Народжений блискавкою - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" - Страница 10

• Предыдущая
• 10/34
• Следующая

Але тепер — у новому житті — Едмундо справді став хлопцем.

В його пориванні до Рут діяли сили, які єднають два далекі, незрозумілі одне для одного світи. Це була стихійна жадоба самої природи поєднати силу й красу, могутність і ніжність, земну квітку і грозу небесну. В такому єднанні гроза розквітає чарівною квіткою, а земна квітка несподівано стає небесною грозою — як було тоді, коли золотоволоса Рут спрямувала всі блискавиці неба на Чорну фортецю…

Страшно зробити крок, бо від нього залежало так багато. І все ж Едмундо його зробив. Гостро відчував, як відривається нога від землі, як вона знову намацує твердий грунт. І поволі з’являлася певність, що Рут не помітить у ньому нічого штучного, неприродного. Він такий, як усі. Саме цього й прагнув Едмундо.

Рут підвела голову, трохи здивовано глянула на хлопця. Здивування це пояснювалося не самою особою Едмундо, а лише тим, що Рут не сподівалася нікого зустріти. Дівчинка звикла до своєї самотності. Делія не дуже любила прогулянки — вони її стомлювали. Рут здебільшого мандрувала по острову сама. Едмундо, мов сновида, тихо, майже безшумно, крок за кроком наближався до дівчинки. Ось нарешті він підійшов так близько, що Рут навіть злякалася.

— Чого тобі? — насторожено запитала вона.

Едмундо мовчав. Як їй пояснити, що він і є той, кого Рут так довго ждала? Ніяково переступив з ноги на ногу, мовби перевіряючи їхню придатність для нового життя.

І несподівано для себе сказав:

— Давай дружити.

Рут зміряла його тривалим поглядом. Можливо, їй видався знайомим голос цього хлопця. Але за хвилину її зацікавленість згасла.

— Ти часом не з бараків?..

Це запитання кольнуло Едмундо. В бараках жили білкові роботи. Серед них були й такі, які в зовнішньому вигляді повторювали Едмундо. А, власне, хіба він чимось відрізнявся від роботів? Професор запевняє, що роботи мають примітивну психіку. Але сам Едмундо з ними не спілкувався й нічого про це не знав. Знав лише одне: він живе в тілі робота — в його кістках і м’язах.

Едмундо заволоділо відчуття власної неповноцінності. Йому хотілося обернутися й піти геть. Рут чекала не його — вона чекала того Едмундо, якого сама виліпила у потаємних мріях.

Едмундо вже навіть зробив крок, збираючись покинути дівчинку. Але Рут його спинила:

— Стривай! Ти ж дружити зі мною хотів.

— А можна? — з прихованою надією запитав Едмундо.

— Чому ж ні? Дістань мені оті черепашки.

Едмундо просто в черевиках зайшов у воду, назбирав черепашок і висипав це іскристе багатство біля її ніг.

Черевики чавкали, з них вихлюпувалась вода. Рут засміялася:

— Чому ж ти не роззувся?

— Зараз, — розгублено мовив Едмундо, пробуючи негнучкими пальцями розшнурувати черевики.

— Який же ти! Наче ніколи черевиків не носив.

Вона присіла навпочіпки і швидкими рухами звільнила його ноги від мокрих черевиків. Зв’язала їх докупи, перекинула через плече Едмундо й тоном наказу кинула:

— Ходімо!..

Вони довго йшли по тій береговій смужці, де кожна хвиля обмиває ноги, ворушить пісок поміж пальцями, лоскітно вивільняє з-під босих підошов дрібні, ретельно відполіровані камінці.

Рут запитала:

— Хіба Професор вас відпускає?

Едмундо вже почував себе трохи сміливіше.

— Кого це — нас?

— Ну, вас… Тих, що в бараках.

Так, він для неї тільки робот. Але чому ж тоді Рут так довірливо погодилася з ним дружити? Хіба може людина дружити з роботом?

— Мене відпускає, — ухильно відповів Едмундо.

— А що ж ти за персона? — обернулась до нього Рут.

Едмундо зважився. Він загородив їй дорогу, дихав просто в обличчя й гаряче шепотів:

— Скажи, Рут… Якби я був одним із тих, хто живе в бараках…

— Ну то що? — не дала йому закінчити Рут. — Живи собі.

— Але ж я хочу з тобою дружити.

— Дружити?.. У мене є друг. Він незабаром прийде. Його звуть Едмундо. А ти… Ми теж можемо дружити. Але зовсім не так, як з ним.

Едмундо з деяким подивом відзначив: Рут зовсім інакше, ніж Професор, ставиться до тих, хто жив у баражах. Може, вона не все знає?

