Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 61
- Предыдущая
- 61/118
- Следующая
Кнехт слухав його так само уважно й привітно.
— Любий друже, — задумливо мовив він, — як же твої слова нагадують мені наші шкільні роки й тодішній твій критичний запал! Але в мене сьогодні роль не та, що тоді, не моє тепер завдання боронити Орден і Провінцію від твоїх наскоків, і мені дуже приємно, що на мені вже не лежить тяжкий обов’язок, який колись виснажив мене до краю. Бо не легко відбити такі блискучі атаки, як оце твоя. Ти, наприклад, кажеш про людей, що там, за межами Касталії, «живуть справжнім життям і роблять справжнє діло». Це звучить так категорично, гарно й щиро, майже як аксіома, і якби хто захотів заперечити її, то мусив би порушити всі правила чемності й нагадати обвинувачеві, що в те «справжнє діло» входить частково і праця для добробуту й підтримки Касталії в комісії, з якою ти сюди прибув. Але тепер нам не до жартів. Я бачу з твоїх слів і чую з твого тону, що серце твоє й далі повне ненависті до нас, але одночасно й відчайдушної любові, заздрості та палкої туги. Ми для тебе — боягузи, трутні або діти, що граються в дитячому садку, проте свого часу ти вбачав у нас вічно веселих богів. З того, що ти сказав, я можу зробити принаймні один висновок: вина за твій смуток, твоє горе чи як ми ще його назвемо, все ж таки, мабуть, лежить не на Касталії, причину його треба шукати десьінде. Якби винні були ми, касталійці, ти б напевне сьогодні не робив нам тих самих докорів і звинувачень, що й під час наших хлоп’ячих дискусій, колись ти мені розкажеш про себе докладніше, і я не сумніваюся, що ми знайдемо, як зробити, щоб ти був щасливий і веселий чи принаймні став добріший і терпиміший до Касталії. Бо, наскільки я міг досі зрозуміти, твоє ставлення до нас і до Касталії, а отже, й до своєї молодості, до своїх шкільних років — фальшиве, неприродне, сентиментальне, ти розчленував свою власну душу на касталійську й світську й тяжко мучиш себе через ті справи, за які не відповідаєш. Але цілком можливо, що ти надто легко ставишся до інших речей, відповідальність за які лежить саме на тобі. Я маю підозру, що ти вже давно не робив вправ з медитації. Правда ж? Десиньйорі гірко всміхнувся.
— Який ти проникливий, domine! Кажеш, давно? Я хтознаколи, багато років тому, відмовився від чарівного ліку медитації. Як ти раптом почав дбати про мене! Того разу, коли я був у Вальдцелі на канікулярному курсі і ви мене так щедро обдарували ввічливістю й зневагою, так гордовито відвернулися від моїх спроб поновити дружні стосунки, я приїхав додому з твердим наміром назавжди викорчувати з своєї душі все касталійське. Відтоді я відмовився від Гри в бісер, ніколи більше не робив вправ з медитації, навіть музика довго викликала в мене відразу. Натомість я знайшов собі нових товаришів, що навчили мене світських утіх. Ми пиячили й розважалися з дівчатами, перепробували всі приступні нам спроби одурманювати себе, опльовували й висміювали все добропорядне й оточене пошаною, всі ідеали. Звичайно, таке шаленство тривало не так уже й довго, але достатньо, щоб стерти з мене рештки касталійського полиску. А коли згодом, через багато років, один випадок переконав мене, що я перебрав міру й деякі засоби медитації мені дуже знадобилися б, я був уже надто гордий, щоб починати наново.
— Надто гордий? — тихо перепитав Кнехт.
— Так, надто гордий. Я за цей час устиг поринути у вир життя й стати світською людиною. Я вже не хотів нічим відрізнятися від світських людей, не хотів іншого життя, ніж їхнє, сповнене пристрастей, дитинне, жорстоке, невгамовне життя, що борсається між щастям і страхом; я знехтував можливість створити для себе полегшене, привілейоване буття з допомогою ваших засобів.
