Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 32
- Предыдущая
- 32/118
- Следующая
— Ви, математики і гравці в бісер, — казав він, — витворили собі якусь дистильовану історію, що складається з самої лише історії думки й історії мистецтва, вона у вас безкровна й позбавлена реальності. Ви 4 219знаєте геть усе про занепад латинського синтаксису в третьому або четвертому сторіччі нашої ери і не маєте ніякого уявлення про Александра, Цезаря чи Ісуса Христа. Ви трактуєте світову історію як математики свою науку, в якій є тільки закони й формули, але немає реальної дійсності, немає добра і зла, немає часу, немає ні минулого, ні майбутнього, є тільки вічна, пласка математична сучасність.
— Але як же можна вивчати історію, не вносячи в неї ніякого ладу? — питав Кнехт.
— Звичайно, в історію треба вносити лад, — гримів у відповідь отець Якоб. — Між іншим, кожна наука — це впорядкування, спрощення, перетравлювання для потреб інтелекту того, чого не можна перетравити. Ми гадаємо, що відкрили в історії якісь закони, й пробуємо спиратися на них, дошукуючись історичної правди, як той анатом, що, розтинаючи тіло, не знаходить у ньому нічого несподіваного для себе, а бачить під епідермою плетиво органів, м’язів, зв’язок і кісток, які підтверджують наперед відому йому схему. Та якщо анатом бачить лише свою схему й нехтує через неї неповторну, індивідуальну реальність свого об’єкту, то він касталієць, гравець у бісер, він прикладає математику до таких речей, до яких її найменше можна прикладати. Хай собі той, хто вивчає історію, має зворушливу, дитячу віру в спроможність нашого інтелекту й нашого методу все впорядкувати, але, крім цього і всупереч цьому, він ще й повинен шанувати незбагненну правду, реальність, неповторність того, що відбувалося. Історична наука, любий мій, — не забавка й не безвідповідальна гра. Щоб вивчати історію, треба спершу знати, що ми тим своїм вивченням прагнемо до чогось неможливого, а проте необхідного, надзвичайно важливого. Вивчати історію означає поринути в хаос і все ж таки зберегти віру в лад і в сенс. Це дуже важливе завдання, а може, навіть трагічне.
Наведемо ще одне характерне висловлювання отця Якоба з тих, про які Йозеф писав тоді своїм друзям.
— Для молоді великі люди — це родзинки в пирозі світової історії, і вони безперечно входять у її субстанцію, тільки не так просто, як здається, розрізнити, де справді великі люди, а де уявно великі. Уявно великим їхньої уявної величі надає історичний момент, уміння вгадати й використати його, і є немало істориків та біографів, не кажу вже про журналістів, яким це вгадування й використання історичного моменту, або ж, інакше сказати, миттєвий успіх, здається вже ознакою величі. Улюблені постаті таких істориків — капрал, що за добу став диктатором, або куртизанка, якій пощастило на певний час зробитися володаркою настроїв імператора. А юнакиідеалісти, навпаки, найдужче люблять трагічних невдах, мучеників, що завжди приходять невчасно — або трохи зарані, або трохи запізно. Мене ж — щоправда, я насамперед історик ордену бенедиктинців — найбільше ваблять і дивують, найбільше переконують своєю вагомістю для науки не окремі особи й не військові походи, успішні чи невдалі. Я з любов’ю і невситимою цікавістю вивчаю такі явища, як наша конгрегація, дуже довговічні організації, в яких пробують збирати людей з інтелектом і з душею, виховувати й змінювати їх не за допомогою євгеніки, а за допомогою виховання, творити з них аристократів не по крові, а по духу, здатних і служити, і панувати. В історії Греції мене найбільше полонили не сузір’я героїв і не настирливий крик на Агорі, а спроби піфагорійців чи Платонової академії, у китайців мене найдужче цікавить довговічність конфуціанської системи, а в історії Європи історичними об’єктами першої величини мені здаються християнська церква і ордени, що служать їй і входять у неї. Те, що якомусь там авантурникові пощастило колись завоювати чи заснувати імперію і вона проіснувала двадцять, чи п’ятдесят, чи навіть сто років, чи що якийсь доброзичливий ідеаліст із короною на голові намагався провадити чесну політику або пробував здійснити культурницьку мрію, чи за виняткових обставин народ або якась інша громада людей спромоглася на нечуване досягнення й нечуване терпіння, — все це мені давно вже не таке цікаве, як кожна нова спроба утворення таких структур, як наш орден, декотрі з яких змогли протриматися тисячу і навіть дві тисячі років. Про саму святу церкву я не кажу, для нас, віруючих, вона стоїть поза всякою дискусією. Але те, що конгрегації бенедиктинців, домініканців, потім єзуїтів і так далі існують уже багато сторіч і після такої довгої історії, незважаючи на вдосконалення, виправлення, пристосування й поступки насильству зберегли своє обличчя і свій голос, свій образ, свою неповторну душу, — це для мене найдивовижніший, гідний найбільшої пошани історичний феномен.
Навіть коли отець Якоб, розгнівавшись, бував несправедливий, Кнехт однаково захоплювався ним. А він же тоді ще й гадки не мав, хто такий насправді отець Якоб, він бачив у ньому лише видатного, навіть геніального вченого й не знав, що цей чоловік, крім того, ще й свідомо стоїть у руслі світової історії, допомагає творити її, що він провідний політик своєї конгрегації, знавець політичної історії і політичних питань сучасності, до якого з усіх боків звертаються по довідки, поради, посередництво. Два роки, до першої своєї відпустки, Кнехт спілкувався з отцем Якобом тільки як з ученим і знав про його життя, діяльність, славу і вплив лише з цього, відкритого для нього боку. Вчений добродій умів мовчати, навіть з друзями, а його братиченці теж уміли, краще, ніж Кнехт гадав собі.
