На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 40
- Предыдущая
- 40/81
- Следующая
— Ти знову тут? — здивувався дід Оксентій, побачивши мене вранці біля воріт. — Ще гроші заробив, чи що?
Я похмуро відповів, що й тих ще не одержав.
— Ото воно так, — сказав дід, вибиваючи об ворота люльку, — беруть — цілують, віддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч із коліна виколупає, а віддає!
Як і вчора, сходились хлопці, сідали рядком коло мене. Відповідали дружно дорослим, які зупинялися та питали, чого ми тут зібрались, що Толька має одержати зароблену троячку.
— Прийшов? — з досадою запитав мене голова. — Я ж сказав, що завтра!
Яке ж іще завтра, коли завтра — це сьогодні!
— От завтра й приходь... або ще краще — післязавтра, — сказав дядько Андрій.
Повертаючись од голови, я мало не плакав. Легко сказати: два дні і дві ночі! Як я їх переживу?
Пережив. Перемучився, а таки діждався того «післязавтра» та й зустрів сонце коло знайомих воріт.
— І досі не віддав? — спитав вражено дід. — І де в людей совість! Ну, та сьогодні оддасть. До трьох разів обіцяють, а на четвертий по шиї дають...
Дід як у воду дивився. Побачивши мене, голова скривився так, наче розгриз недозріле яблуко-дичку:
— А ти вже тут? От біда мені з тобою: нема в мене грошей. Не получив... Зайди, хлопче, десь так через тиждень, отоді й віддам.
Через тиждень?!
Повісивши голову, я поволік ноги з двору.
— Ну, що, віддав? — питають мене хлопці.
— Сказав: через тиждень...
— Аж через тиждень!
Розчаровані, вертаємось од голови. Міркуємо, що робити, аби примусити дядька Андрія оддати троячку.
— Помазати ворота дьогтем! — раїть Микола.
— Кому — голові? — заперечує Ванько. — А до тюряги не хочеш?
— Тоді вкрасти картину?
Але й це не підходило. Як ти її вкрадеш? Ще застука на гарячому та рубоне шаблюкою по спині!
Лишалось одне: набратись терпіння й чекати.
І я, набравшись терпіння, ждав, поки мине тиждень.
Щоранку йшов під оті ворота, як на службу: сідав і чекав, поки вийде з двору дядько Андрій. Нічого йому не казав, удавав навіть, що не помічаю, що просто йшов, натомився та й сів відпочити, а в душі аж тьохкало: ану ж він зараз підійде та й скаже:
— Оце отримав-таки гроші вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрість!
Сидів і всім, хто проходив мимо та цікавився, чого я тут, розповідав усе по порядку. Як був асистентом, помагаючи художникові малювати картини та гасла. Як заробив три карбованці. І як голова не хоче їх оддавати.
Люди — хто сміявся, хто обурювався, а дід Овсій додавав:
— Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тіла!
Я б таки діждався кінця отого ненависного тижня — витримав би, не помер, але не витримав дядько Андрій. Четвертого дня він вибіг рано-вранці з хати і сердито тицьнув мені троячку до рук:
— Забирай її к бісу та не мозолься біля моїх воріт! І де ти взявся на мою голову: на все село ославив!
НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у житті новий костюм я надів уже в шостому класі.
Збираючи мене до п'ятого класу, мама сказала:
— Боже, як тебе вигнало!
Вона помовчала, розглядаючи штани, що підскочили мені майже до колін, потім рішуче хитнула головою:
— Доведеться справляти тобі, Толю, костюм. Відкладатиму трохи із зарплати — от до Нового року й назбираю.
До Нового року нічого не вийшло: в благенькому бюджеті сільської вчительки прорвалася чергова дірка, і її треба було терміново залатати.
— Нічого, — втішила сама себе мама, якій, мабуть, більше, аніж мені, хотілося того костюма, — зараз він тобі не так і потрібний. Все одно з-під пальта не видно. А от хай прийде весна, отоді ти й підеш у новому костюмі!
Прийшла весна, зодягнула ліси і поля у нові одежини, а я все ще доношував тісні на мене штани, такі тісні, що раз як стрибнув через парту, то вони іззаду так і лопнули! Розпоролись якраз по шву, і я просидів решту уроків як приклеєний, не виходив навіть на перерви, аж поки Ванько збігав до мене додому та й приніс зимове пальто.