Магістр пильно дивився на нього.
– І ти витримував це життя стільки років? І не пробував ніяких інших засобів, щоб покласти йому край? — запитав він.
— Чого ж, пробував, — сказав Плініо. — І пробую ще й тепер. Часом я знову упиваюся і майже ніколи не можу заснути, чимось себе не одурманивши.
Кнехт на мить заплющив очі, наче раптово відчувши втому, тоді знов пильно глянув на друга. Він мовчки дивився йому у вічі, спершу допитливо й поважно, потім дедалі лагідніше, привітніше й веселіше. Десиньйорі потім казав, що ніколи ще не бачив людських очей, які були б водночас такі допитливі й такі ласкаві, такі невинні й такі вимогливі, такі неймовірно приязні й такі велемудрі. Він признавався, що той погляд спершу бентежив і дратував його, тоді почав заспокоювати і помалу скоряти своєю лагідною силою. А проте він ще спробував боронитися.
— Ти сказав, — озвався він, — що знаєш спосіб зробити мене щасливішим і веселішим. Але й не подумав запитати, чи я хочу цього.
— Ну, — засміявся Йозеф Кнехт, — якщо ми можемо зробити людину Щасливішою і веселішою, то повинні будьщо домогтися цього, байдуже, проситиме вона в нас такої допомоги чи ні. Та й як ти можеш не хотіти цього, не шукати шляхів до цього? Тому ж ти й тут, тому ж ми й сидимо знов один навпроти одного, тому ти й вернувся до нас. Ти ненавидиш Касталію, зневажаєш її, ти надто пишаєшся своїм світським ярмом, своїм смутком, щоб полегшити їх крихтою розважності і годиною медитації, а проте всі ці роки тебе вела й вабила сюди потаємна, непоборна туга за нами й за нашою веселістю, аж поки ти нарешті повернувся до нас. Тепер ти повинен ще раз спробувати щастя. І я кажу тобі: цього разу ти прийшов саме вчасно, коли я також тужно чекав поклику з вашого світу, чекав, що переді мною відчиниться брама до нього. Але про це поговоримо іншим разом! Ти багато чого довірив мені, друже, дякую тобі за це, і ти побачиш, що й я маю в чому тобі сповідатися. Вже пізно, ти завтра вранці їдеш, а на мене знов чекає тяжкий день, нам час іти на спочинок. Але подаруй мені ще чверть години.
Він підвівся, підійшов до вікна і глянув угору, туди, де між рухливими хмарами прозирали смуги чистого нічного неба, всіяні зорями. Він затримався біля вікна, тому гість теж устав і підійшов туди. Магістр стояв, дивлячись угору, й спокійно вдихав прохолодне осіннє повітря. Він показав рукою на небо і мовив: — Глянь на ці хмари зі смугами чистого неба! Спершу здається, що глибина там, де найтемніше, але зразу ж починаєш розуміти, що ця м’яка темінь — тільки хмари, а космос із його глибинами починається коло берегів та фіордів тих небесних хребтів і простягається в безмежність, де врочисто сяють зорі, як найвищий символ ясності й ладу для нас, людей. Глибина всесвіту і його таємниць не там, де хмари й пітьма, вона є тільки в ясному й радісному. Прошу тебе, подивися ще трохи перед сном на ці бухти й протоки з безліччю зірок і не відганяй думок і мрій, які, можливо, тебе тоді посядуть.
Дивне, трепетне почуття — чи то муки, чи щастя — ворухнулося в в серці Плініо. Такими самими словами, пригадав він, колись, за давніхдавен, на чудесному, ласкавому світанку його молодості, в перші роки навчання у Вальдцелі, його закликали до початкових прав з медитації.
