Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 39

• Предыдущая
• 39/118
• Следующая

Отець Якоб усміхнувся.

— Так, ордени мають у собі притягальну силу, друже, — мовив він, — хочеться жити краще в їхньому лоні, ніж на периферії чи, не дай боже, у вигнанні. Можете з чистим сумлінням забути ту дещицю знань про політику, яких ви набралися, опинившись тут аж надто близько від неї, бо ви не політик. Але історії не зраджуйте, хоч, може, вона завжди буде Для вас другорядним фахом, аматорством. Хоч ви історик за своєю природою. А тепер, поки ви ще в моїх руках, повчімося один в одного.

Дозволом частіше відвідувати Вальдцель Йозеф Кнехт, здається, майже не скористався, але він слухав по радіо семінарські вправи, а також чимало доповідей і партій. Так, сидячи у старовинній вітальні монастиря, далеко від Касталії, він брав участь у святі, яке відбувалося в парадній залі Vicus Lusorum і на якому оголошували наслідки змагань. Він послав туди не надто оригінальну, аж ніяк не таку, що робила революцію в Грі, проте солідну й надзвичайно вишукану партію, якій сам знав ціну, а тому сподівався похвальної згадки або, може, третьої чи й другої премії. На свій подив, він почув, що йому присуджено першу премію, і не встиг ще зрадіти, як уповноважений канцелярії Магістра Гри гарним, низьким голосом назвав і того, хто здобув другу премію, — Тегуляріуса. Це була справді зворушлива, радісна подія — вони обидва плічопліч вийшли переможцями в цьому змаганні! Не слухаючи далі, він схопився й побіг униз сходами, а потім лунким коридором надвір. У листі до старого Магістра музики, написаному в ті дні, ми читаємо: «Я дуже щасливий, Превелебний, як ти, мабуть, і сам собі уявляєш. Спершу успіх моєї місії і почесне визнання його керівництвом Ордену разом із такою важливою для мене перспективою невдовзі повернутися на батьківщину, до друзів і до Гри в бісер, замість лишатися далі на дипломатичній службі, а тепер ще й ця перша премія за партію, до якої я, щоправда, з формального боку доклав чимало праці, але яка із зрозумілих причин не вичерпує всього того, що я міг би дати, та ще радість від того, що я поділяю цей успіх з приятелем, — справді аж забагато на один раз. Я щасливий, так, але не сказав би, що й веселий. За короткий час чи, може, за час, що здавався мені коротким, надто раптово й надто щедро здійснилися мої найзаповітніші бажання; до почуття вдячності в мене домішується якийсь острах, наче в налиту вщерть посудину досить додати ще тільки одну краплю, і все знов буде поставлене під сумнів. Але прошу тебе, вважай, що я цього не казав, тут кожне слово зайве».

Ми побачимо, що налитій ущерть посудині судилося незабаром прийняти в себе ще не одну краплю. Проте до того недалекого часу Кнехт так безоглядно, всією душею віддавався своєму щастю й домішаному до нього острахові, наче передчував великі зміни, що мали скоро настати. Для отця Якоба ці кілька місяців також були щасливими і минули дуже швидко, йому було шкода втрачати такого учня й колегу, і він намагався під час самих лекцій, а ще більше під час розмов у вільні хвилини передати йому якнайбільше з того, що він, підіймаючись на вершини й заглядаючи в прірви людського буття та історії народів, здобув за своє довге життя трудівника й мислителя. Інколи він заводив також мову про наслідки Кнехтової місії, про можливість і вагу приязні й політичної згоди між Римом та Касталією і радив Йозефові вивчити епоху, одним із наслідків якої було заснування касталійського Ордену, а так само й поступове відродження Риму після доби принизливих випробувань. Він рекомендував йому також дві праці про Реформацію і розкол церкви в шістнадцятому сторіччі, але гаряче радив завжди, в кожному випадку краще грунтовно вивчати першоджерела і обмежуватись чітко визначеними темами, аніж читати грубезні томи з всесвітньої історії, і не приховував свого глибокого недовір’я до будьякої філософії історії,

