Соляріс - Лем Станислав - Страница 18
- Предыдущая
- 18/47
- Следующая
— А якщо замкнутись?
— Помагає ненадовго. Є інші способи… ну, та ти сам знаєш які.
Снаут підвівся, а за ним і я.
— Послухай, Снаут… Ти хочеш ліквідувати станцію, але волів би, щоб ініціатива виходила від мене?
Він похитав головою.
— Усе це не так просто. Звичайно, ми в будь-яку мить можемо втекти, ну хоча б на сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися з розуму,— якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимось від своїх слів,— трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах… Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки з санітарками…
Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені і втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.
— Отже, ти хочеш тікати? Чи ні? Поки що ні?
Снаут усміхнувся.
— Непохитний завойовнику… ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.
— Ну і що ж можливе?
— От саме цього я й не знаю.
— Виходить, лишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб…
Снаут глянув на мене,— обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.
— Хтозна. Може, все це окупиться,— мовив він нарешті.— Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе…
Снаут відвернувся, взяв свої папери й вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив був рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився очима в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі, однак це було б несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені все одно довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку мені дав Снаут. Було ще досить видно, вся кабіна палала багрянцем, і сторінки книжки теж порожевіли. Це були укладені якимсь Оттоном Равінцером, магістром філософії, статті й праці, відверто кажучи, сумнівної вартості. Всяку науку завжди супроводить якась псевдонаука, її химерне викривлення в умах певного типу; астрономія карикатурно відбивається в астрології, як хімія колись відбивалася в алхімії; певна річ, що народження соляристики супроводжувалося справжнім вибухом думок-монстрів. Книжка Равінцера містила саме таку духовну поживу; втім, задля справедливості слід зазначити, що укладач у передмові відмежувався від цього паноптикуму. Просто він вважав, і не без підстави, що такий збірник може бути цінним документом епохи як для істориків, так і для психологів науки.
Рапорт Бертона посідав у книжці почесне місце» Він складався з кількох частин. Першу частину становила, власне, копія його бортового журналу, досить лаконічного.
З чотирнадцятої до шістнадцятої години сорока хвилин за умовним часом експедиції, записи були короткі й одноманітні.
«Висота 1000 — або 1200 — або 800 метрів — нічого не помічено — Океан порожній». Цей запис повторювався кілька разів.
Потім о 16.40: «Підіймається червоний туман. Видимість 700 метрів. Океан порожній».
О 17.00: «Туман густішає, штиль, видимість 400 метрів, є просвіти. Знижуюсь до 200».
О 17.20: «Я в тумані. Висота 200. Видимість 20—40 метрів. Штиль. Підіймаюсь до 400».
О 17.45: «Висота 500. Суцільний туман аж до обрію. В тумані — лійкуваті отвори, крізь які прозирає поверхня Океану. В них щось відбувається. Намагаюсь увійти в одну з цих лійок».
О 17.52: «Бачу щось схоже на вир — викидає жовту піну. Навколо стіна туману. Висота 100. Знижуюсь до 20».
На цьому записи в бортовому журналі Бертона закінчувалися. Далі в так званому рапорті йшла виписка з його історії хвороби, а точніше, текст продиктованих Бертоном свідчень і запитань, якими його раз у раз переривали члени комісії.
