Оранжеве серце - Михановский Владимир Наумович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/9
• Следующая

– А баренові нашарування на Марсі?

– Марсіянський барен… Я з ним добре знайомий. Та й він щодо сили молекулярних зв’язків ні в яке порівняння не йде ось із цим…

На мить Паччарді змовк, йому знову став на думці негостинний, підступний Марс… Загін марсорозвідників… Обладнані під тимчасове житло будиночки, що здригалися від дикого страшного урагану… І той трагічний день, коли не стало дружини й маленького Вінченцо…

– Може, спробувати мікровибух? – запропонував Стафо.

– Не варто, – хитнув головою Паччарді, – хтозна, до яких це призведе наслідків… Детонація і таке інше…

– Тоді наберемо хоча б морської «водички», – посміхнувся Стафо і, взявши колбу, підійшов до лінії прибою.

Коли враз море відступило, утворивши невеличку заглибину. Тієї ж миті Стафо, під дією якоїсь таємничої сили, похитнувся і впав просто в оранжеві хвилі, що блискавично зімкнулися над ним.

Все це сталося так швидко, що Паччарді й оком не змигнув. Розмірковувати було ніколи. Наготувавши променевий пістолет, Уго кинувся слідом за Стафо. «Добре, що скафандри розраховані на перебування в рідкому середовищі», – майнуло в нього, коли над головою йому хлюпнули оранжеві хвилі…

Марійка і Лайош верталися до «шлюпки». Смеркало. Небо блякло, наливалось чорнотою. Довколишні горби і скелі поступово розчинялися в густій імлі. Марійка час од часу нахилялась, підбираючи дрібненькі, з квасолину завбільшки грудочки.

Її все ще не полишала надія виявити хоч якісь ознаки органічного життя.

– Оскільки є в атмосфері кисень, значить, має бути і життя, – повторювала вона.

Сегеді помітив удалині над обрієм три яскраві цятки. Прокресливши навскіс усе небо, вони помчали, лишаючи по собі звук обірваної струни. Відтак промайнуло іще кілька таких цяток.

– Птахи, – вголос висловила припущення Марійка.

– Або супутники планети, – докинув Лайош.

– Але ж супутники швидко згоріли б в атмосфері.

– Птахи тим паче. До речі, птахи не могли б летіти з такою швидкістю.

Вже було видно попереду чіткий гостроносий профіль «Метелика», коли Марійка несподівано посковзнулась, ставши на якусь пляму, темнішу, ніж грунт довкола неї.

Сегеді, що брів трохи ззаду, кинувся на підмогу. Земля прогиналася під ногами, наче міський асфальт жаркого липневого дня.

– Зараз, зараз… Я сама, – бурмотіла Марійка. Але руки й коліна їй ковзали по плямі, і підвестись ніяк не вдавалося. Лайош із жахом помітив, що темна пляма, схожа на плісняву, засмоктує ноги його супутниці. Він рвучко шарпнув Марійку, але вона знов упала.

– Я наче паралізована, не можу поворухнутися, – почув Сегеді в навушниках переривчастий Марійчин голос.

Пліснява швидко повзла їй по скафандрові.

Підхопивши Марійку на руки, Лайош кинувся до «шлюпки». На щастя, вона була вже близько. Коли Сегеді здіймався по драбині, Марійка знепритомніла. Блискавично загвинтивши за собою герметичний люк, Лайош обережно опустив Марійку на підлогу і ввімкнув дезинфікуючий душ. З усіх боків одночасно вдарили сильні струмені хімічних розчинів. Важкі краплі тарабанили по шоломові й комбінезону, збігаючи вниз. Тільки тепер, у яскравому світлі люмінесцентних ламп, Сегеді пильно роздивився плісняву. Чорна, мов сажа, драглиста, з численними рухливими вусиками-ворсинками, вона була огидна. За кілька секунд шматки плісняви стали відвалюватися, падати, звиваючись, на підлогу. Відтак вони завмирали, світлішали.

Кінець кінцем Марійка опритомніла. Вона розплющила очі, сперлась на лікоть.

