МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 1

• 1/27
• Следующая

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.

Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.

Плавились бані дерев’яних церков.

Вітер був сильний. Полум’я гуготіло.

І довго ще літав над руїнами магістрату

легенький попіл

спалених паперів —

всіх отих книг міських Полтавських,

де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай?

Може, тому і не дійшло до нас

жодних свідчень про неї,

що книги міські Полтавські «през войну,

под час рабованя города огнем спалени»?

А що, якби знайшлася хоч одна,—

в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі —

неопалима — наче купина?

І ми б читали старовинний том,

де писар вивів гусячим пером,

що року божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,

перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня,

що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, богом і людьми

Чурай Маруся — на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверми.

І загула б та книга голосами,

і всі б щось говорили не те саме.

І чорні бурі пристрастей людських

пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,

суду такі промовила б слова:

— Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам

на Марусю,

що вона, забувши страх божий,

отруїла сина мого Григорія.

І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,

на здоровлі перед тим не скорбівши,

през отруєння і през чари бісовські.

То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу

і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну

тоді суддя суворо запитав, —

коли, чого і для якой причини

таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала,

усправедливлень жодних не дала,

тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тоді громада загула прелюто:

— Вона ж свій злочин визнала прилюдно!

Бо, як до Гриця, мертвого, припала,

казала все — як зілля те копала,

як полоскала, як його варила

і як уранці Гриця отруїла.

Вона ж співала, наче голосила,

на себе кари божої просила.

Співала так, як лиш вона уміла!

А потім враз — неначе заніміла.

Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,

що Гриць умер, отруєний, в четвер,

предать землі звеліли до неділі,

прийнявши справу криміналітер.

Убивницю ж, Марусю, до росправи

скріпить в’язеням города Полтави.

Бобренчиха ж, та зацна удова,

нехай на бога в горі упова

та настановить свідків, віри годних,

не підозренних у проступствах жодних.

Аби по правді свідчили про злочин,

що тут убивці іншого нема,

бо то не є ще доказ остаточний,

якщо підсудна визнала сама.

На то ставши, Параска Демиха, в літах подейшлих,

зізнала:

— Єдну душу Богу ховаю, а було так.

Недавнечко, о півнях, вийшла я...

— ...трусити Левкову грушу,— підказав хтось.

— Панове судді.

Лесько Черкес мене на цноті змазує!

Тоді ми, вряд, казали-сьмо Черкесу і всім також

особам принаявним, щоб мову свідкам не перебивали,

понєваж будуть випхані із ратушу,

а двері будуть взяті на скабу.

— Отож, кажу, недавнечко, о півнях,

коли я вийшла глянути знадвору,

бо щось мені ускочило в димар, —

дивлюсь: Грицько вертається додому.

Ізвідки б то? Ще й наче напідпитку.

Якийсь такий, ніяк не вдягне свитку.

То я й питаю, ми ж сусіди: — Гей,

це де ж тебе так, хлопче, забарило?

— Та, чарку випив, там, в одних людей.

Чогось так біля серця заварило.

Коли ж невдовзі чую —- у Бобренків

великий гвалт. То я туди городом.

Лежить Грицько, увесь уже посинів,

хрипить, здрігає, роздирає ковнір.

А я кажу Бобренчисі: ой кумо,

ой кумо, це запитяна хвороба!

І що ми вже Грицькові не робили,—

вишіптували, терли, ізсилали,

свячене зілля клали під потилицю,

водою мили і переливали

хоробу на бобренківського пса, —

не помогло. Ще й щось таке балакав!

Там хто стояв, то мало хто не плакав.

В таких походах куля обминула,

не подолала вражеська рука,

щоб де? аж дома! дівка підманула,

струїла геть такого козака!

І от лежить у гробі в чорнобривцях,

на смерть убит. А тая чарівниця...

— Є докази, що це вона дала пиття?

— А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?

Кому він ще так знівечив життя?

Тоді на вряд був ставлений Фесько,

млинів дозорця скарбу войськового,

що під боязню божою признав:

— Панове суд!

Того я добре звісен.

Як що не так, беру на душу гріх.

Цю дівчину разів, мабуть, із вісім

коло млина вночі я спостеріг.

Над Ворсклою з небіжчиком стояла.

Ну, тобто він ще був живий тоді.

І що воно, гадаю, за проява —

дві тіні, млин і місяць на воді.

Мені-то що? На це ж нема заказу,

стояння — діло добре загалом.

А я таки чогось подумав зразу,—

аж де зійшлись, чого б то за селом?

А якось бачу — щось майнуло з греблі.

Шубовснуло — аж зойкнула вода.

А я ж туди і ніг не дотереблю.

Ну, думаю, втопилась, от біда.

То добре, що Іван тут нагодився

та витяг із води напівживу.

Бо там колись мій шурин утопився,

то гибле місце, я й не допливу.

Суддя сказав: — Усе це прикро, справді,

і ті млини, і втоплений шуряк.

Але ж ми іншу розглядаєм справу —

не як топилась, а труїла як.

Тож свідок мовив трохи не до діла.

Тут треба чітко провести межу.

— То я ж не бачив, як вона труїла.

А як топилась, — бачив. То й кажу.

Тоді Бобренчиха становила інших осіб,

числом сімнадцять,

а з тих сімнадцяти має п’ять,

котрі до присяги годні будуть.

Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,

що у Полтаві гіршої нема,

що всі це знають, і по ній це видно,

і що вона ж співала і сама:

«Котра дівчина чорні брови має,

то тая дівчина усі чари знає».

І то ж вона наврочила, нівроку,

що покалічив Савку Саврадим.

Уміє перекинутись в сороку,

а то виходить з комина, як дим.

— Панове судді, я прошу пробачення,—

сказав Горбань з паперами в руці.—

З’ясую стисло свідкам звинувачення,

щоб не збивали суд на манівці.

Козак Бобренко, на ім’я Григорій,

єдиний син достойної вдови,

котора зараз у такому горі,

що не схилить не можна голови,—

чотири годи бувши у походах,

ні в чім нагани жодної не мав.

Був на Пиляві, і на Жовтих Водах,

і скрізь, де полк Полтавський воював.

А це улітку повернувсь додому,

в хазяйство, підупале за війну,

і, як годиться хлопцю молодому,

хотів ввести у дім собі жону.

Отож нагледів дівку, собі рівну,

дізнавши, певно, що і він їй люб,

Грицько посватав Галю Вишняківну,

повзявши намір брати з нею шлюб.

Чурай Маруся, що його любила,

любила, справді, вірно і давно,

тоді його із ревнощів убила,

підсипавши отруту у вино.

• 1/27
• Следующая