«Бертон. Коли я знизився до тридцятьох метрів, стало важко утримувати висоту, бо в цьому круглому, вільному від туману просторі дув поривчастий вітер. Усю свою увагу я змушений був зосередити на керуванні й через те якийсь час, хвилин десять — п’ятнадцять, не виглядав із гондоли. Отже, я мимохіть попав у туман, куди мене відніс дужий порив вітру. Це був не звичайний туман, а щось схоже на колоїдну завись, яка затягла геть усе скло. Очистити його було дуже важко, бо завись виявилася страшенно липкою. Тим часом через опір, який туман чинив гвинту, оберти останнього впали процентів на тридцять, і я почав утрачати висоту. Я опустився так низько, що боявся скапотувати на хвилі і дав повний газ. Машина тримала висоту, але вгору не підіймалася. В мене лишилося ще чотири патрони ракетних прискорювачів. Я не скористався ними, боячись, що ситуація може погіршитись і тоді вони мені знадобляться. Зненацька почалася дуже сильна вібрація, хоч гвинт працював на повних обертах. Я здогадався, що ця химерна завись обліпила і його; однак стрілки висотоміра, як і досі, стояли на нулі, і я нічого не міг удіяти. Сонця я не бачив з тієї хвилини, як увійшов у туман, але в тому напрямку, де воно мало бути, туман світився червінню. Я все ще кружляв, сподіваючись, що, зрештою, натраплю на вільний від туману просвіт, і справді, через якоїсь півгодини мені це вдалося. Я вилетів на чистий простір, який мав форму майже правильного кола діаметром кількасот метрів. Його межі окреслював туман, який бурхливо клубочився, немовби його підіймали могутні конвекційні потоки. Через те я намагався триматись по змозі в центрі «дірки» — там було найспокійніше. І тоді я помітив, що поверхня Океану змінилася. Хвилі майже зникли, а поверхневий шар цієї рідини — того, з чого складається Океан,— став напівпрозорим, з димчастими плямами, які поступово теж зникали. Через якийсь час верхній шар цілком очистився, і я зміг крізь його товщу, що сягала, мабуть, кількох метрів, зазирнути углиб. Там громадилося щось схоже на жовтий мул, який тонкими, вертикальними смугами здіймався вгору і, спливаючи на поверхню, виблискував, наче скло, починав вирувати й пінитись, а потім застигав, нагадуючи густий, пригорілий цукровий сироп. Цей мул чи слиз збивався у великі грудки, зводився над поверхнею, утворював стовщення, подібні до цвітної капусти, й поступово набував найрізноманітніших форм. Мене почало зносити до стіни туману, і я кілька хвилин змушений був за допомогою гвинта й керма боротися з цим рухом, а коли трохи перегодя знову міг глянути вниз, то побачив під собою щось схоже на сад. Я розрізняв карликові дерева, і живопліт, і доріжки — не справжні, а з тієї самої субстанції, яка вже зовсім затужавіла, наче жовтявий гіпс. Принаймні все це мало саме такий вигляд. Поверхня Океану сліпуче сяяла. Я знизивсь як тільки можна було, щоб усе ретельно роздивитися.
Запитання. Чи було на тих деревах та інших рослинах, які ти бачив, листя?
Відповідь Бертона. Ні. Це було щось на зразок макета саду. Так, так, саме макета! Такий воно мало вигляд. Але макет цей був натуральних розмірів. А ще за мить усе почало тріскатись і розламуватись, із розколин, зовсім чорних, хвилі вичавлювали на поверхню густий слиз, що одразу ж застигав; частина його стікала, а частина залишалась, і все ще дужче завирувало, вкрилося піною, і, крім неї, я вже більше нічого не бачив. Водночас з усіх боків мене почав стискати туман, тоді я збільшив оберти й піднявся на висоту трьохсот метрів.
Запитання. Ти абсолютно певен, що картина, яку спостерігав, скидалася на сад, а не на щось інше?
Відповідь Бертона. Так. Адже я помітив там низку різних деталей: наприклад, в одному місці, пам’ятаю, стояли рядом якісь квадратні коробки. Пізніше мені спало на думку, що це могла бути пасіка.
Запитання. Пізніше, кажеш? А не в ту мить, коли ти це побачив?
Відповідь Бертона. Ні, бо все це було немовби виліплене з гіпсу. Я бачив там й інші речі.
Запитання. Які саме?
Відповідь Бертона. Точно сказати не можу, я не встиг як слід роздивитись. У мене склалося враження, що під декотрими кущами лежали якісь знаряддя; вони були довгасті, з зубцями, ніби гіпсові відливки невеликих садових машин. Та в цьому я не зовсім певен. А в усьому іншому — так.
- Предыдущая
- 18/47
- Следующая