– І дозволь мені сказати ще одне, — знов тихим голосом озвався Магістр Гри в бісер. — Я хотів би додати ще дещо про ясність — про ясність зірок і духу, а також про нашу касталійську ясність. Ти відчуваєш нехіть до ясності, мабуть, тому, що тобі довелося йти шляхом смутку, і тепер усяка бадьорість, усяка погідність духу, а особливо наша, касталійська, здається тобі поверховою і дитинною, навіть ознакою боягузтва, втечею від жахів і прірв реальності в ясний, упорядкований світ голих форм і формул, голих абстракцій і вишуканої ввічливості. Але, мій сумний друже, хай це буде й справді втеча, хай серед касталійців і справді не бракує слабодухих і боягузливих, що бавляться голими формулами, хай навіть їх у нас більшість — це не зменшує ні вартості, ні блиску правдивої ясності, чи то буде ясність неба, чи духу. Удавано погідним серед нас, тим, що вдовольняються невеликим, протистоять люди й цілі покоління людей, чия погідність — не поверхова гра, а глибокий сенс їхнього життя. Я знав таку людину, це був наш колишній Магістр музики, ти його часом бачив у Вальдцелі; цей чоловік в останні роки свого життя мав у собі стільки погідності, ясності, що весь світився, як світить1ся сонце. Та його ясність виявлялась у доброзичливості, довір’ї та глибокій переконаності й передавалася всім, хто чуйно сприймав і вбирав її в себе, і від них — ще далі іншим людям. І мене також осяяло його світло, і мені він віддав частку своєї ясності й душевного тепла, так само як нашому Ферромонте й ще декому. Досягти такої ясності для мене і для багатьох таких, як я, означало б досягти найвищої і найблагороднішої мети. Ти її знайдеш і в деяких керівників нашого Ордену. Ця ясність — не примха чи вияв самовдоволення, а вершина досвіду й любові, визнання всякої дійсності, чуйне буття на краю всіх прірв і проваль, це доброчесність святих і рицарів, вона незнищенна і з роками, з наближенням до смерті, лише збільшується. В ній — таємниця краси і справжня субстанція всіх мистецтв. Поет, що славить велич і жах життя в пружних рядках своїх віршів, музикант, у творах якого воно звучить як найчистіша реальність, — усе це носії світла, вони роблять світ радіснішим і яснішим, навіть якщо спершу ведуть нас через сльози і болюче напруження. Можливо, поет, вірші якого нас захоплюють, був журливіш самітником, а музикант — меланхолійним мрійником, але й тоді їхні твори мають у собі ясність богів і зірок, і дарують вони нам уже не свою темряву, не свій біль чи страх, а краплю чистого світла, вічної ясності. І коли цілі народи чи мови намагаються виміряти глибину всесвіту в міфах, космогоніях, релігіях, то останнє й найвище, що вони можуть досягти, — та сама ясність. Пригадай давніх індійців, про яких колись так гарно розповідав нам вальдцельський викладач: той народ знав страждання, тяжкі роздуми, покуту, схиму, але останні великі витвори його духу були ясні й веселі. Ясна була усмішка будд і переможців світу, ясні постаті його незглибної міфології. Світ, яким його показують ті міфи, починається біля своїх витоків божественним, щасливим, осяйним, повесняному гарним, як золотий вік, потім і він дедалі більше занепадає, стає все брутальнішим і вбогішим, а наприкінці тих чотирьох світових віків, протягом яких він неухильно йшов до загибелі, той світ уже цілком готовий до того, щоб його, сміючись і танцюючи, розтоптав і знищив Шіва, — але на цьому не кінець, усе починається спочатку разом з усмішкою Вішну, що спить і вві сні творить новий, молодий, чарівний, осяйний світ. Просто диво: Цей народ, розважний і здатний страждати, як ніхто, нажахано й засоромлено дивився на жорстоку гру світової історії, на вічно рухоме колесо жадоби і муки, побачив і зрозумів нестійкість усього створеного, диявольську невситимість людини й одночасно її глибоку тугу за чистотою і гармонією і, щоб відтворити всю красу й трагізм світобудови, вигадав Ці чудові притчі про світові віки й розпад всесвіту, про могутнього Шіву, Що, танцюючи, розтоптує занепалий світ, і про усміхненого Вішну, що лежить, дрімаючи, і з золотих божественних снів творить новий світ.
- Предыдущая
- 61/118
- Следующая