– Лежіть, – сказав Сегеді, – я вас потім перенесу в каюту.

– Не треба. Вже все минуло, тільки ось руки – мов чужі. – Марійка підвелася, тримаючись за стінку. – Ми негайно повинні дослідити ці взірці. – І вона попрямувала до дверей.

…Хвилі, що зімкнулися над головою Паччарді, були абсолютно непрозорі, й Уго увімкнув інфразір. Поперед нього у кривавій імлі пропливали тепер якісь згустки, химерне плетиво ниток різних на товщину, хисткі диски. Доторкнутися до них Паччарді не міг: він був усередині великого газового міхура. Якщо він простягав руку – стінка міхура прогиналася, і рука повисала в порожнечі. Міхур, а за ним і Уго, повільно простували в морську глибінь.

Паччарді спрямовував у всі боки сніп інфрапроменів, але надаремне – Стафо ніде не було.

Комбінезон дедалі міцніше обіймав тіло. «Мабуть, глибоко занурився, і тиск зріс», – подумав Уго. Він увімкнув компенсуючий прилад – і дихати стало легше.

Тепер міхур пропливав повз численні хоботи. Вони просвічували і поверталися слідом за Уго. Здавалось, хоботи спрямовують рух міхура, але перевірити це припущення не було ніякої можливості.

Променевий пістолет так і лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом,– тоді інша річ. Але ворога перед ним не було, хоча він весь час інтуїтивно відчував незриму ворожу силу. Та не стане ж він розстрілювати море! Паччарді усміхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильній бурі, котра знищила кораблі, звелів віддубасити море ланцюгами.

Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташовані чітко в шаховому порядку. На кожній кульці рівномірно оберталися щіточки.

«Антени!» – здогадався Паччарді.

Помітно посвітлішало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело світла. Уго спробував вимкнути інфразір, і видимість майже не змінилася.

Трохи судомило у скронях. Паччарді перевірив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. «А у Стафо кисню тільки на двадцять чотири години!» – обпекла думка.

Рух повітряного міхура уповільнився. Куля протискувалась тепер між надзвичайно складних переплетень товстих стовбурів. Усе було залите яскравим рожевим світлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тільки тепер Паччарді помітив, що його супроводжувала ціла флотилія маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввімкнув приймач, і його заглушив бурхливий потік радіосигналів, що йшли від кульок до сфери й назад. «Схоже, перемовляються», – подумав він. У ньому дедалі більше визрівала думка, що він попав у якийсь новий, надзвичайно своєрідний і високоорганізований світ, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.

Відчинився вхідний люк, і Паччарді попав до середини прозорої сфери. Уздовж стін стояли параболічні екрани, ввігнуті й опуклі лінзи, світлі еліпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.

Нарешті куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишші, й тієї ж миті спалахнуло сліпуче світло. Всі екрани й параболоїди повернулись до Паччарді, націлюючись на нього. Просто перед ним бігли хвилі по величезній випуклій лінзі. Потім хвилі стали менші, перетворилися на дрібні брижі, і раптом Паччарді здалось, що він з’їхав з глузду. Перед ним на екрані плив красень «Грегор».

Уго відчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мікророзряди. Вони йшли від невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччарді спробував доторкнутись рукою до матової поверхні параболоїда, але, вражений сильним розрядом, відсмикнув руку.

«Струм? Але ж скафандр – чудовий ізолятор…»

Тим часом контури «Грегора» на екрані ставали дедалі невиразніші, і врешті корабель зовсім розтав…

І раптом нова несподіванка. Перед Уго виникла «шлюпка», що вертикально стояла на своїх стабілізаторах. Минає кілька хвилин, відчиняється люк, із «Метелика» повільно виходять космонавти, і між них Уго впізнає себе…

Далі нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем’яха в оранжеве море.

– Де Стафо? – крикнув Паччарді. У напівзабутті він кинувся до екрана. Але якась могутня сила обійняла, паралізувала його, і він з жахом відчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Різкий біль прошив усе тіло, і все проковтнуло небуття…

• Предыдущая
• 8/9
• Следующая