Кнехт вирішив перенести своє остаточна повернення до Вальдцеля на весну, коли відбувалася велика публічна Гра в бісер, Ludus anniversarius, або sollemnis.[42] І хоч доба розквіту в славетній історії цих Ігор уже назавжди відійшла в минуле — доба, коли щорічні Ігри тривали кілька тижнів і на них з’їздилися високі особи й представники з цілого світу, — проте ці весняні з’їзди з урочистою Грою, що тривала від десяти до чотирнадцяти днів, були й досі для всієї Касталії великим річним святом, подією, яка мала ще й неабияке релігійне і моральне значення, бо вона об’єднувала представників усіх, не завжди до кінця згідних між собою напрямків і тенденцій Провінції, викликала в них прагнення до якоїсь гармонії, укладала мир між егоїстичними нахилами окремих дисциплін і будила спогад про єдність, що стояла над їхньою множинністю. Для тих, хто вірив у бога, вона мала таємничу силу справжнього посвячення, а для тих, хто не вірив, була принаймні замінником релігії, а ще для тих і для тих — купіллю в чистому джерелі краси. Так колись «Страсті» Йоганна Себастіана Баха — не стільки в ті часи, коли вони були створені, скільки після того, як їх наново відкрили, — були для їхніх виконавців і слухачів почасти справжнім релігійним обрядом і посвяченням, почасти молитвою і замінником релігії, а для всіх разом — урочистою маніфестацією мистецтва і creator spiritus.[43]

Кнехтові не важко було дістати згоду на свій план і в монастирі, і в Колегії. Він ще не міг чітко уявити собі, яке буде його становище після повернення до маленької республіки Vicus Lusorum, проте гадав, що там не забаряться завдати йому на плечі якийсь тягар, накинути якусь почесну посаду чи доручення. Поки що ж він радів, що повернеться на батьківщину, зустрінеться з приятелями, візьме участь у майбутньому святі, втішався останніми днями спілкування з отцем Якобом і з гідністю, навіть з задоволенням приймав усілякі ознаки прихильності, яким його вшановували на прощання абат і капітул. Нарешті він поїхав, і розлука з місцем, яке він устиг полюбити і в якому провів чималий відрізок свого життя, озвалася в його серці щемним почуттям туги, проте загалом у нього вже був передсвятковий настрій, викликаний низкою споглядальних вправ, якими касталійці завжди готувалися до щорічної святкової Гри і які він виконав хоч без керівництва і без товаришів, але суворо дотримуючись приписів. Цей настрій не погіршився від того, що йому не пощастило вмовити отця Якоба прийняти церемонне запрошення, яке давно вже надійшло від Магістра Гри, і поїхати разом з ним на свято; він розумів стриманість старого антикасталійця, але сам почував себе на певний час звільненим від усіх обов’язків та обмежень і цілком віддавався радісному очікуванню недалекого свята.

Свята мають свої закони. Справжнє свято ніколи не може зовсім не вдатися, навіть якщо стають на заваді вищі сили: для побожного процесія і під дощем не втратить свого священного змісту, його не розчарує підгорілий святковий обід; так само й для гравця в бісер кожна щорічна Гра стає великою подією, майже священнодійством. А проте, як усі ми знаємо, бувають свята й Ігри, коли все зливається в якусь гармонію, все окрилює і підносить одне одне, мов на тих театральних і музичних виставках, що без видимих причин, ніби якимось дивом досягають незвичайних вершин, стають для глядачів і слухачів глибоким переживанням, а інші, нітрохи не гірше підготовлені, лишаються тільки сумлінним виконанням. Оскільки ж для того, щоб з’явилося це високе почуття, потрібен ще й відповідний настрій, то Кнехт був якнайкраще підготовлений до нього: його не пригнічували ніякі турботи, він з честю повертався додому з чужини і радісно очікував на майбутнє.

Проте цього разу Ludus sollemnis не судилося стати осяйним священнодійством, мало не чудом, як бувало раніше. Цьогорічній Грі дуже не пощастило, вона була безрадісна, майже невдала. Хоч багато учасників її всетаки були захоплені і сповнені високих почуттів, але ті, хто влаштовував і безпосередньо відповідав за її проведення, як завжди в таких випадках, особливо гостро відчували гнітючу атмосферу невдачі, перешкод, провалу, безвиході, що тяжіли над цим святом. Кнехт, хоч він, звичайно, також був трохи розчарований у своїх радісних сподіваннях, не належав до тих, кого найдужче вразила невдача, оскільки не готував цієї Гри й не відповідав за неї. Стоячи ніби осторонь, як скромний глядач, він зміг у ці дні, хоч свято й не мало того чару й священного блиску, що завжди, захоплено простежити за дотепно побудованою партією, перечекати, поки в його серці без перешкод відбринить медитація, і пережити у вдячному піднесенні добре знайоме всім гостям цих Ігор почуття святковості й жертовності, таємничого злиття всієї громади слухачів в одне ціле біля ніг їхнього бога, яке здатне викликати навіть «невдала» для вузького кола втаємничених урочиста Гра. Але все ж таки він також відчув лиху долю, що тяжіла над цим святом. Щоправда, сама Гра, її план і побудова були бездоганні, як і всі ігри Магістра Томаса, це була навіть одна з найвиразніших, найпростіших і найбезпосередніших його ігор. Проте з виконанням її не пощастило, як ніколи, і цей випадок ще й досі пам’ятають у Вальдцелі.

• Предыдущая
• 39/118
• Следующая