На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 42

• Предыдущая
• 42/81
• Следующая

Та ось у дворі з'являється Сонька. В синій спідниці і білій кофтині. Зупинилась якраз навпроти, так що я її бачив усю, тож добре міг і прицілитись.

Бринь!

Лусь!

Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили:

— Только! Ось я матері скажу!

І вже до мами, що вийшла на голос:

— А ваш Только стріляється!

— Де він?

— Та на горищі!

— Только, злазь мені зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю!

Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вікно на дах, з даху — на горіх, з горіха — на землю та й подався у ліс.

Зупинився аж біля джерела. Там саме були хлопці, мої однокашники. Закачавши повище холоші, вони бродили по річечці — виціляли розщепленими палицями минків.

— Толь, іди до нас!

Ванько. Побачив мене, махає рукою.

Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на мені — новий костюм. І чому я його відразу не скинув?

Наловивши минків, хлопці збираються до залізниці — кататись на шпалах.

— Ти з нами підеш?

А куди ж мені ще діватись!

— То пішли!

Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніють дві величезні ковбані. Хто їх викопав, навіщо, ніхто з нас не знає. Та ми тим і не цікавимось. Нам досить того, що ковбані повні води, вірніше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цікаво кататися!

Хлопці один споперед одного захоплюють шпали, що при березі. Мені ж лишилися ті, що плавають посередині.

— Хлопці, — кричу, — підженіть!

Учора вони підігнали б, а сьогодні не хочуть. Причиною тому мій новий костюм і прапор, що його я ніс на демонстрації.

— Сам підганяй! — відповідає мені Микола і замахується дрючком на Ванька: — От тільки спробуй — так по голові й торохну!

Гаразд, обійдуся й без вас!

Іду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопці глузливо кричать:

— Ге, боїться! Вирядився у нове та й боїться!

Кричіть, кричіть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрів за два од берега. Приміряюсь, розганяюсь, стрибаю...

Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та від мазуту шпала слизька, наче крига. І я поїхав-поїхав по ній та й шубовснув у воду.

Пірнув з головою. Хлопці надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрібався до берега, розбризкуючи на всі боки мазут.

Виліз із ковбані більше схожий на шпалу, аніж на людину. Мазут стікав по мені густими потьоками, на мій новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!

Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному пристають до берега, підходять до мене.

— Буде ж тобі!

— Його треба випрати...

— Де?

— У струмкові.

— Дурний! Хіба ж у воді одпереш!

— А в чому?

— У гасові!

— Де ж ти стільки гасу візьмеш? Треба бочку, не менше...

Потім Микола каже:

— Давайте хоч викрутимо!

Я скидаю піджак, штани і сорочку. В мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.

Хлопці викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола безнадійно махає рукою:

— Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити...

— Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?!

Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде...

— Знаєш, мамо, — сказав я своїй матусі другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не справляй мені більше нових костюмів! Бо від них одна біда!

Оце поки що й усе про блакитну дитину.

— Ти вже у мене дорослий.

Мама поправляє на мені комірець, намагається пригладити непокірну чуприну.

— Зовсім, зовсім дорослий.

Вона все ще плекає надію, що одного гожого ранку розплющить очі й побачить мене дорослим. Отаким солідним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав:

— Сідай! Тобі ніколи не бути математиком.

Інші вчителі теж час від часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо їм вірити, то мені не світила жодна професія, якої тільки прагне нормальна людина. Я не стану ні географом, ні літератором, ні інженером, ні істориком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану…

— Давай посидимо перед дорогою.

Мама замислена й трохи печальна. Сумота огортає її збляклі вуста, гусне в дрібних зморшках довкола очей. «Скільки моїй мамі років?» — уперше запитую я, бо досі над цим не задумувався. Мені мама здається безсмертною.

Хоч я давно вже вивчив, що земля кружляє навколо сонця, однак підсвідомо ще вірю в те, що весь видимий світ обертається довкола мами. Тож мама не може померти, бо це означало б кінець усього світу.

Ці думки не заважають мені потай куйовдити чуприну. Вчора ввечері мама довго вичісувала з моєї голови «залишки од літніх канікул». Товстий роговий гребінець аж тріщав, я хапався за мамині руки, а вона сердилась та казала, що в моїй чуприні хоч граблями греби.

— Боже, і реп'яхи! Чи ти на голові все літо ходив?

Потім мама змила мені голову луговою водою, зачесала волосся назад, а на ніч примусила пов'язатись хусткою. І коли я вранці заглянув у люстро, то мало не плюнув з огиди: лобище великий, вуха стирчать, і волосся прилизане, мов у дівчини.

Та щоб я отак вийшов на вулицю? На очі всього чесного люду?

Потай од мами слиню долоню і куйовджу волосся.

— Що ж, сину, рушимо.

Мама зводиться, оглядається довкіл, начебто не мені, а їй доведеться на три роки розпрощатися з домівкою, де все таке рідне й звичне. І порізаний, подовбаний, залитий чорнилом трудяка–стіл, за яким ми часто збиралися втрьох: я, мама й Сергійко. І ослони з міцними дубовими ніжками: якщо вже вони витримали, не поламалися, то невідомий нам тесля й справді змайстрував їх не за страх, а за совість. І піч — годувальниця та зігрівальниця, без якої ми хтозна, що й робили б. І пощерблені миски та чашки, і понадкушувані дерев'яні ложки, якими так ловко їсти, а ще краще битись, коли мами немає поруч. І пузатий комод, потрісканий і облуплений: він нагадував старезну людину, яка зажилася на світі. Часто, прокинувшись, я чув, як він тихенько постогнував. І зметений до самісінької ручки віник, який не раз танцював по наших спинах: моїй і Сергійковій. І відра, полуджені джерельною лісовою водою і од того аж світлі всередині. І вичовгані нашими спинами стіни, і вікна, і двері — все це сьогодні проводжає мене у далеку дорогу.

Мені чомусь пощипує в носі, і я, насупившись, кваплю маму:

— То ходімо вже, чи що?

І ще раз запитую:

— Сумочку не забула?

В чорній клейончатій сумці — моє свідоцтво про закінчення семирічки. Оцінки не такі вже й погані, хоч мама й твердить, що вони могли б бути кращими. Я теж із нею згоден, що могли б, але то вже не моя провина, бо не я ж виставляв усі ті оцінки!

— Коли б ти старанніше вчився… — мовить мама.

Ге, старанніше! Як іще старанніше, коли зараз мені здається: всі сім років я тільки те й робив, що гибів над книжками та зошитами.

— …ти був би таким же круглим відмінником, як Оля Чровжова.

Так і знав! Мама ніяк не може второпати, що я хлопець, а не якась там зубрилка, що тільки й знає: носа в книжку, пальці у вуха.

— Зате має тільки дуже добрі оцінки, — заперечує мама, — і вже кого, кого, а її таки приймуть до восьмого класу. А от коли не приймуть тебе…

Тепер усе мені зрозуміло: мама просто боїться, що я залишусь поза середньою школою. І тоді — прощай вища освіта, яку вона мріє дати синові.

• Предыдущая
• 42/81
• Следующая