— Треба-таки купувати костюм, — сказала зажурено мама, зашиваючи найтовстішими нитками подрані штани. — Доведеться в когось позичити грошей...
Але невдовзі мало прийти літо, коли всі порядні хлопці ходять лишень у старому, тож мама вирішила не влазити у борг, а почекати, поки на нашому городі вродить картопля, аж тоді вже на вторговані гроші придбати обнову.
— Тепер уже від тебе залежить, як скоро ми справимо костюм,— сказала мені мама. — Будеш старатися, от і вродить більше, і вторгуємо тобі на костюм.
І я шпарко заходився коло городу.
Ще з ранньої весни, позичивши у Миколи візка, взявся удобрювати піщану землю, щоб краще вродило. Корови ми не тримали, тож доводилося тягати гній із колгоспного двору, та ще й пильнувати, щоб не потрапить на очі бригадирові. Накладав повен візок, стромляв зверху вила і котив городами, минаючи вулицю.
«Зате ж і картопля вродить! — тішив я себе, витираючи піт. — От зберемо по відру з-під куща — буде і на костюм, і їсти...»
Потім я садив із мамою картоплю; потім нетерпляче чекав, коли із землі видзьобаються перші листочки, бо мені все здавалося, що ми щось зробили не так і картопля загине. А там непомітно підкралося літо: з ясними днями, з теплими дощами, коли земля аж розбухає од зелені, і скільки ж мені довелося повоювати з бур'янами, що намагалися заглушити тендітне картоплиння! Скільки разів доводилося жертвувати і річкою, і далекими мандрами, сапаючи пересохлу землю, обгортаючи молоденькі ще кущики!
Щоразу, приходячи на город, ревнивим оком озирав я свою ділянку, порівнював з іншими і тішився думкою, що наша картопля — найкраща.
Потім ми копали картоплю, і відро не відро, а по піввідра таки з-під куща вигортали. Картопля була як перемита: одна в одну, рожева та чиста, а коли мама зварила для проби, то розсипалась, мов цукор, — так і танула на язиці.
Але мама так і не повезла продавати картоплю. Наче мені на зло, правління колгоспу раптом розщедрилося та виділило вчителям поросята. Тож мама одного разу, ввійшовши до хати, весело сказала:
— Оце, Толю, не будемо продавати картоплю, бо все одно вона піде зараз за безцінь, а краще вигодуємо кабанчика та продамо половину, от і будемо і з м'ясом, і з грошима.
Мамі було весело, мені щось не дуже. Неприязно позираючи на порося, яке рохкало біля столу, я думав про те, що й цього року доведеться ходити до школи в полатаних штанях.
Минула осінь, настала зима. Порося наше росло і росло, з'їдаючи всю дощенту картоплю, і ось уже мама сушить голову, де б дістати ячменю, щоб підгодувати кабанчика перед тим, як колоти. А там уже з'їдене і яшне борошно, і настав нарешті день, коли до нас прийшов німий з вузьким гострим колуном і паяльною лампою. Бо в той час кожен, хто різав свиню, мусив здати шкіру, а сало без шкіри продавалося набагато дешевше, тож голова сільради дозволив мамі потай обсмалити кабанчика.
— Тільки щоб ніхто не побачив, бо нагорить і вам, і мені. Тепер же такі грамотні стали: як що — так і донос!
Закололи кабана, спродали сало і м'ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, не по наших грошах, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Чекати на ту обнову вже набридло не тільки мені, а й старенькому моєму піджаку: він аж тріщав, коли я його цупив на себе, і мама зажурено говорила:
— І куди тебе жене, горенько моє! Ні вдіти тебе, ані взути!
Я винувато мовчав, а мама зітхала.
Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. І коли я прийшов із школи, вона зустріла мене ще на порозі:
— Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освітлене, враз помолоділе обличчя.
— Дивись, що я тобі купила.
На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сірий. З крамниці. З кишенями й гудзиками. Окремо — піджак. Окремо — штани. Без жодної плями чи латочки. Новий-новісінький.
- Предыдущая
- 40/81
- Следующая