Ні, Рут знала майже все. Вона запитала:

— А ти яка модель?

Едмундо не витримав:

— Рут! Невже ти не пізнала мого голосу? Я — Едмундо!..

Дівчинка рвучко зупинилась, губи її ворушилися, а рука з черевичками чомусь застигла в повітрі, мовби з піднятим щитом. Враження було таке, ніби Рут намагається захиститись від нападу.

— Так, я — Едмундо, — палко продовжував хлопець, не дозволяючи їй отямитись. — Професор дав мені людське тіло. Правда, не зовсім людське… Тіло одного із своїх роботів. Але я не робот! Ніхто не змусить мене підкорятися чужій волі. Я хотів бачити тебе. Хіба важливо, в який одяг я для цього прибрався? Якби ж ти це зрозуміла, Рут!.. Якщо тобі не подобається мій вигляд — вважай, що я прибув на чужій машині. І ота машина справила на тебе негарне враження. Але ж це тільки машина! Кращої в мене не було. Хіба можна за це засуджувати?..

А Рут все ще мовчала. Рука з черевичками опустилась, губи звузились, обличчя зблідло.

Нарешті мовила:

— Я все розумію, Едмундо. Якби ти навіть прийшов до мене в якійсь нелюдській подобі… Хай навіть мавпою або собакою… Якби навіть сталося таке — і тоді б я бачила тебе серед хмар, а не на землі… Для мене ти завжди на полум’яному коні, Едмундо!..

— Ти стала майже дорослою, Рут, — мовив Едмундо. — Ти кажеш дорослі слова.

— Я довго чекала й багато думала. Може, навіть дорослі стільки не думають. Вони бояться казки.

— Світ — це суцільна казка, — тихо сказав Едмундо. — Як же можна її боятися?

Хлопець помітив, що його рука мимоволі тягнеться до волосся Рут. І дівчинка не боронилася — дозволила йому покласти долоню їй на голову.

Ким він був для неї? Мабуть, так можна любити брата. І шукати його ніжності. Тітка Мірта небагато ніжності дарувала своїй небозі. І тепер сильна рука Едмундо, яка лежала на її голівці, повертала їй те, що забрала в Рут невесела сирітська доля.

— Рут! Я не хочу більше ставати блискавкою. Дозволь мені бути таким, яким бачиш зараз.

— Ти не можеш бути таким. Бо ти з іншого світу. Це тільки наше побачення, Едмундо. Тебе знову покличуть хмари — і ти підеш від мене.

Її голосок звучав ніжно, мелодійно. Було в ньому щось від тієї хвилі, яка набігала з лагуни на кораловий пісок. І в мінливості хвилі, у вільній грі ламаних ліній виникали пальми та білі острови, заселені невідомими істотами. Все це виникало на якусь мить — як виникають в уяві людській зорові образи, коли добрий музика бере в руки скрипку. І відразу ж напливають інші видіння, збуджуючи уяву для іншої діяльності.

— Хіба я недобре виглядаю? — збентежено запитав Едмундо.

— Надміру добре, — посміхнулась Рут недитячою посмішкою. — У нас люблять таких вродливих хлопчиків.

— А ти?..

— Для мене це байдуже. Я зовсім не те люблю.

— Що ж ти любиш?..

— Я й сама не знаю.

Рут помічала, що стала якоюсь іншою. Їй навіть дивно було згадувати себе такою, якою вона була у тітки Мірти. Мабуть, круті злами в дитячій долі, замісивши душу в кризі й полум’ї, дарують дитині передчасну зрілість. І це вже не дитина, хоч зовні і виглядає дитиною.

Професор попередив Делію, що Рут уже не потребує її особливого піклування. Їй треба надати якомога більше незалежності. Хай Рут і Едмундо знайомляться, хай звикають одне до одного.

Професора не влаштовувала затяжність фізіологічного визрівання. Тепер він творив своїх роботів прискореним методом. Отже Едмундо, якому на вигляд було тринадцять років, насправді мав лише півтора року. Йдеться, звичайно, про його білкову оболонку. Саме тому білкові роботи й мали примітивну психіку. Тіло швидко набирало заданих форм, а психіка лишалась такою, як у немовлят. Ці організми становили тільки робочий матеріал для дослідів Професора.

Делії стало боляче, що Рут, яку вона щиро полюбила, з лихої волі Професора мусить терпіти присутність істоти, котра ніколи не стане людиною. Чого ж хоче від цієї милої дитини диявол у людській подобі?.. Яку нову жорстокість він замислив?..

• Предыдущая
• 10/34
• Следующая