Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 73

• Предыдущая
• 73/118
• Следующая

Ми закінчуємо свого листа, але раді будемо поговорити з Вами особисто. З нашого скупого звіту про засідання Колегії Ви вже бачите, Превелебний, що Ваша заява не мала того ефекту, на який Ви, певне, сподівалися. Найбільшу роль тут, мабуть, зіграли реальні причини — розбіжність між Вашими теперішніми поглядами, з одного боку, і поглядами та бажаннями більшості Ваших колег, з другого. Але певне значення мали й формальні причини. В усякому разі, нам здається, що якби Ви були спробували порозумітися зі своїми колегами усно, в безпосередній розмові, вона була б куди гармонійнішою і мала б кращі наслідки. І не тільки ця форма письмової заяви зашкодила, як ми вважаємо, Вашому проханню: ще гірше враження справило незвичне в стосунках між нами поєднання службового повідомлення з особистим проханням. Більшість членів Колегії вбачає в цьому поєднанні невдалу спробу запровадити новий звичай, а дехто просто зве його неприпустимим.

Тут ми підходимо до найдражливішого пункту Вашого листа: до Вашого прохання звільнити Вас з посади й дати Вам роботу в якійсь світській школі. Подавець мав наперед знати, що Колегія не задовольнить такого несподіваного й так оригінально обгрунтованого прохання, що такої заяви не можна прийняти й схвалити. Певна річ, Колегія відповідає на неї відмовою.

Що сталося б з ієрархією, коли б не Орден і не ухвала Колегії визначали кожному його місце? Що сталося б з Касталією, коли б кожен сам оцінював себе, свої здібності й нахили і відповідно сам вибирав собі посаду? Ми пропонуємо Магістрові Гри в бісер поміркувати над цим І доручаємо йому й далі виконувати почесні обов’язки, які ми йому довірили.

Оце й є відповідь на Ваше прохання, яке Ви прислали нам. Ми не могли дати відповіді, на яку Ви, мабуть, сподівалися. Проте не хотіли б поминути й те, що ми були зворушені й схвильовані пересторогою, яку містить у собі Ваш лист. Ми маємо надію поговорити з вами особисто про його зміст, до того ж якнайшвидше, бо хоч керівництво Ордену вважає, що може на Вас цілком покластися, все ж таки те місце у Вашій заяві, де Ви кажете про свою уявну чи дійсну неспроможність далі виконувати обов’язки Магістра, дає нам підстави для занепокоєння.

Кнехт якнайуважніше прочитав листа, хоч і не покладав на нього особливих надій. Що Колегія має «підстави для занепокоєння», він легко міг собі уявити, до того ж у нього були певні докази такого занепокоєння. Недавно в Селищі Гри з’явився гість із Гірсланда, вже немолодий чоловік, з офіційною посвідкою і рекомендацією від керівництва Ордену. Він сказав, що хотів би кілька днів попрацювати в Архіві та бібліотеці, а також попросив дозволу відвідувати Кнехтові лекції. Мовчазний і уважний, він заглянув майже в усі відділи та приміщення Селища, поцікавився Тегуляріусом і кілька разів відвідав директора вальдцельської елітарної школи, що жив поблизу; навряд чи доводилось сумніватися в тому, що гість був вивідачем, присланим, щоб з’ясувати, як стоять справи в Селищі Гри, чи не занехаяна там робота, чи Магістр добре себе почуває на своїй посаді, чи ретельно працюють службовці й чи не стривожені, бува, чимось учні. Гість пробув у Селищі Гри цілий тиждень, не пропустивши жодної Кнехтової лекції. Він був всюдисущий і всевидющий, на що звернули увагу двоє службовців. Певне, що керівництво Ордену дочекалося звіту цього вивідача, а вже аж потім відповіло Магістрові.

Як він мав поставитись до цієї відповіді і хто міг бути її автором? Стиль про це нічого не казав — то був загальновживаний, безособовий, офіційний стиль, як і належало в цьому випадку. Та коли Кнехт уважніше проаналізував листа, то знайшов у ньому більше своєрідного й особистого, ніж можна було помітити, читаючи його вперше. В основі всього документа лежав ієрархічний орденський дух, почуття справедливості й любові до порядку. Добре було видно, яке неприємне, прикре, навіть тяжке й гнітюче враження справила Кнехтова заява, і думка відхилити її напевне ж склалася в автора відповіді вже під час першого ознайомлення, незалежно від оцінки решти членів Колегії. А проте, крім невдоволення й нехіті, у відповіді відчутні були й інші, протилежні почуття, інший настрій: очевидна симпатія, бажання наголосити на всіх лагідних і прихильних оцінках та висловах, що пролунали на засіданні, де розглядали Кнехтову заяву. Кнехт не сумнівався в тому, що автором: відповіді був Александр, настоятель Ордену.

