Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 37

• Предыдущая
• 37/118
• Следующая

Та вернімося до своєї теми. Ми говорили про те, що багато людей, які знали Кнехта чи чули про нього, заздрили йому. Але, мабуть, ніщо в його житті не викликало у всіх, хто був нижчий за нього, таких заздрощів, як його стосунки зі старим бенедиктинським ученим, де він одночасно вчився і вчив, брав і давав, здобував і підкорявся, стосунки, що були заразом дружбою і щирим співробітництвом. Та й самого Кнехта жодна перемога від часів Старшого Брата так не тішила, не сповнювала його серце таким глибоким відчуттям відзнаки й сорому, нагороди й спонуки до нових досягнень. Мало не всі його близькі учні засвідчували, що він потім дуже часто, охоче, з великою радістю розповідав про отця Якоба. В нього Кнехт навчився того, чого навряд чи зміг би навчитися в тодішній Касталії. Він не тільки дістав уявлення про методи й засоби історичного пізнання і дослідження та перші навички застосування їх на практиці, але й щось набагато більше: вміння переживати історію не як галузь науки, а як дійсність, як життя, що неминуче викликало бажання переінакшити своє власне, особисте буття, підняти його на такий рівень, щоб воно стало історією. У простого вченого він би цього не зміг навчитися. Отець Якоб, крім своєї вченості, був не лише мудрим споглядачем, а й діяльним творцем, він використовував місце, на яке його поставила доля, не для того, щоб утішатися в затишку споглядальним існуванням, а відкрив свою вчену келію всім вітрам світу, а серце — всім турботам і сподіванням своєї епохи, він був учасником подій своєї доби, взяв на себе частку вини й відповідальності за них і не тільки оглядав, упорядковував і тлумачив давно минуле, мав справу не тільки з ідеями, а й долав опір матерії та людей. Саме отця Якоба разом з одним його соратником і суперником, недавно померлим єзуїтом, вважали тими, хто заклав підвалини дипломатичної та моральної могутності й високого політичного авторитету, які римська церква знов здобула після доби бездіяльності й великого застою.

Якщо під час бесід учителя з учнем майже не заходила мова про політичну сучасність — причиною цьому були не тільки стриманість отця Якоба і його вміння мовчати, але й не меншою мірою побоювання молодшого співбесідника, як би його часом не втягли у сферу дипломатії і політики, — то все ж таки політичне становище й діяльність бенедиктинця неминуче відбилися на його міркуваннях про світову історію, кожна його думка, кожен погляд у вир світових подій зраджував практичного політика, проте не шанолюбного політикаінтригана, не правителя чи вождя і не кар’єриста, а порадника й посередника, діяча, активність якого врівноважувалась мудрістю, а прагнення до успіху — глибоким розумінням недосконалості й складності людської природи, але якому його слава, досвід, знання людей та обставин і, не в останню чергу, його безкорисливість та особиста чесність давали неабияку владу. Про все це Кнехт, коли приїхав до Маріафельса, не мав ніякого уявлення, він не знав навіть імені святого отця. Більшість касталійців жили в такій політичній невинності й сліпоті, як, бувало, деякі вчені за давніх часів; активних 1політичних прав та обов’язків вони не мали, газет майже не бачили, і якщо така була позиція і такі звички пересічного касталійця, то ще більший страх перед актуальністю, політикою, газетою мали гравці в бісер, які полюбляли вважати себе справжньою елітою, вершками Педагогічної Провінції і дуже дбали про те, щоб розріджену, прозору атмосферу їхнього інтелектуальноартистичного існування ніщо не затьмарювало. Адже першого разу Кнехт приїхав до монастиря без дипломатичного доручення, тільки як учитель Гри в бісер і не мав ніяких політичних знань, крім тих, що йому за кілька тижнів устиг прищепити пан Дюбуа. Тепер, порівняно з тими часами, він знав набагато більше, але нітрохи не, позбувся властивої мешканцям Вальдцеля відрази до політики. І хоч спілкування з отцем Якобом з цього погляду багато чого дало йому, виховало в ньому чуття до політики, то сталося це не тому, що Кнехт мав таку потребу, як, скажімо, з історією, до якої він був просто жадібний, а тому, що інакше не могло статися, все відбулося наче саме собою.

