СКІФСЬКА ОДІССЕЯ - Костенко Ліна - Страница 8
- Предыдущая
- 8/10
- Следующая
Але ж яке ревіння безнастанне!
Це описать — зламається перо.
Куди ви, греки? Тут якісь титани
загородили скелями Дніпро.
Киплять, ревуть і піняться потоки.
Шалений вир закручують вали.
Тут треба йти в село Переволоки,
просить людей, щоб пе-ре-во-лок-ли.
Тут вантажу з човнів не наноситись.
Це поєдинок каменю й води.
Тут Шум-Порог, Будило, Ненаситець, —
тут дев’ять їх, попробуй обійди!
Роззулись греки. Вже і розляглися.
Ідуть, ногами мацаючи дно.
Античні греки, а котрий і лисий,
і петельгузий, — що кому дано.
Отак брели ті греки безодежні.
Вели човни вздовж берега в рогіз.
І німфа, що жила в печері прибережній,
дивилася на них, сміялася до сліз.
Коли аж ген — іде абориген.
Сидить на бочці скіфський Діоген.
Якийсь хлопчина запряга воли.
Два лісоруби також наддали.
Та так човни, укупі з вантажем,
на коліщатах потягли гужем.
Бо корабель великий чи баркас
лишився б тут, перевезли б товари.
З тамтого боку інший повсякчас
чекає транспорт. Так і допливали.
Ніхто з купців тут не застряв ні разу.
Були тут греки і майстри з Кавказу.
І фінікійці, люди всюдисущі,
не раз перепливали тут по суші.
І навіть плив кудись і звідкілясь
іранський остракіруваний князь.
Човни ж везли у десять пар волів,
явивши тільки вуса з-під брилів.
Це, звісно, діло не таке і скоре.
Минали верби, липи й осокори.
Гаї минали. Кручі обминали.
Варили юшку. І волів міняли.
При ручаях спинялись на ночліг.
Такі тут люди мовчазні, аж чудно.
Бо звикли. Так шумить поріг —
людського голосу не чутно.
Півсотні верст за два дні побороли.
На третій день ставали до кодоли.
І, підкотивши під човни колоди,
спустили греків знов на тихі води.
Пливуть вони з коштовними речами.
А щось у лісі вевкалось ночами.
Ліси підходять близько до води,
питають греків: — Ви ото куди?
Чи вам було надморських торжищ мало?
Чи вас нічого дома не тримало?
І хто вас на ці мандри підбивав?
Сюди ж і Геродот не допливав!
Тут праліси. Тут болота і нетрі.
Тут раз на рік вовками виють неври.
Ніхто із вас додому не доїде,
з’їдять вас андрофаги-людоїди.
Тут люди дикі у своїй основі.
Будини тут їдять шишки соснові.
Тут житла вбогі, звичаї незвичні.
Кому тут треба амфори античні?
Тим часом жінка ткала килимочка
в тіні троянд і спілих виногрон,
де на фронтоні грецького домочка
сміявся акростерій-машкарон.
Була іще всіляка там ліпнина,
пальмети різні в камені рудім,
ще й дифірамб на честь громадянина,
що збудував такий чудовий дім!
Оскільки ж час хазяїна поглинув,
тут не було ні танців, ні музик,
і акротерій з паленої глини
всім женихам показував язик.
Та ще й перекривляли у саду
заморські птиці ара й какаду.
Внизу лиман лежав у очереті,
бичків було в лимані без числа.
Але доріжка, мощена череп’ям,
уже й зеленим мохом поросла…
А на крайсвіту, в невідомій точці,
пливе гречин у маковій сорочці.
Пливе й пливе на північ із примор’я.
Чоло смагляве вітер холодить.
Пливе й не знає, що вже третя Мойра
із ножицями жде його, сидить.
А навкруги — природа первозданна.
І люди щедрі й добрі, як вона.
Все їм дала богиня їхня Дана.
Живе народ. Кочують племена.
От якось греки їхали підвечір.
Аж гульк — село, чимало щось дворів.
І держать небо на кремезних плечах
старі Атланти дужих яворів.
Втомились греки веслами махати.
Зайшли у двір. Віконце золоте.
А тут якраз жіноцтво біля хати
вінки купальські, сидячи, плете.
Ну, грекам що? Зайшли, пожартували.
Ну, грекам що? По чарці налили.
Та так ото співали і співали,
і греків теж у пісню заплели.
Було столів велике застеляння.
Були землі всещедрої плоди.
Бог літного сонцестояння
тоді брав шлюб з богинею води.
Не визнають тут Зевса і Паллади.
Тут сповідають люди на Дніпрі
високий культ астральної тріади —
культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі.
Звуть молодого місяцем і князем.
У них дівчина сходить, як зоря.
Шанують предків. А зберуться разом —
у них тут пам’ять замість вівтаря.
Згадають рід до сьомого коліна.
В них Рід як бог, у нього сонця лик.
Вони з вогню, у них душа нетлінна.
У них і серп — як місяць молодик.
У них зірчаті пряники жертовні.
Вони без маку не спечуть коржа.
Тут і діжа в них, наче місяць вповні.
У них і місяць сходить, як діжа.
Їм їхній бог біди не заподіє.
Богинь нема сварливих і гризьких.
Бо тут боги — як втілення надії,
а на Олімпі — пристрастей людських.
Не зразу греки стали толерантні.
Скіфиня теж хапала рогача.
Вони хотіли тут своїх гарантій
і навіть вимагали товмача.
Коли ж вона внесла у друшляку
лунарний символ — ліплені вареники,
то греки також прийняли цей культ
і стали вже навік його зволенники.
Спочатку греків трохи в сон хилило.
Здорожились, вже й ніч була глуха.
Та не такий тут бог Семиярило —
він хоч кого від сну розкутурха.
Були до ранку в тому селищі
великі ігри, танці і веселощі.
Пили меди, зрубали чорноклена,
втопили смерть, що звалася Марена.
В цьому краю Дажбога і Перуна
таки той грек не втримався, кутнув.
Якби йому кіфара семиструнна,
то він би і вакхічне щось утнув!
Вогонь купальський розвели на вигоні.
Було там крику, сміху і забав.
Сандалії поспалювать невигідно,
то він роззувся босий і стрибав.
Крізь той вогонь проводили худобу.
І не стирали попіл з підошов.
Хто мав яку жалобу чи хворобу,
крізь всеочисне полум’я пройшов.
Вогонь святий. Співали півні треті.
Під ранок там робилося таке!
Там парубки на бриючому злеті
ішли, штаньми палаючи, в піке!
Дівчата верещали, огинались.
Мабуть, хотіли, щоб за ними гнались.
Вогонь жахтів, угору як сахнувся!
- Предыдущая
- 8/10
- Следующая