Збірка віршів - Костенко Ліна - Страница 14

• Предыдущая
• 14/18
• Следующая

Спинюся я і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй…

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

ще пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

нервові ружі зблідли на виду,

бо вже погналося перекотиполе

за літом –

по гарячому сліду…

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю

Ще пароплавчики чаділи,наче праски,

ще ми шукали крем’яхи в піску, –

на пограниччі дійсності і казки

стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,

в краватці чорній, не як всі діди.

В трельяжі віддзеркалена карафа

була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни

було для нас потрапити в той дім.

Там все було блискуче і латунне,

і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,

щось прецизійне маючі в руці,

дивився в шкельце, наче кібець, гостро

і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.

Співали птиці в шибку із куща.

А він, старий, сидів як за штурвалом –

в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,

у сутінках поблискував трельяж.

Всі механізми цокали загрозливо,

і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,

і плив, і плив... З якої далини?

Його дитинство в рамочках овальних

дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.

З куточка сяяв срібний образок.

Його душили спогади і кашель,

і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,

коли гуділа басова струна,

над мурашинням циферок термітних

він був – як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.

Час зупинявся, цокав і кульгав.

Вночі нам сходив маятник уповні,

а він тихенько гирку підтягав.

Старі дуби, спасибі вам за осінь,

За відлітання радості і птиць.

Ще, певно, я затуркана не зовсім,

Моя княгине! Ти ідеш вмирати,

Піднявши вгору стомлене лице.

Я плачу й можу сліз не витирати.

Старі дуби, спасибі вам за це.

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст – бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.

Ні з чим не крились, не хотіли йти.

Вона боялась осені холодної,

а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.

І хмари йшли, як нетутешній дим.

Сізіф курив свою гіркущу люльку,

йому хотілось бути молодим.

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель.

Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух.

Десь вулкан.

Руйновище.

Заглада.

Хтось цілиться.

Хтось впав.

Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.

Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

Сходить сонце, ясний обагрянок

Заглядає у вічі мені:

А чи добрий у мене ранок,

Чи не плакала я вві сні?

Ранок – добрий.

А ночі, ночі!

Снишся ти і чужі краї…

Плакали сині очі.

Плакали сірі очі.

Плакала чорні очі.

І всі – мої.

Благословляю ті сліди,

благословляю ті дороги,

що привели мене сюди –

в мистецтва зоряні чертоги!

Тут сьоме небо,

верх бажань,

мета духовної жадоби,

причина слізних уповань –

сам бог і всі близькі особи.

Пророки, ангели, святі,

секретарки і херувими.

Благословенна мить в житті,

коли сідаєш поруч з ними.

Блаженна мить, священна мить!

Але хай бог мене простить,

що я штовхався якомога,

щоб сісти ближче біля бога.

Щоб воскурити фіміям,

і разом випити сто грам,

і щоб сподобитись тих страв,

що божий кухар готував.

О, божа велич неземна!

О, запах редьки і вина!

Закурить бог – і від цигарки

на небі створюється хмарка.

Бог плюне в космос – цілу мить

здається, що зоря летить.

А як гикне, то що й казать? –

всі гості покотом лежать.

І я лежу, і я тремчу:

а що, як милість обмине –

• Предыдущая
• 14/18
• Следующая