За два роки Кнехт так освоївся з життям у монастирі, як тільки міг освоїтися гість з іншого світу, ніж цей. Він подеколи допомагав органістові скромно снувати далі тоненьку нитку прадавньої великої традиції — керувати маленьким мотетним хором. Він знайшов кілька цікавих речей у монастирському нотному архіві, послав кілька копій давніх музичних творів до Вальдцеля, а з особливою приємністю — до Монтпорта. Він зібрав невеличкий гурток тих, хто хотів познайомитися з Грою в бісер, і прочитав їм курс для початківців; найпильнішим учнем у такому гуртку був молодий послушник Антон. Кнехт, щоправда, так і не навчив абата Гервасія китайської мови, але передав йому своє вміння орудувати стеблинами деревію і найкращий метод медитації над висловами оракула. Абат дуже звик до нього й давно вже відмовився від свого наміру приохотити його до вина. Повідомлення, які він раз на півроку посилав до Касталії у відповідь на офіційні запити Магістра Гри, чи задоволені у Маріафельсі Йозефом Кнехтом, були суцільною хвалою. А в Касталії уважніше, ніж ті повідомлення, вивчали теми лекцій і списки оцінок, які Йозеф виставляв слухачам свого курсу, і доходили висновку, що рі вень їхніх знань досить скромний, але були задоволені тим, що молодий учитель так добре пристосувався до того рівня і взагалі до звичаїв і духу монастиря. Та найбільшою, найприємнішою несподіванкою для касталійської Колегії — хоч вона жодним словом не натякнула про це своєму представникові — були жваві, близькі, а потім навіть дружні стосунки Кнехта із славетним отцем Якобом.
Ці стосунки дали багато всіляких плодів, і ми дозволимо собі, трохи забігаючи наперед у своїй розповіді, згадати про них уже тепер, принаймні про той плід, який був Кнехтові наймиліший. Він визрівав повільно, дуже повільно, проростав так обережно й недовірливо, як насіння дерев з високих гір, посіяне в родючій долині: те насіння, хоч попало в родючий грунт і в сприятливий клімат, успадкувало стриманість і недовір’я своїх предків, і повільний ріст — одна з його спадкових рис. Так і мудрий старий чернець, звиклий недовірливо перевіряти, чи хтось не пробує вплинути на нього, дуже нерішуче, повільно давав укоренитися в собі всьому тому насінню касталійського духу, яке в ньому сіяв його молодий приятель і колега з протилежного полюса. А все ж таки те насіння помалу проросло, і з усього доброго, що Кнехт пізнав і пережив у монастирі, найкращим і найціннішим був цей кволий паросток довір’я, який нерішуче пробився з безнадійного, здавалося б, грунту, це саморозкриття досвідченого вченого, визнання не тільки особистості свого молодшого шанувальника, а й того, що в ньому було чисто касталійським, — розуміння, яке дуже повільно визрівало в ньому і яке він ще повільніше усвідомлював. Крок за кроком молодший, начебто тільки учень і слухач, спраглий мудрого слова, підводив старшого, що спершу вимовляв слова «касталійський» чи «гравець у бісер» лише іронічно, навіть як лайку, спочатку до толерантного, а потім, нарешті, й до шанобливого визнання і цього напрямку думок, і цього Ордену, і цієї спроби створити аристократію духу. Отець Якоб перестав дорікати молодістю Орденові, що з своїми двома століттями справді на цілих півтори тисячі років не доріс до бенедиктинського, перестав бачити у Грі в бісер тільки якийсь естетичний дендизм, перестав вважати, що ці ордени, такі неоднакові за віком, не можуть налагодити в майбутньому дружні стосунки чи укласти якийсь союз. Сам Йозеф ще довго не здогадувався, що Колегія вбачає в цьому частковому наверненні отця Якоба, яке Йозеф вважав своєю особистою, приватною удачею, найбільше досягнення його маріафельської місії. Інколи Йозеф сушив собі голову над тим, як же він, власне, впорався зі своїм дорученням, чи домігся чогось, дав якусь користь, чи, може, його відрядження сюди, хоч спершу й здавалося якоюсь відзнакою, підвищенням і викликало заздрість у претендентів на високі посади, насправді було ганебною відставкою, засланням? Але ж усюди можна чогось навчитися, то чому ж би не навчитися й тут? Проте з касталійського погляду цей монастир, за винятком лише отця Якоба, аж ніяк не був садом мудрості і взірцем ученості, і Кнехт уже почав замислюватись, чи не заріс він мохом у такій ізоляції, серед суцільних самовдоволеиих дилетантів, чи не відстав він у Грі в бісер? Він би, може, й не подолав цієї непевності, якби не був цілком позбавлений кар’єризму і якби в ньому на той час не вкоренилася вже досить глибоко amor fati. Взагалі ж його перебування як гостя і скромного викладача спеціальної дисципліни в цьому старовинному, затишному монастирі було, мабуть, приємніше, ніж останні місяці у Вальдцелі, в колі тамтешніх шанолюбців, і якби доля назавжди залишила його на цьому маленькому колоніальному посту, він, хоч дещо й спробував би поміняти в своєму тутешньому житті, наприклад, постарався б перетягти сюди когось із своїх друзів чи принаймні випросити собі довгу щорічну відпустку до Касталії, взагалі був би задоволений.
- Предыдущая
- 32/118
- Следующая
