Берестечко - Костенко Ліна - Страница 16

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая

То я за булаву й передніх двох на місці.

Затихло враз. А то вже й за стрільбу.

Комусь уже і крові заманулось.

Я булавою прорубав юрбу.

Посли пройшли. Громада схаменулась.

ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ!

Важке це діло — влада, булава.

То вони люблять, то вони не люблять.

Та всяк тебе ще й брудом облива.

Умри за них, і то їм буде мало.

Усе віддай — обізвуть хитруном.

Видать, це наше неподільне право —

своїх гетьманів обкидать багном.

Ось я тут вийду на дозірну вежу

та понавколо подивлюсь.

І ні від кого не залежу.

І тільки Господу молюсь.

Я КІНЬ. Я НЕ ТЯГЛО. Я ДОБРОЇ ПОРОДИ.

Як борозенний віл — тягну, тягну, тягну.

О Боже мій! А в світі ж є народи,

своїм великим знаючі ціну.

А тут, добивши слово до сколотин,

Всяк хоче правду виказать свою.

І я, обляпаний болотом,

В чиїх очах невронений стою?

НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.

Кричати звикли — "слава" та "ганьба".

Злиденний дух, прикутий до корита,

лише ногами правду розгріба.

ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ ХОМУТИННІ,

де лиш горби вклоняються горбам.

Як там я вчив ще змалку по-латині:

"Гублю себе, коли служу рабам!"

НЕ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ МЕНЕ

ВИДІННЯ ЛІТ МОЄЇ СЛАВИ.

Хіба що, може, трохи кави.

А весь той блиск, ті златоглави,

усе те пишне і гучне

не переслідує мене.

Я в ці руїни душу доволік.

Тут, певно, вже й кінчатиму свій вік,

повержений чужими і своїми.

А нащо всі ті спогади здались?

Це як спитать:

чи сниться цим руїнам —

вони були фортецею колись!

УСЕ МИНУЛО, НАЧЕ СОН ЗНИКОМИЙ

Життя за мною браму зачиня.

Я вже й обжився. Маю троє коней —

ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ і наші два коня

ВЖЕ Й ДЖУРА МІЙ ДО ТИШІ ТУТ ЗВИКАЄ.

І коні забувають про сідло.

Кажу: — Іди. Вона ж тебе чекає.

Дорогу не забув? Утрапиш в те село?

А він мовчить і держить страж ночами.

А він мовчить, затявся раз на все.

То десь сомів наловить під корчами,

то зайця десь вполює принесе.

МЕНІ ЦЯ ТИША ЯК МОЯ ТРУНА.

Дивлюся в ніч. Ні виходу, ні входу.

І тільки тихо лопнула струна

десь на бандурі на суху погоду.

ПРОЙШЛИ ДОЩІ — ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.

Душа гортає тисячі причин.

І чим я, чим я, чим

поразку цю спокутую?

Свою провину виправдаю — чим?!

Що зброя в короля не те що наші пристрої?

Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?

А я мав жменьку турків із Силістрії

та Тугай-бей ногайців нам привів.

Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?

Татари добрі воїни. А він —

аби набрать невільниць для гаремів.

Це хан-здобичник, воїн не для війн.

Що наше поле тужить за сівбою?

Що коні харапудяться в грозу?

Що в тих походах — поки діждеш бою —

возами хворих з табору везуть!

Що я мав привід для тяжких суґестій?

Що чув прилюдне глузування й сміх?

Принижений, покривджений на честі,

я переможцем бути вже не міг.

Що був туман? Що третій год розруха?

Що військо потерпало від дощу?

Кому скажу і хто мене послуха?

Чи ж думав я, що край занапащу?!

ДУМКАМИ ЗА НІЧ ДУШУ НАТОМИВ.

Ліси шумлять, моє зелене віче.

І знов той самий півень-будимир.

Села нема, а півень кукуріче.

Ізвідки б то? Усе ж тут поруйноване.

Нема притулку півню ані псу.

Лиш дикі звірі в заростях зіноваті

незриму здобич іклами пасуть

Та кози, недострелені панами,

усе ще ходять вільно табунами.

Стоїть в підзамчі здичавілий сад.

Двори стоять вже не двори, а згадка.

Було село димів на п'ятдесят,

тепер хоча б одна-єдина хатка!

Лиш на хресті зотлілий вже рушник

кудись летить у вирій піднебесний

Знущання. Знищення. І зник

народ замучений і чесний.

ЦЯ ТІНЬ ВІКІВ — ФОРТЕЦЯ НАД ЯРАМИ.

Учора обійшов її кругом.

Надибав хатку. Дві віконні рами

обтягнуті свинячим бордюгом.

На живоплоті глечики взірчасті.

В подвір'ї світить ребрами гарба.

І курка глинястої масті

вівсяне триння розгріба.

А ось і той, що будить мене вранці.

Тут навіть пес на мене загарчав.

Це, значить, я. А це мої підданці —

єдиний позосталий тут гончар.

Дідусь бурчить, як завше дідугани.

Що все не так, не те що в давнину.

Верстат свій крутить босими ногами.

Гладущики сміються на тину.

В городі піч, на гудинні череп'я.

Старенька хата, крита очеретом.

І каже дід: — Оце вже ледь ходжу,

а ще кручу оцього обертаса.

Колись, було, конячку запряжу

та й повезу у Паволоч на Спаса.

Тепер уже нема тих ярмарків.

Тих діточок, того земного раю.

То я оце їм пищики роблю

та й сам собі у ті свистульки граю.

Котрий вже рік ні горнятка не спродав.

А ти звідкіль? По ділу чи гульма?

Ге, — каже, — гарні свищики, а спробуй.

Ну, але що ж, коли дітей нема.

То я в нього купив. І не сказав, що гетьман.

Посиділи. Садок. Листочки шелестять.

А що, якби впізнав? То так би мене гетьнув!

Мені те Берестечко ніколи не простять.

І САМ Я НЕ ПРОЩУ СОБІ САМОМУ.

Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!

Отут ти помилився, премудрий Соломоне.

Поразка — це поразка. Вона нас істребля.

ПО Я ТЕПЕР? НАЙНИЖЧИЙ ІЗ НАЙНИЖЧИХ.

Одна поразка — і пропало все.

Вже що ж мені робить, хіба свистіти в свищик

та їсти той куліш, що відьма принесе.

АЛЕ Ж ВІН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!

Я виграв би ще тисячу Пиляв!

Моя рука, чого ж ти стала млявою?

Мій розуме, чого ж ти занепав?

Де моя добра слава у народі?

Я вже як прах своїх сороковин,

Мене кляли на Масловому Броді.

Мені уже не вірить Чигирин!

Мене вже можна голими руками.

Пора міняти шаблю на патик.

О де ж мої полковники з полками?

Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!

Де слів моїх пекучі атраменти?

Моєї долі не глухі кути?!

Мені вже так. Мені вже або вмерти.

Або воскреснуть і перемогти.

ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…

Й ой, та як сісти та подумати — думи посивіють.

Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!

Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.

Один за тебе умре. Другий тебе продасть.

Третій не знає, хто його мати.

Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть..

Третій не знає, хто його й мати!

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая