятому році вернувся до рідного краю.
485] А як усе ти збагнула, що бог тобі вклав у глиб серця,
То вже помовч! Щоб у домі про мене ніхто не дізнався!
От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:
Як женихів цих уславлених бог через мене здолає,
Навіть тобі, що мене згодувала, не буде пощади
490] В час той, коли я служебних жінок убиватиму в домі».
В відповідь люба промовила няня йому Евріклея:
«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу!
Знаєш і сам ти, що завжди я духом тверда і незламна,
Можу триматися, наче той камінь міцний чи залізо.
495] Ще тобі інше скажу, а ти заховай в своїм серці:
Як женихів тих уславлених бог через тебе здолає,
Перелічу тобі всіх я служебниць у нашому домі –
Котра безчестить тебе і котра ні в чому не винна».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
500] «Неню, навіщо про них говорить? Цього зовсім не треба.
Добре я й сам роздивлюсь і про кожну дізнаюсь напевно.
Ти ж уже краще мовчи й на богів щодо іншого здайся».
Так говорив він. І вийшла старенька – води для вмивання
Знов до кімнати внести; попередня-бо вся розлилася.
505] Ноги помила вона йому й жиром як слід їх натерла.
Ближче тоді до вогню Одіссей підсуває ослін свій,
Щоб обігрітись, а шрам прикриває старанно лахміттям.
Знову тоді почала говорить Пенелопа розумна:
«Гостю мій, дещо у тебе й сама б я хотіла спитати.
510] Ось наступає нічного спочинку година ласкава,
Навіть журбою тривожених сон огортає солодкий.
В мене ж безмірна печаль, що нею боги наділили.
Вдень, хоч із смутком в душі, хоч і гірко ридаю часами,
Розривку маю, служниць і робіт доглядаючи хатніх.
515] А серед ночі, як все у солодкому сні опочине,
Я на постелі лежу, а трепетне серце шматують
Гострого болю шипи і тривогу смутну нагнітають.
Як Аедона, дочка Пандарея, дзвінкий соловейко
Жовто-зелений весною виспівує пісню чудову,
520] у густолистім гаю між розквітлих дерев затаївшись
І щохвилини коліна міняючи, плине луною
В тузі за сином коханим від Зета-вождя, за Ітілом,
Що необачно сама його гострою міддю убила, –
Так же надвоє й моє у журбі розривається серце:
525] Чи залишитися з сином моїм і всього пильнувати –
Високоверхого дому, й служниць, і маєтку цілого,
Мужове ложе шануючи й славу свою у народі,
Чи за найкращого вийти з ахеїв, що в дім цей до мене,
Шлюбне складаючи віно, приносять дари незліченні.
530] Син мій в ту пору, коли він ще підлітком був нетямущим,
Заміж іти заважав мені й дім чоловіків лишати.
Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
Сам уже зрештою хоче, щоб вийшла із цього я дому,
Дуже обурений тим, що ахеї майно в нас грабують.
535] Ти ж но послухай мій сон і з'ясуй, що він значити має.
Двадцять гусей, мені снилось, пшеницю з води вибирають
В нас на подвір'ї, а я лиш дивлюся на них і радію.
Раптом з-за гір вилітає великий орел криводзьобий,
Шиї поскручував їм і усіх повбивав. Скрізь валялись
540] Купами гуси, а він в світлосяйному зникнув ефірі.
Плакала гірко крізь сон я й, ридаючи в тузі, кричала.
Враз позбігались до мене ахеянки всі пишнокосі
Теж у сльозах за гусей, орлом несподівано вбитих.
Раптом вернувся орел і, сівши на гребінь над дахом,
545] Голосом людським мені, утішаючи, став говорити:
«Твердості більше, Ікарія далекославного доню!
Це ж бо не сон, а ява прекрасна, і збудеться все це.
Гуси – твої женихи, а я – був орел дужокрилий.
Ну, а тепер ось – я твій чоловік, що додому вернувся
550] І женихам знахабнілим ганебну готує недолю».
Так він сказав. І покинув тоді мене сон найсолодший.
Я роздивляюсь довкола і бачу – у нас на подвір'ї
Гуси так само пшеницю з ночовок клюють, як раніше».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
555] «Жінко, тлумачити сон цей інакше – ніяк неможливо,
Сам-бо тобі Одіссей роз'яснив, як усе це небавом
Статися має. Усіх женихів тут настигне загибель,
Всіх до єдиного, смерті і Кер тут ніхто не уникне».
В відповідь так розумна ск
12

Вы читаете книгу

Гомер - Одіссея Одіссея
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Наши партнеры