МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 19

• Предыдущая
• 19/27
• Следующая

Бо те, що пишуть, то іще полова,

то ще не засів для таких полів.

З часів появи книги «Часослова»

вже й час минув, а щось не чутно слів.

Усе комусь щось пишуть на догоду

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

Чи десь над книгою тією

свіча у келії дрижить?

Чи десь в церковному притворі

у скрині кованій лежить?

...І знову шлях. Тополі та могили.

Архемівка. Григорівка. Панфили.

Остапівка. Карпилівка. Тишки.

Так і йдемо, крізь горе навпрошки.

Хтось десь в селі проторохтів гарбою.

Та й знову тиша тугою бринить.

А дяк говорить наче сам з собою.

Іде, старенький, все щось бубонить.

— Коли я в бурсі пізнавав науки,

Афіни й Рим пройшла крізь мої руки.

От був народ! Що римляни, що греки.

На всі віки нащадкам запасли.

А ми... А ми!.. Хоч би які лелеки

Гомера нам в колиску принесли.

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: «Як руїни Трої».

Про Київ так ніхто ще не сказав.

Колись у давність недозриму

була страшна дорога з Риму.

І звався Аппіїв той шлях.

Вже скільки тих віків минає,

а в світі, певно, кожен знає,

коли й кого там розпинали.

Про це написано аннали,

про це писали так і в риму,

зучили вздовж і вперехрест.

Але ж ота дорога з Риму

якихось кілька сотень верст.

А тут до самої Волині

лежать ці села удовині!

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося.

Непізнане, пішло у небуття.

І десь, колись, через багато літ,

ніхто цього й не втямить вже як слід,

не зніме шапку, не проллє сльози,

бо що? — дорога, їздили вози,

гули вітри, бриніла хохітва...

Велике діло — писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

дорогою до Києва з Лубен!

...Ідеш, ідеш, а ще й не половина,

Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.

Кривавим градом плаче горобина.

Пливе туман, як білий лебедин.

Стоять ліси смарагдово-руді,

після дощу надовго крапелисті.

Все глибша осінь. Вже і жолуді

ховає сойка під опале листя.

Оце йдемо вже кілька діб,—

небілені хати і випалений хліб.

І каже дяк: — Де будем ночувати?

Про хліб і сіль давно щось не чувати.

От я мандрую, хоч уже й не молод.

Земля велика, радості нема.

Ускрізь біда.

Не тилько вщался голод,

но і недугів смертоносних тьма.

Вмирають люди, діткнені хоробами.

Господь гробами землю поразив.

Поля засіяв воями хоробрими,

а нехоробрих геть переказив.

А тут ще та комета велетенська,

що наче в небі схрещені мечі.

І голий вовк явивсь біля Смоленська,

і їсть людей, і виє уночі...

Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.

Та ти не бійся, я вже не об тім.

Хоч би яка коршомка біля шляху

або який странноприїмний дім.

Тобі, голубко, хоч води напиться.

Підійдеш перша, може, не злякаються.

Ще буде й гірш. Чим ближче до столиці,

то тим міцніше люди замикаються.

— Пустіть хоч дівку,

що це вам зашкодить?

Чи жалько вам соломи околіт? —

Хтось пробурчав:

— Багато вас тут ходить.

Хай бог простить. Такий тепера світ.

— Гонорували нас пристойно.

Так під дверима і простоїмо?

Ти тільки той... ти не впадай у відчай.

Ще поки є погривина трави.

А як Ісус, син,— каже,— чоловічий,

не мав де прихилити голови?

Та й те сказати: морове повітря.

І хто там знає, звідки ми йдемо?

— Немає місця, людоньки, повірте.

Самі у хаті покотом спимо.

У того діти, в того породілля,

У того баба хвора на печі.

Бояться люди. Мор іде з Поділля.

Дарма у вікна й стукати вночі.

Зчерствіли люди од всіляких лих.

Неволя давня душі роздвоїла.

«Розширю страх мій на землі живих»,—

як сказано в пророка Даниїла.

То поки сонцю крок до потуханія,

мабуть, ходім шукати укриття,

де ні печалі вже, ні воздиханія,

а токмо безконечноє життя.

Такі привітні цвинтарі бувають —

шатро небес і мармур в бур’яні.

Живі живих, Марусю, убивають,

а мертві зроду не зачеплять, ні.

Це тут блукають різні поторочі,

а цвинтар — то вже діло не страшне.

Спокійно там. Хіба що проти ночі

чиясь душа крилом тебе черкне.

Он подивись,— ну чим не райські кущі?

В траві лежить вороняче перо.

Є навіть райки, яблучка гіркущі,

на древі зла прищеплене добро.

Десь, певно,

й змій сховався тут здоровий.

Сама не їж, не спокушай мене.

Бо як побачить янгол мармуровий, —

з надгрібка зійде, з раю прожене.

Гроби все, бачиш, панські, алебастрові.

Надбитий янгол думає про суть.

То давній цвинтар. Видно, що душпастирі

біблійних кіз тут іноді пасуть.

Які тут склепи! Цілі кам’яниці.

Герби, склепіння, сходи і гробниці.

Залізні двері, злодій не втеребиться.

І всюди плющ повився на пригребицях.

Які шляхетні прізвища тут панські! —

Бидловські, Козєбродські, Себастьянські.

Яка в них гідність чується велика! —

Рох Яблоновський і Тадеуш Пика.

Ти ба, які наймення гонористі.

Не спиться щось в такому товаристві.

А тут кого заткало павутиною?

Кому це час так амфору надгриз?

Антон Ключенко, писано латиною.

Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.

Якби видніще, поблукати скрізь би.

Тут є, либонь, вибітні горорізьби.

А цей надгрібок...—

Дяк аж відсахнувся.—

Диви, живий, їй-бо, поворухнувся!

«Обняв мя страх»,— як сказано в псалмі.

То це ми тут, виходить, не самі.

То, може, ноги отряхнем од праха?

Не дай бог привид, ще нас наляка.

Щось дуже бідно вбране як на графа

і зашляхетне як на жебрака.

Диви, сидить і нас не помічає,

як той надгрібок сивої печалі.

Мабуть, поляк. Стара-стара людина.

Це ж, певно, тут уся його родина —

у цій землі...

Скорбото всеочисна!

Оце уже і є його вітчизна.

Давай одійдем, що вже тут поможеш?

Одні кричать: «Од можа і до можа!»

А цей старий? Людина між людьми,

живе, як ми, і мучиться, як ми.

• Предыдущая
• 19/27
• Следующая