Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 54
- Предыдущая
- 54/118
- Следующая
Ми вже згадували, що на початку другого року свого перебування на посаді Кнехт знов заглибився в історичні студії; крім історії Касталії, він головним чином вивчав великі й менші праці отця Якоба про орден бенедиктинців. Часом йому траплялася нагода порозмовляти про ці або якісь нові історичні проблеми, що цікавили його, з паном Дюбуа і одним філологом із Койпергайма, постійним секретарем на засіданнях Виховної Колегії, і такі розмови завжди були для нього приємним відпочинком і втіхою. У своєму щоденному оточенні він, щоправда, не мав із ким говорити про це, і особливо яскраво нехіть жителів Вальдцеля до будьяких історичних студій виявлялася в особі його друга Тегуляріуса. Серед інших паперів нам трапився аркуш із записом однієї такої розмови з Тегуляріусом, у якій той палко доводив, що для касталійців історія — нікчемний предмет, абсолютно не вартий їхньої уваги. Певна річ, казав він, можна дотепно й цікаво, а якщо завгодно, то й патетично тлумачити історичні явища, провадити розмови про філософію історії, це така сама розвага, як і будьяка філософія, і він нічого не має проти, якщо вона комусь подобається. Але самий предмет, самий об’єкт цієї розваги, тобто історія, — щось таке гидке, водночас банальне й сатанинське, моторошне й нудне, що він не розуміє, як можна гаяти на неї час. Адже весь її зміст — людський егоїзм і завжди однакова боротьба за владу, яка себе переоцінює й уславлює, боротьба за матеріальну, брутальну, тваринну владу, отже, за те, що в світогляді касталійця взагалі не існує чи принаймні не має ніякісінького значення. Світова історія — це нескінченна, нездарна й нецікава розповідь про насильство сильних над слабкими, і пов’язувати істинну, правдиву історію, понадчасову історію духу з цією давньою, як світ, безглуздою бійкою шанолюбців за владу і кар’єристів за місце під сонцем або, тим паче, пояснювати нею ту справжню історію — це вже означає зраджувати дух. Йому ці забавки в історію нагадують одну секту, поширену в дев’ятнадцятому чи двадцятому сторіччі, про яку він колись чув. Та секта щиро вірила, буцімто жертви стародавніх народів своїм богам, разом із тими богами, з їхніми храмами й міфами, так само як і всі інші гарні речі, — просто наслідок надміру чи нестачі їжі та праці, які можна обрахувати в цифрах, результат наочної невідповідності між заробітною платою та ціною на хліб, і буцімто мистецтва та релігії були і є декораціями, так званими ідеологіями, якими прикривається людство, що цікавиться тільки одним: аби нажертися й не бути голодним. Кнехта розвеселила ця розмова, і він спитав, наче між іншим, чи Фріцові не здається, що історія духу, культури, мистецтв — це теж історія, все ж таки якось пов’язана з усією іншою історією. Ні, палко вигукнув той, саме це він заперечує. Світова історія — це змагання в часі, гонитва за виграшем, за владою, за багатством, у ній завжди йдеться про те, в кого вистачить сили, щастя чи ницості не проґавити моменту. А діяння духу, культури, мистецтва — якраз протилежне, це щоразу визволення від рабства часу, стрибок людини з бруду своїх інстинктів і зі своєї зашкарублості в іншу площину, в позачасовість, у вільну від часу царину, в божественне, зовсім не історичне, навіть вороже історії буття. Кнехт задоволено слухав його дотепні тиради й заохочував далі виливати свою душу, а потім спокійно закінчив розмову таким зауваженням: — Я захоплений твоєю любов’ю до духу і його діянь. От тільки духовна творчість — дуже непроста річ, до неї не так легко прилучитись, як комусь здається. Діалог Платона чи фраза з хору Генріха Ісаака, все, що ми звемо духовним діянням, чи твором мистецтва, чи виявом духу, — лише наслідок, остаточний результат боротьби за очищення і звільнення, або, як ти кажеш, стрибок із часу в позачасовість, і в більшості випадків найдовершеніші твори — ті, що нічим уже не нагадують про боротьбу й сутички, які їм передували. Велике щастя, що ми ці твори маємо, адже ми, касталійці, живемо майже за їхній рахунок, бо вже нічого не творимо, а тільки відтворюємо, завжди перебуваємо в потойбічному, вільному від часу й боротьби світі, який саме й складається з тих творів і про який ми без них нічого не знали б. І ми в цьому одухотворенні чи, якщо хочеш, абстрагуванні світу йдемо ще далі: у своїй Грі в бісер ми розкладаємо ті твори мудреців і художників на їхні складові частини, виводимо з них правила стилю, схеми мистецьких форм, вишукано тлумачимо їх і орудуємо цими абстракціями, наче будівельники цеглинами. Що ж, це все дуже приємні речі, ніхто з тобою не сперечається. Але не кожен може ціле життя дихати й живитися самими абстракціями. Історія має одну перевагу перед тим, що вальдцельський репетитор вважає гідним своєї уваги: вона оперує дійсністю. Абстракції чудові, але я за те, щоб дихати ще й повітрям і живитися хлібом.
