Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 64
- Предыдущая
- 64/118
- Следующая
Так розповідав Десиньйорі, і в нього, певне, були причини для захват ту та вдячності. Мабуть, не дуже важко з допомогою наших давно випробуваних методів привчити до стилю касталійського життя хлопчика чи юнака, але набагато складніше виховати цю звичку в людині, якій уже минув п’ятий десяток, навіть якщо вона сама залюбки йде назустріч. Звичайно, Десиньйорі не став цілковитим, а тим паче зразковим касталійцем. Але Кнехт таки домігся того, чого хотів: затятий його товариш позбувся свого гіркого, безпросвітного смутку, надмірно вразлива, колись мужня, а тепер ляклива душа знов набула ясності й гармонії, замість деяких поганих звичок з’явилися нові, гарні. Певна річ, Магістр Гри в бісер не міг сам виконати всієї потрібної для цього дрібної праці; він покликав на допомогу почесному гостеві апарат Вальдцеля й Орден, навіть послав до нього додому на якийсь час учителя медитації з Гірсланда, резиденції Ордену, щоб той постійно контролював його вправи. Проте планування цих заходів і керівництво ними лишалися в його руках.
Минав восьмий рік перебування Кнехта на посаді Магістра, коли він, після неодноразових запрошень товариша, відвідав його дім у столиці. З дозволу керівництва Ордену — настоятель Александр був його близьким приятелем, — він використав один святковий день для цих відвідин, від яких багато чого сподівався і які, проте, цілий рік уже відкладав почасти тому, що хотів спершу впевнитись у Плініо, а почасти, мабуть, через цілком зрозумілий острах: адже це був перший його крок у той світ, звідки Десиньйорі приніс свій закам’янілий смуток і де для нього було стільки важливих таємниць. Він побачив, що в цілком сучасному будинку його товариша, який той поміняв на старовинну оселю роду Десиньйорі, володарює ставна, дуже розумна, стримана дама, а дамою командує її гарненький, галасливий, не дуже вихований синок, навколо особи якого тут, мабуть, усе крутилося і який, видно, перейняв від матері владний, гордовитий, трохи принизливий тон у стосунках з батьком. До речі, тут відчувався холодок і недовір’я до всього касталійського, проте мати й син не дуже довго змогли опиратися яскравій особистості Магістра; крім того, сама вже посада його мала для них у собі щось таємне, священне й легендарне. І все ж таки під час першої зустрічі всі трималися дуже скуто й вимушено. Кнехт очікувально мовчав і більше придивлявся до того, що діється навколо, господиня приймала його з холодною, офіційною ввічливістю і внутрішньою нехіттю, як високого рангу офіцера ворожої армії, присланого на постій, син Тіто поводився найвільніше, бо, мабуть, уже не раз був свідком таких ситуацій, розважався ними й щось собі на них вигадував, його батько, видно, більше грав роль голови дому, ніж був ним насправді. Між ним і дружиною панував тон лагідної, обережної, трохи сторожкої ввічливості, що ніби ходила навшпиньки, дружина підтримувала цей тон багато легше й природніше, ніж чоловік. Він явно намагався налагодити товариські стосунки з сином, а той, мабуть, звик уже або здобувати з цього собі якусь користь, або зухвало відпихати батька. Одне слово, їм було тяжко разом, ніби вони мусили щось приховувати, ніби насилу стримували свої Поривання й боялися дати волю своїй гіркоті, вибухнути й викликати ще більше напруження, а стиль їхньої поведінки й розмови, як і стиль усього дому, був трохи надміру вишуканий, надто підкреслений, наче ніякий оборонний вал не був би достатньо міцним і надійним, щоб захистити цей дім від можливих вторгнень і нападів. І ще одне спостеріг Кнехт: віднайдена душевна ясність тут знов майже зникла з обличчя Плініо; у Вальдцелі або в резиденції Ордену, Гірсланді, він неначе забував про свою пригніченість і свій смуток, а тут, у власному домі, на нього знов налягала густа тінь, його знов було за що ганити, але й було за що жаліти. Дім був гарний і свідчив про заможність і любов до комфорту, кожна кімната була опоряджена відповідно до своїх розмірів, у кожній панувала гармонія двох або трьох кольорів, подекуди траплялися цінні твори мистецтва, на яких Кнехт радо спиняв свій погляд, але врештi вся ця пишнота почала здаватися йому надто гарною, надто довершеною і продуманою, їй бракувало становлення, руху, оновлення, і він відчув, що й ця краса речей та кімнат була ніби закляттям від небезпек, спробою оборонитися від них, і що ці кімнати, картини, вази й квітки оточують і супроводять життя, яке прагне гармонії і краси, але може досягти її тільки таким способом — пильно добираючи домашні речі й дбаючи про них.
