МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 25

• Предыдущая
• 25/27
• Следующая

Лише Горбань хапає дрижаки.

Кричить: — Угода! Нарушать не смійте! —

Він думає,— як впустять їх таки,

то перш за все вони повісять війта.

Вишняк, той крутить, преповажний пан,

такий, що всіх панів перепанує.

Учора, кажуть, приміряв жупан.

Іти послом до шляхти пропонує.

Але ж полковник не веде і вухом.

Невже ж так і не виступим на прю?

Лесько сказав:

— Як бухнем одним бухом!—

Пушкар сказав: — Я вам поговорю!

Тут головне — спокійно і без крові.

А там почнуться ночі сильвестрові.

А там Хрещення, Знайдення Глави...

Це перемир’я, хлопці, до трави.

...Іван стояв, дивився на валу.

Все перед ним було як на долоні.

Здіймало військо сніжну кушпелу.

От коней шкода. Дуже добрі коні.

Це ж де не йшли, забрали під сідло.

Така зима, морози іорданські.

Ич, скільки панства з ними прибуло!

Один приїхав у кареті гданській.

І німці є. Теж лицарі тевтонські.

Усе кричить, нуртується, гуде.

Звалити хочуть стіни єрихонські.

Нічого. Вал міцненький. Не впаде.

От тільки балка од дороги близько.

Гей, діду, діду, ви ще там живі?

Та й те сказать,—

хіба це вперше військо

у нього там пройшло по голові?

Пливуть над степом хмари волохаті.

Живе там якось, як уже не є.

Один-один.

І домовик у хаті

сміється, плаче й руку подає...

А десь окремо, як болюча згадка,

стоїть за зиму нахолола хатка.

Над Ворсклою, під тими яворами,

де вже ніхто не світить вечорами.

І тільки вогник блимає вгорі.

Там, певно, бог живе в монастирі.

І вже забута богом і людьми

живе Маруся в захистку зими.

У снігових завоях завірюхи,

де вже од хати тільки острішок,

калиною годує омелюхів,

отих жовтеньких стомлених пташок.

Лиш час від часу прогучать копита.

А там до хати й стежка не пробита.

Біліє сніг в лелечому гнізді,

і льоду вже намерзло півбадді.

Хоч би десь вийшла в церкву, поміж люди,

а то ж одна, ніколи і нікуди.

Сухотний кашель надриває груди.

Стоїть зима. Короткі сірі дні.

Вночі горять сторожові вогні.

Щодня, щомиті полк напоготові.

Іван мовчить.

Думки тепер тернові.

І лиш бринить, як болісна струна:

а як Маруся, як же там вона?

...Та як, нічого. Нарікати гріх.

Хіба я вже нещасніша за всіх?

Живе ж оно Ящиха Балаклійська.

А голосила ж років півтора.

А чоловік же не вернувся з війська,

живе ж вона, нічого, не вмира.

Отак і я, привикну, якось житиму.

Ніхто і не побачить, як тужитиму.

Та тільки ж я вдова не Блаклійська.

У неї муж не повернувся з війська.

Поліг, загинув, вбитий молодим.

Їй можна вічно плакати за ним.

Щаслива ти, Ящихо Кошова!

А я... Хто я? По кому я вдова?!

...Так і живу. Минаю, наче хмарка.

Вся облітаю, як осінній лист.

То мишеня майне із закамарка.

То дров підкине дядько Шибилист.

То ти розважиш тугу нещадиму.

То якось я і викреплю цю зиму.

Так, сплю не сплю, зіщулюсь на печі.

І виє пес на місяць уночі.

Іван узяв ту руку, мов крижину:

— Ходім зі мною, доленько, ходім.

Якби мені ти стала за дружину,

яка б то радість увійшла в мій дім!

Не повернула навіть голови.

Лише печальне око з-під брови.

Важка жалоба чорної коси,

і тільки тінь колишньої краси.

— Кого ти любиш, Іване?

Мене

чи свою пам’ять?

Красива я була, правда?

Схожа на свою матір.

Смілива я була, правда?

Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда?

Схожа на свій народ.

А тепер моє обличчя зведене судомою болю.

Вмираю від сухот.

Сама від себе вже вмерла.

І ти це, Іване, знаєш.

Оце, що від мене лишилось,

то, власне, уже не я.

Ти любиш не цю, Іване.

Ти пам’ять свою кохаєш.

Щасливий будь нею, Іване.

Бо пам’ять завжди твоя.

— Я і тоді любив тебе до болю.

А вже тепер, Марусю, й поготів.

Дозволь мені лишитися з тобою.

Отак як є. Без змовин і сватів.

У церкву підем. Піп нас обвінчає.

Весілля справим. Пушкаря позвем.

Як не полюбиш, в мене вистачає

на двох любові. Якось проживем.

— Мене, Іване,—отаку понівечену?

Мене, Іване,—отаку гірку?

Хай бог пошле тобі хорошу дівчину,

ще будеш ти щасливий на віку.

На тому досить. І кінець розмові.

Не треба й говорити нам про те.

Моє життя — руйновище любові,

де вже ніякий цвіт не процвіте.

— Останній плід на Чураївськім вітті!

Оббив тебе такий жорстокий грім.

Хоч би була залишила на світі

дитиночку із голосом твоїм!

— Вже не залишу, долю змарнувала.

Вже не залишу, час мій підоспів.

Якби тепер, мабуть, я заспівала,

було б це вже хрипіння, а не спів.

Так і живу, без голосу, німа.

Пісень немає — і мене нема.

...Оце і все що є тепер у мене,

моя матусю, нене моя, нене! —

ота могила, на могилі хрест,

і на деревах білий ожелест.

Була у мене мати, наче бджілонька.

Тепер я тут лишилася сама.

Стоїть її холодная постілонька.

Все як було. А матері нема.

Це я убила, я! Її, хорошу.

Картай себе уже чи не картай.

Про що, Іване, я тебе попрошу,—

піди з могили сніг поодгортай.

Іде Іван. І знову повертає.

Думками сніг з могили одгортає.

Вороже військо... Цвинтар при дорозі…

Четвертий тиждень місто у облозі.

...Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Тріщіть і стогнуть, валяться дерева.

Там і село за лісом — Пушкареве.

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!

Старі дуби і парость молоду —

аби сьогодні, а вперед не дбають —

рубають криво, косо, без ладу,—

аж так і видно: не своє рубають.

Що день, що ніч,— рубають, аж гуде.

Із валу видно — звозять до дороги.

Та ще й підстрелять зайця де-не-де,

та ще й ведмедя викурять з барлоги.

Сто років ріс. І ще сто років ріс.

Полковнику! Це ж треба провалитись,

щоб так оце стояти і дивитись!..

Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.

Пушкар —нічого. Глянув — і нічого.

Спокійні очі. Сива голова.

Шорстка кирея кольору нічного.

Дивився.

Думав.

— Швидше б та трава!

...Вночі над валом палахтить заграва.

І попіл пахне долею Триліс.

Як дикий звір, обкладена Полтава.

• Предыдущая
• 25/27
• Следующая