ДУМА ПРО БРАТІВ НЕАЗОВСЬКИХ - Костенко Ліна - Страница 2

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая

Він не доїде, змерзне, пропаде.

Томиленко (до Сахна)

Диви, димок за пагорбом! Напевно,

отам уже і є твоє село?

Сахно Черняк

Еге ж, отам. Вечерю люди варять.

У мене хата на краю села.

Так що простіть, панове-товариство,

не можу вас в гостину запросить.

Томиленко

А що, пішли б, погрілися з дороги.

Сахно Черняк

Це б нам із клуні сіна унесли,

ряденця ткані рівно постелили.

Томиленко

Чогось би, може, й випити дали.

Сахно Черняк

А не без того. Гетьмана — на покуті.

Такенна миска страви на столі.

І риба, й мед. Усе своє, напохваті.

У нас гостинні люди у селі.

Хоч нині й скрутно на харчі й одежу, —

вороже військо ласе до добра.

Ото як прийде па зимову лежу,

геть-чисто все в людей поодбира!

А то ж було — ну рай тобі, та й годі.

Пшениця в полі, маки па городі.

Було, як мати хліба напечуть, —

на лаві покладуть під образами,

ще й рушником вишиваним прикриють.

А я все цілюсь одломить шкоринку.

Томиленко

А знаєш, ще що добре? Пироги —

із гарбузом печеним і пасльоном.

Ото в печі як висмажать гарбуз,

вже аж червоний, перемнуть з пасльоном.

Сахно Черняк

У нас печуть з квасолею і з маком.

І креплики з капустою. Й коржі.

Томиленко

А диню сушать?

Сахно Черняк

Ні, ти ж степовик.

У нас гриби і яблука сушені.

Томиленко

А галушки, ото ще царська їжа!

У нас гречані, а у вас які?

(Віз їде, проминаючи тополю,

високу й почорнілу на вітрах).

Сахно Черняк

Оцю тополю батько посадили.

Крізь неї небо світиться. Прощай.

Павлюк

Присунься ближче. Я тобі зубами

твої ремінні пута розгризу.

Бо нам із ним додому вже не світить.

А ти, тобі за віщо пропадати?

Ти молодий, ти вдатний до роботи.

У тебе й мати, певно, ще жива.

(І проминає мати край дороги, сумна і чорна, —

теж, як та тополя. Услід їм дивиться і тихо проминав.

Сахно Черняк похнюпився, мовчить).

Павлюк

Якби жонатий, може б, ще й подумав.

(І жінка проминає, прихистивши

до себе двійко діточок руками).

Павлюк

Що?! Ти жонатий? В тебе й діти є?

Ану злізай, щоб я тебе не бачив!

Злізай, кажу!

(У люті, до Томиленка)

Штовхни його, ти ближче.

Бо я його кайданами вперіщу!

(Силкується підняти скуті руки).

Очуняєш — додому доповзеш!

Сахно Черняк

Ти не кричи. Ти вже ж мені не гетьман.

Чи я у тебе воза пересидів, —

яким же правом ти мене зганяєш?

Павлюк

І правом старшого. І волею стратенця.

Ти мусиш вволить передсмертну волю.

Це мій наказ. Кажу тобі: іди!

Сахно Черняк

А я кажу, що ти уже не гетьман,

і я тобі тепер не підлягаю.

Схотів і їду.

Павлюк

Знову за своє.

Та зрозумій же, пентюху упертий, —

ми тут по ділу, нас везуть на страту.

А ти тут хто? Приший кобилі хвіст.

Тобі он навіть ноги не зв'язали.

Тебе не дуже й кинуться шукати.

Я — гетьман. Він — Томиленко. А ти?

Ніхто про тебе й словом не згадає.

Сахно Черняк

Я їду з вами не по честь і славу.

Я їду з вами, бо мені так легше.

Павлюк

Мені не треба милості твоєї.

Я сам багатий, я живу вже вдруге.

Я вже один раз був на ешафоті.

Мені тоді життя подарували,

так що воно дароване — не жаль!

Сахно Черняк

Ти дуже гордий. Ти кричиш від люті.

Томиленко

Нестерпно бути зрадженим. Болить.

Сахно Черняк

А стерпно бути заодно із тими,

хто перемовчав, коли вас в'язали?

Та все життя отак про себе й знати,

що ти не зрадник, ні, ти не відступник,

ти, Боже збав, не видавав нікого,

ти просто вчасно очі опустив!

І після цього зватися людиною...

Не через вас я їду, а для себе.

Павлюк

Послухай, брате, думаєш, це легко —

прийнять, що хтось за тебе погибає?

В мені болить і набрякає совість

слізьми дітей і матері твоєї!

(Минають при дорозі драбиняк

і двох дядьків, у сіряку й кожусі.

Один тримає воза, як домкрат, а другий

дьогтем змащує колеса).

У сіряку

(зняв шапку й поклонився)

Яким же треба бути чоловіком,

щоб так на страту за своїх піти!

З мазницею

(показує квачем)

Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.

Щоб так за когось голову покласти?!

Мав поля шмат, і хату, і корову,

і жінку гарну, — що йому іще?

(Вітряк проплив. Не конче він реальний, —

це може бути й силует з фанери. Проткнувши списом

латане крило, застряв у ньому Дон Кіхот

Ламанчський).

І відчайдушний голос Дон Кіхота:

Собрате мій! Дай знати Дульсінеї,

що я погиб у вашім вітряку!

В поривах вітру чути дзвін бандури.

Він досі часом був як лейтмотив. Тепер посилився —

до впізнавання слова. Це — старовинна ДУМА

ПРО БРАТІВ, КОТРІ ТІКАЛИ 3 ГОРОДА АЗОВА.

«Із города Азова не великії тумани вставали,

Три брати рідненькі із города Азова,

із тяжкої неволі утікали.

Два брати кінних, третій піший-пішаниця,

За кінними братами поспішає,

За стременечка хватає,

Словами промовляє:

— Братики мої ріднесенькі,

Як голубоньки сивесенькі!

Станьте ви, коней попасіте,

Мене, найменшого брата, пішого-пішаницю,

підождіте,

Да хоч між коней візьміте,

Та до отця-матері підвезіте!»

Стратенці проминають кобзаря.

А може, це кобзар їх проминає.

Конвейєр часу — тільки врізнобіч —

один в минуле, другий у майбутнє.

Отак всі й розминаються навік.

Кобзар співає. Може, він такий — як Перебендя

пензля Їжакевича. Або живий, з капели бандуристів,

котрий співає саме в цю хвилину. Чи кам'яний,

що вже співає вічно.

«Старший брат теє зачуває,

До найменшого брата словами промовляє:

— Раді б ми тебе між коні узяти, —

Буде озовська орда доганяти,

Буде упень сікти-рубати,

Назад у Озов-город завертати,

Ніяк нам буде утікати.

Ми ж і самі не втечем, і тебе, брате, не вивезем.

А як ти жив-здоров будеш,

Ти і сам у землю християнську дійдеш!»

На місці їде віз. Кобзар співає думу.

Аж наче перестали розминатись. І кожен думу слухає

по-своєму. Павлюк — обличчям вгору просто неба.

Томиленко — утупившися в землю.

Сахно Черняк — увесь до кобзаря.

• Предыдущая
• 2/5
• Следующая