Тут ми досягли кінця свого шляху й гадаємо, що розповіли все істотне про життя Йозефа Кнехта. Про те, чим воно закінчилось, якийсь пізніший біограф безперечно виявить і повідомить ще не одну подробицю.

Ми не хочемо подавати свій власний опис останніх днів Магістра, бо знаємо про них не більше, ніж кожен вальдцельський студент, та опис наш і не вийшов би кращий за «Легенду про Магістра Гри в бісер», яка в нас ходить по руках у багатьох списках і яку, мабуть, склали кілька найближчих учнів покійного Магістра. Хай цією легендою і закінчиться наша книжка.

Ми слухаємо розважання своїх товаришів про те, як і чому зник Магістр, чи його наміри і вчинки були правильні чи ні, чи його доля мала глибший сенс чи була безглузда, то вони здаються нам такими ж недоречними, як міркування Діодора Сіцілійського про можливі причини поводей на Нілі, і ми вважаємо, що не тільки непотрібно, а навіть шкідливо відшукувати ще й свої якісь здогади. Краще будемо берегти в серцях своїх пам’ять про Магістра, який, дивно й загадково поканувши Касталію, так швидко після того пішов ще в чужіший, таємничіший інший світ. Саме в ім’я дорогої для нас пам’яті про нього ми й хочемо записати про ці події все, що чули.

Після того як Магістр прочитав листа, в якому Колегія відхиляла його прохання, по тілу в нього пройшов легенький дрож, наче від вранішньої прохолоди й протверезіння, — це була для нього ознака, що час настав, вагатися й зволікати більше не можна. Це дивне почуття, яке він звав «пробудженням», було йому знайоме, бо завжди з’являлося в ньому у вирішальні хвилини його життя: живлюще й воднораз болісне поєднання прощальної туги й радісного очікування перед новою дорогою, воно вривалося глибоко в душу, в підсвідомість, як весняна буря. Кнехт глянув на годинника: до лекції була ще ціла година. Він вирішив присвятити цей час медитації й пішов у тихий магістерський садок. Дорогою не сходив з думки рядок вірша, який він чомусь пригадав: Готовий будь навіки попрощатись…

Він усе проказував його подумки, не знаючи, в якого автора його вичитав. Рядок подобався йому, чимось промовляв до його серця і, здавалося, цілком відповідав теперішньому його настроєві. В садку він сів на лавку, вже притрушену першим осіннім листям, почав рівно дихати й зусиллям волі домігся внутрішнього спокою, а тоді з прояснілим серцем заглибився в медитацію, під час якої ця важлива хвилина в його житті постала перед ним у низці загальних, понадособових образів. Та коли він ішов назад до маленької аудиторії, той рядок з вірша знов зринув У його пам’яті. Магістр знов задумався над ним і вирішив, що рядок має звучати якось інакше. І враз пам’ять проясніла, прийшла йому на допомогу, і він тихо проказав: І в кожну мить, що має вже промчати, Готовий будь навіки до прощання, Щоб стрепенуться й наново почати.

Проте аж надвечір, коли Магістр давно вже прочитав лекцію і закінчив усю свою щоденну роботу, він пригадав, звідки походять ці рядки: не з твору якогось давнього поета, а з його власного вірша, написаного Ще в шкільні чи студентські роки. Закінчувався той вірш словами: Ну що ж, прощайся і почни спочатку! Того ж таки вечора Кнехт викликав до себе свого заступника, сказав, Що завтра має на невизначений час поїхати з Селища, передав йому всі поточні справи, коротко пояснивши, як і що робити, й привітно, поділовому попрощався, як завжди перед недовгими службовими подорожами.

Кнехт уже раніше дійшов висновку, що повинен залишити свого друга Тегуляріуса, не завдаючи йому зайвої прикрості прощанням. І не тільки тому, щоб менше вразити надто чутливого друга, але й тому, щоб не поламати всього свого плану. Поставлений перед фактом, Тегуляріус якось уже змириться з ним, а несподівана звістка і сцена прощання могли б штовхнути його на непродумані вчинки. Спершу Кнехт навіть хотів був поїхати, взагалі не побачившись більше з Тегуляріусом. Але, добре поміркувавши, всетаки вирішив, що це надто скидалося б на втечу. Хоч як добре й розумно було б уберегти друга від зайвого хвилювання й не дати йому приводу вчинити якусь дурницю, самому собі потурати він не мав права. Лишалося півгодини до сну, він міг ще відвідати Тегуляріуса, не боячись, що переб’є відпочинок йому чи комусь іншому. Коли він переходив широке внутрішнє подвір’я, було вже темно. Він постукав до келії друга з дивним почуттям, що робить це востаннє, і застав його самого. Тегуляріус сидів і читав. Він відклав книжку, радісно привітав гостя й запросив його сісти.

• Предыдущая
• 73/118
• Следующая