Щоб краще озброїтись і успішно виконати почесне завдання — дати святому отцеві своїми лекціями якнайбільше уявлення de rebus castaliensibus,[40] Кнехт привіз із Вальдцеля літературу про устрій та історію Провінції, про систему елітарних шкіл та становлення Гри в бісер. Деякі з цих книжок уже прислужилися йому двадцять років тому в його змаганні з Плініо Десиньйорі — відтоді він їх не брав до рук, — інші, яких на той час йому ще не могли дати, бо вони були призначені тільки для службових осіб Касталії, він прочитав аж тепер. Отож і вийшло, що саме тоді, коли так розширилися межі його наукових студій, йому довелося переглянути, усвідомити й зміцнити свої власні духовні й історичні підвалини. Намагаючись якнайпростіше і якнайзрозуміліше витлумачити святому отцеві суть Ордену і касталійської системи, він — інакше й бути не могло — дуже швидко знайшов найвразливіше місце своєї власної, а так само і всієї касталійської освіти: переконався, що його уявлення про історичні обставини, які свого часу сприяли виникненню Ордену і всього з ним пов’язаного, дуже схематичні й невиразні, що їм бракує чіткості і стрункості. Оскільки ж отець Якоб був аж ніяк не пасивним учнем, це призвело до інтенсивної співпраці, до жвавого обміну думками: тим часом як Кнехт намагався викласти старому вченому історію касталійського Ордену, той допомагав йому вперше побачити й пережити ту історію в правильному освітленні, знайти її коріння в історії світу і окремих держав. Далі ми пересвідчимося, що це активне взаємозбагачення, яке часом, завдяки темпераментові святого отця, виливалося в бурхливі дискусії, давало свої наслідки ще й через багато років, його вплив Кнехт відчував на собі до останніх днів свого життя. З іншого боку, вся пізніша поведінка святого отця свідчить про те, як уважно він слухав Кнехтові лекції і наскільки завдяки їм пізнав і визнав Касталію. Саме цим двом людям ми зобов’язані тією згодою між Римом і Касталією, яка почалася з доброзичливого нейтралітету та принагідного обміну наслідками наукових досліджень, часом доходила до справжньої співпраці та Союзу і триває й понині. Кінець кінцем святий отець захотів, хоч спершу. Усміхаючись, відмовлявся від цього, щоб Кнехт ознайомив його навіть з теорією Гри в бісер, бо, мабуть, відчув, що саме там треба шукати таємницю Ордену, так би мовити, його віру чи релігію. Оскільки ж він тепер захотів проникнути в цей світ, який досі знав тільки з чуток і якому не вельми симпатизував, то з властивою йому енергією і хитрістю рушив до самого його центру, і хоч не став гравцем у бісер — для цього він просто був надто старий, — дух Гри і Ордену навряд чи здобував колинебудь поза межами Касталії такого поважного й цінного прихильника, як старий бенедиктинець.

Час від часу, коли Кнехт прощався з святим отцем після спільної праці, той давав йому зрозуміти, що ввечері можна прийти до нього, і після напруженої лекції чи запальної дискусії наставала мирна година відпочинку: Йозеф приносив клавікорди або й скрипку, старий сідав за фортепіано в лагідному сяйві свічки, солодкий восковий запах якої сповнював маленьку кімнату разом із музикою Кореллі, Скарлатті, Телемана чи Баха, що їх вони грали по черзі або разом. Старий рано лягав спати, а Кнехт, набравшись сили від тієї невеликої музичної молитви, працював потім до пізньої ночі, поки дозволяли монастирські правила.

Крім навчання й викладання в отця Якоба, не дуже суворо веденого курсу Гри та врядигоди китайського колоквіуму з абатом Гервасієм, Кнехт віддавався тоді ще одній великій праці: брав участь, після того як двічі пропустив їх, у щорічних змаганнях вальдцельської еліти. Для цих змагань треба було на задані тричотири головні теми опрацювати начерки партій Гри в бісер; особливо цінували нові, сміливі й оригінальні комбінації тем, виконані з формального боку надзвичайно точно й чисто, і в цьому єдиному випадку конкуренти мали право переступати канони, тобто користуватись новими шифрами, які ще не ввійшли до офіційного кодексу й алфавіту Гри. Тому ці змагання, поряд з великою святковою Грою, вже самі собою були визначною подією, що хвилювала ціле Селище Гри, а крім того, вони ставали ареною для суперництва кандидатів, які мали найбільше шансів ввести в Гру нові знаки, і найвища, дуже рідко отримувана винагорода переможцеві полягала в тому, що його партію не тільки врочисто розігрували як найкращу з кандидатських за рік, але й офіційно визнавали і вводили в Архів та в мову Гри запропоновані ним доповнення до її граматики й словникового складу. Колись, років двадцять п’ять тому, цієї рідкісної шани удостоївся великий Томас фон дер Траве, теперішній Magister Ludi, за свої нові абревіатури алхімічних значень знаків зодіаку, та й пізніше Магістр Томас немало зробив для пізнання й освоєння алхімії як дуже змістовної таємної мови. Цього разу Кнехт не захотів використовувати нові ігрові значення, що їх у нього, як, мабуть, у кожного кандидата, був чималий запас, і не скористався також можливістю показати свою прихильність до психологічного методу Гри, чого, властиво, від нього можна було б сподіватися, а побудував партію хоч і сучасну й своєрідну за своєю структурою і тематикою, але насамперед надзвичайно прозору, — вона впадала в око своєю ясною, класичною композицією і суворо симетричним, тільки злегенька орнаментованим, старомодновишуканим виконанням. Можливо, сталося так через те, що Кнехт був віддалений від Вальдцеля й Архіву Гри, можливо, через те, що він багато сили й часу віддавав історичним студіям, а можливо, вія свідомо чи несвідомо намагався так стилізувати свою партію, щоб вона якнайбільше відповідала смакам його вчителя і друга, отця Якоба; ми цього не знаємо.

• Предыдущая
• 37/118
• Следующая