МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 21

• Предыдущая
• 21/27
• Следующая

священне місто і священні храми.

І він ввійшов, литовський князь, сюди.

Як ніж у спину. А Потоцький — в груди.

Богдан між ними, як між двох вогнів.

Що тут було! Розказували люди

три дні, три ночі Київ пломенів!

…Стояв собор старовинний із випаленою душею.

Ми тихо ступили в морок,

що димом ядучим пропах.

Молилися в порожнечу, на попіл ікон молились,

шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.

Лежали зрушені плити, як зашерти чорної криги.

І янголи в білій одежі впритул обступили вівтар.

Кричали полускані стіни.

Якісь недопалені книги

заблуканий місяць знадвору холодним пальцем гортав.

Перехрестилась і заплакала.

І тихо вийшла із собору.

Ішла на прощу, а потрапила

чи то в Содом, чи то в Гоморру.

...Вже поночі до Лаври добирались.

Ішли угору вузько, в колосок.

Якісь яри, якийсь дрімучий праліс.

Яри нічого, краще, ніж пісок.

А по ярах, по схилах, як тубільці,

землянки покопали погорільці.

Ідеш, аж дивно: у вечірній млі

то там, то там димок із-під землі.

І каже дяк: — Як у часи Батиєві.

Пішли у землю люди в Києві.

Вже й обжились. Он хтось обгородився.

А хто і сіно склав уже в стіжки.

А хтось уже в землянці й народився,

бо онде жінка сушить пелюшки.

Життя іде. Як сказано у Павла:

«Живіть благочестиво у Христі».

Потерп ще трохи. Вже ось-ось і Лавра.

А там спочинеш по трудах путі.

...Але коли ми підійшли до Лаври,

вже ніч була.

Біля святих воріт

якісь сиділи постаті, як равли,

вібравши руки, й ноги, і живіт.

Обідрані, закутані в рядюжки,

не розбереш, де злидні, де злодюжки.

Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.

Це люди теж. А що ти їм даси,

коли, минувши селища і гради,

сам третій тиждень сухарі їси?

Святі ворота взято на ланцюг.

У Лавру не пускають волоцюг.

Вночі ворота Лаври не гостинні,

даремно тут і возвишати глас.

Глас вопіющого в пустині,

напевно, був чутніший, як у нас.

Хтось бубонів. Хтось бився у падучій.

До ранку ми й просиділи з дяком.

І волохаті хмари кругойдучі

крутили в небі жовтим мідяком.

...На другий день були ми у печерах.

Тяглись в рукава довгих галерій.

Поклони били. І чекали в чергах,

бо тут людей — що свічка, то і рій.

Печерський старчик спереду іде,

прочанам мощі в щілинку показує.

А я ж не знаю, ані хто, ні де,

то час від часу дяк мені розказує:

— Це преподобний лікар Агапіт,

що ізцілив самого Мономаха.

А це — Алимпій, майстер на весь світ,

до пензля хист був у цього монаха.

Це — Нестор, найславетніший з дідів.

Лишив нащадкам працю свою горду,

бо він писав і в келії сидів,

а я ходив, і в мене вкрали торбу.

А далі все подвижники, святі,

що тут сиділи в келіях заперті,

що їх Господь за подвиги в житті

сподобив буть нетлінними по смерті.

Оце Мардарій, що не мав майна.

А це — Пафнутій, що не пив вина.

Це — преподобний схимник Силуян,

котрий без шуму, крику і ловитви

злодіїв, дременувших у бурян,

зв’язав єдино силою молитви.

Це — Нестор другий.

Зветься він — Некнижний.

Таку заслугу перед богом мав,

що завжди був на всіх богослужіннях,

а й разу, ти скажи, не воздрімав.

А це — Сисой, що хіть свою презміг,

щодня ходив до річки у веретті

і роздягався з голови до ніг,

щоб комарі кусали в очереті.

Такі часи були благофортунні,

що кожен подвизався зокрема.

І жоден подвиг не лишився втуні.

Тепер таких подвижників нема.

Блюзнірська мисль запала мені в душу:

«Чому на них молитися я мушу?»

Хіба оті, без німбів, без імен,

на тій дорозі в Київ із Лубен,

або оті, під лісом, із Волині,—

хіба не більші мученики нині?!

Стою. Дивлюся на дніпровські схили.

Сисой... Мардарій... Подвиги Ахили...

Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.

Софроній... Пимен... Мученик... Святий...

І каже дяк: — Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій — мученики віри.

А Байда що, од віри одступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь—

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

Я й сам колись проводив час

в молитвах.

Та й думаю, в землі чужосторонській,

що як же так,— ті гинули у битвах,

а ті спасались на горі Афонській?

Триліси взяти, сотенне містечко.

Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.

За кілька днів ворожої облоги —

ні жителя живого, ні залоги.

Було містечко... А підходиш ближче —

нема нічого. Тиша. Попелище.

Лиш ходить смерть з кривавою косою...

А ти прийшла молитися Сисою.

Сидів подвижник, як ведмідь у гаврі.

Вже тут книжки друкуються у Лаврі.

Оно пройди під вікнами друкарні,—

які листки просушуються гарні.

Це ж скільки там нового, дивовижного!

А він тобі про Нестора Некнижного!

Вже скрізь у нас є різні школи братські.

Пів-України — сироти козацькі.

Од Лохвиці до самої Молдови,

пів-України — то козацькі вдови.

Дітей без мужа ставити на ноги.

Ні захисту в житті, ні допомоги.

Такі ж гіркі, такі ж безобороннії!

А їм все те ж — про подвиги Февронії.

Ти, певно, ще була тоді малою,

як пролітала зірка із мітлою.

А це було в той год страшний, коли

п’ятьох старшин козацьких розп’яли.

І голови —

хто звідки родом —

поставили перед народом.

То жінка та, хорунжого чи сотника,

що під стовпом лежала нежива,—

то можна їй про Симеона Столпника,

що на стовпі мережив кружева?!

...Ох, не такою я була й малою,

коли летіла зірка над Сулою.

Це ж він про батька, це про Чурая.

Це ж мати там лежала так моя.

Була зима. Якраз після Водохрища.

Людей зганяли з усії Полтави.

Щоб всі ж дивились на таке видовище.

А мати крижем лежала,

примерзали коси до снігу.

На все життя! — допоки я жива —

мені в очах той сніг... та голова...

— Чого ти плачеш? — дяк мене питає.

Кажу: — Нічого...

Листя облітає.

Та так, кажу, заплакалось само.—

...Вже люди вишнурковуються з церкви,

а ми з дяком усе ще сидимо.

— А я вже,— каже,—

черствію з годами.

• Предыдущая
• 21/27
• Следующая