Інколи Кнехтові вдавалося ненадовго відвідати колишнього Магістра музики. Старий, хоч уже зовсім не мав сили й давно відвик розмовляти, до останніх днів зберігав веселу наснагу духу. Він не хворів, і кінець його не був смертю у звичайному розумінні цього слова, а тільки повільною дематеріалізацією, зникненням тілесної субстанції, тілесних функцій, тим часом як життя дедалі більше зосереджувалося в його очах і тихому сяйві схудлого старечого обличчя. Для більшості жителів Монтпорта це був добре знайомий, глибоко шанований образ, але тільки декому, якот Кнехтові, Ферромонте й молодому Петрусові, випало щастя стати немовби учасниками вечірнього осяяння і згасання цього чистого, безкорисливого життя. Цих кілька людей, коли вони, підготовлені й зосереджені, входили до кімнатки, де колишній Магістр сидів у кріслі, сподоблювалися побути в тихому сяйві прощання з буттям, причаститися до безмовної досконалості; наче теж осяяні невидимим промінням, вони кілька щасливих хвилин перебували в кришталево чистій сфері цієї душі, припавши до джерела неземної музики, а потім верталися в свій будень із прояснілими й зміцнілими серцями, наче спустившися з гірських верховин. І ось настав день, коли Кнехт дістав звістку про смерть старого Магістра. Він поквапився в Монтпорт і побачив небіжчика, що немовби тихо заснув на своєму ложі, побачив маленьке обличчя, що застигло, обернулося в німий напис чи арабеску, в магічну формулу, яку вже не можна було прочитати і яка все ж таки неначе розповідала про усмішку й досконале щастя. Біля могили після Магістра музики й Ферромонте виступив і Кнехт, але говорив він не про мудрого ясновидця від музики, не про великого вчителя, не про найстаршого члена Виховної Колегії надзвичайного розуму й доброти, а тільки про даровану йому старість і смерть, про незнищенну красу духу, яка відкрилася тим, що були товаришами його останніх днів.
Ми знаємо з багатьох висловлювань, що Кнехт хотів описати життя старого Магістра, але численні обов’язки не залишали йому часу на цю працю. Він навчився обмежувати свої бажання. Якось він сказав одному зі своїх репетиторів: — Шкода, що ви, студенти, не зовсім розумієте, в яких розкошах ви живете. Я теж був таким самим студентом. Вчишся, працюєш, не гайнуєш часу, гадаєш, що маєш право вважати себе старанним, але що можна було б зробити, на що можна було б використати свою волю, навряд чи усвідомлюєш. Потім раптом тебе кличе Колегія, ти стаєш потрібним, одержуєш завдання, місію, посаду, потім іншу, ще вищу, і несподівано помічаєш, що ти опинився в тенетах завдань і обов’язків, які обплутують 1тебе тим міцніше, чим дужче ти в них борсаєшся. Це все, власне, дрібні завдання, проте на кожне треба згаяти якусь годину, а робочий день має більше завдань, ніж годин. І це добре, інакше й не повинно бути. Та коли, бува, між аудиторією, Архівом, канцелярією, приймальнею, засіданнями на хвилину згадаєш про ту волю, яку мав і втратив, змогу працювати над чим хочеш, віддавати студіям скільки завгодно часу, то так затужиш за нею і уявиш собі: от якби ще раз отримати таку змогу, ото б уже натішився нею, всіма її радощами й можливостями! Кнехт виявляв надзвичайно тонке чуття, коли треба було визначити, чи котрийсь його учень або підлеглий придатний для служби в ієрархії; він обережно вибирав людей для кожного доручення, на кожну вакансію, і оцінки й характеристики, які він записував у особливий зошит, свідчать, що він умів бачити людину наскрізь, особливо цінуючи в ній людяність і характер. До нього залюбки зверталися, коли треба було скласти оцінку людині важкої вдачі й порадитись, як із нею краще поводитися. Такою людиною важкої вдачі був, наприклад, студент Петрус, останній улюблений учень старого Магістра музики. Цей юнак, що належав до породи тихих фанатиків, до самого кінця добре впорався з роллю компаньйона, доглядача й молодшого товариша обожнюваного вчителя. Та коли ця роль зі смертю старого Магістра дійшла до свого природного кінця, його посіла журба й туга, яку всі розуміли і певний час терпіли, але симптоми якої скоро почали турбувати тодішнього господаря Монтпорта, Магістра музики Людвіга. Петрус уперто не хотів покидати флігель, де небіжчик доживав свого віку, охороняв його, пильно стежив, щоб усе в ньому лишилося таким, як було раніше, одне слово, дивився на кімнату, де жив і помер Магістр, на його крісло, смертне ложе й клавесин як на недоторканні святощі, що їх треба оберігати. Крім невсипущого нагляду за цими реліквіями, він визнавав за собою ще тільки один обов’язок — догляд могили, де спочивав улюблений учитель. Він вважав себе покликаним присвятити своє життя постійному культові небіжчика в цих пам’ятних місцях, охороняти їх як святиню, бути при ній, як служник при храмі, і, мабуть, мріяв, що люди ходитимуть до них як на прощу. Перші дні після похорону Петрус взагалі відмовлявся від їжі, а потім почав їсти, але рідко й потроху, як Магістр в останні роки; здавалося, він вирішив саме в цьому наслідувати Магістра й піти за ним у могилу. Оскільки довго він не зміг витримати цього способу життя, то повівся так, щоб його змушені були призначити доглядачем могили й будиночка, довічним охоронцем тих пам’ятних місць. З усього було видно, що юнак, і так норовистий, пробувши довгий час в особливому становищі, яке йому дуже подобалося, вирішив за всяку ціну зберегти його надалі й нізащо не хотів повертатися до буденної праці, вважаючи себе, мабуть, у глибині душі вже не здатним до неї. «До речі, той Петрус, що був настановлений доглядати старого Магістра, схибнувся», — коротко й холодно писав в одному своєму листі Ферромонте.
- Предыдущая
- 54/118
- Следующая