За якийсь час після цих відвідин, що справили на нього доситьтаки невтішне враження, Кнехт прислав додому до Плініо вчителя медитації. Пробувши один день у дивовижно задушливій, наелектризованій атмосфері цього дому, він узнав дещо таке, чого зовсім не хотів знати, але узнав і щось інше — те, про що хотів довідатись задля товариша. І він не обмежився цими першими відвідинами, а ще не раз приїздив до Плініо й заводив розмови про виховання та про малого Тіто, в яких мати хлопця теж брала жваву участь. Помалу Магістр здобув довір’я й симпатію цієї розумної, настороженої жінки. Коли він одного разу напівжартома сказав, як усетаки шкода, що її синок не був своєчасно відданий на виховання до Касталії, вона щиро сприйняла його слова як докір і почала виправдуватись: мовляв, навряд чи Тіто прийняли б туди, він хоч і досить обдарований хлопчик, але з ним важко давати раду, і вона ніколи б не дозволила собі такого втручання в життя сина проти його волі, адже така спроба з його батьком виявилася зовсім невдалою. Крім того, вони з чоловіком не вважали, що мають право користуватися привілеями давнього роду Десиньйорі, бо порвали з батьком Плініо і з усіма традиціями родини. А наприкінці вона, гірко усміхаючись, додала, що однаково нізащо не змогла б розлучитися з своєю дитиною, бо їй більше нема для чого жити. Кнехт потім довго міркував над цим швидше мимовільним, ніж обдуманим признанням. Отже, ні чудовий дім, так вишукано, з таким смаком устаткований, ні чоловік, ні політика й партія її батька, якого вона колись обожнювала, — ніщо не могло надати її життю сенсу й вартості, крім дитини. 1 вона ладна була краще згодитись на те, щоб дитина виростала в такій тяжкій, несприятливій атмосфері, яка панувала в їхньому домі й родині, ніж розлучитися з нею для її добра. Це було дивовижне визнання для такої розумної, такої начебто холодної, інтелігентної жінки. Кнехт не міг допомогти їй так прямо й безпосередньо, як її чоловікові, і навіть не пробував. Але вже самі його нечасті відвідини й те, що Плініо перебував під його впливом, усе ж таки вносили якусь міру й розважність в ці складні й заплутані родинні стосунки. Проте для самого Магістра, хоч він з кожним разом здобував у домі Десиньйорі дедалі більший вплив і авторитет, життя цих світських людей ста вало тим загадковішим, чим краще він його пізнавав. А втім, нам мало відомо про його відвідини столиці й про те, що він там бачив і переживав, тому обмежимося тим, що тут уже сказано.
З настоятелем Ордену Кнехт досі ніколи не сходився ближче, ніж того вимагали службові обов’язки. Вони зустрічалися тільки на пленарних засіданнях Виховної Колегії, що відбувалися в Гірсланді, але й там настоятель виконував здебільшого формальні, декоративні дії — приймав і розпускав тих, хто прибув на засідання, а керувати засіданням, виконувати основну роботу доводилось доповідачеві. На той час, коли Кнехт зайняв свою посаду, тодішній настоятель Ордену був уже в поважному віці, і хоч Magister Ludi дуже шанував його, той ніколи не давав йому приводу скоротити відстань, яка їх розділяла, він був для Кнехта вже майже не людиною, не особою, а ширяв десь у високостях, був первосвящеником, символом гідності й самовладання, безмовною вершиною, що увінчувала будівлю Виховної Колегії і всієї ієрархії. Цей достойний муж помер, і на його місце Орден вибрав нового настоятеля, Александра. Александр був тим учителем медитації, якому керівництво Ордену багато років тому доручило піклуватися про нашого Йозефа Кнехта під час його вступу на посаду, і відтоді Магістр завжди захоплювався цим зразковим членом Ордену й відчував до нього вдячність і любов; але й Александр за той час, поки Магістр Гри залишався під його щоденною опікою і був, так би мовити, його духовним сином, устиг добре придивитися до його вдачі й поведінки, пізнати його й теж полюбити. Ця взаємна симпатія, що підсвідомо жевріла в їхніх серцях, переросла в щиру приязнь від тієї хвилини, коли Александр став Кнехтовим колегою і настоятелем Ордену, бо тепер вони почали зустрічатися частіше і в них з’явилася спільна праця. Щоправда, цій приязні бракувало щоденного спілкування, а також спільних переживань, які бувають замолоду, це була взаємна симпатія високих урядовців, і виявлялася вона тільки в трохи теплішому, ніж звичайно, вітанні під час зустрічі й прощання, в кращому взаєморозумінні і ще, може, в коротких розмовах під час перерв між засіданнями.
- Предыдущая
- 64/118
- Следующая
