Дикі білі коні - Білик Іван Іванович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/21
• Следующая

— Тепер підеш которитися за сина свого? — Й коли той нічого не відповів на його закид, більше не втримувавсь: — Он персіянин! За нами, а не там, куди всіх ведеш! Побійся Бога та Юра! Шістнадесять тем по тобі тягнеться! Сто шістдесят тисяч на комонях! У штани налляв? То так і речи! Стариця ти, не між!

Жупан Боримисл нестямними очима подивився на Люта Пугачича, який був добрим десятком літ старійший од нього, та в зіницях йому не спалахнула чорна іскра. Вони плавали, мов у густому тумані, й вид йому напнувся, й довгі вуса провисли вздовж уранці поголеного підборіддя, й брови зійшлися високо над переніссям у страдницькому нахмурі. Лют Пугачич уперше придивився до молодого жупана й замовк. І Нехо з Махом, які їхали трохи позаду, притримали повіддя, вражені не Боримисловим стражданням, а розгубленістю задерикуватого князя Севери.

3-одзаду підскочив сотник малої дружини Чернега:

— Жупане! — Він здалеку чув сваріння між ратеводами, та мусив утрутитися, бо й вістка, яку приніс, не чекала. — Прийшли сли.

Боримисл непорозуміло глянув на свого сотника, з-під шапки в якого виглядало сиве пасмо панської коси.

— Які сли?..

- їхні! — махнув Чернега назад. — Дарія-царя сли. — Й раптом геть недоречно пирснув у кулак: — Там такий, що й… Тьху! Промини ме, сило нечиста, земна й водяна, лісова й перелісна! — Й тричі плюнув собі через ліве плече: — Тьху-тьху-тьху!

Боримисл із Лютом Пугачем обернулися. З правої руки древлянського походу скакала чота з десяти-дванадесяти воїв. Усі вони були вбрані в чорне, навіть при боці щити їхні були чорні, напнуті буйволячою скорою, й тільки коні під ними спотикалися різні. Перед же вів стрункий комонник у яскравому хнистому корзні, що вигравало сріблом і золотом. Поли корзна маяли за можем, наче крила заморського птаха. Та не сей дорогий плащ і не блискуча зброя можевого коня притягали до себе всі очі. Там, де проїздило сольство, западала мертва тиша, коли ж чота проминала, в шерегах походу здіймався гомін, який ріс і дужчав, ніби вслід за персами котилася невидима хвиля.

Лют Пугачич зустрів чужинця пришелепувато роззявленим ротом, непоголене підборіддя задерлось угору, а права рука мимохіть учепилася буланому в холку, аж кінь щулився. Соцький воєвода, тамуючи бісики в вічу, зиркав то на Люта Пугачича, то на прийшлого, то на свого жупана, й Боримисл аж тепер збагнув, що так розгойдало військом. Чужинець у срібно-золотому хнистому корзні підігнав до Боримисла й торкнувся долонею чола:

— Цар царів сле мене! Цар усіх земель і всіх людей, які тільки є під сонцем! Се був не між, не людина, а якийсь нествір із важкого сну. Під очима в нього

зяяли дві довгасті чорні дірки з рожевими вінцями живої скори, й вух теж не було, й довга чорна борода клинцем та чорні вуса не здобили його вид, а мовби ще дужче відражали.

— Твого царя я й сам відаю, й усі відають, яких земель він володар, а яких ні. Але не мовиш, хто ти сам.

— Зопір, син славного Багабухші, сатрап Вавілона й усіх його городів!

Зопір почекав, коли скіфський цар злізе з коня й на знак шани до царя всіх царів стане навколішки чи бодай хоч уклониться сидячи. Та Боримисл і не думав злазити, навіть повід коневі пустив, і перський вельміж, повагавшись, непевно прилаштувався поряд із ним.

- І що рече Дарій? — спитав Боримисл так само недосконалою грецькою мовою, як звертався до нього й персіянин.

— Цар царів рече: присли мені землю й воду з рук своїх, і я ласкаво пущу тебе цілувати мій царський чобіт! Осе!

Чорні перські ратники зі списами та мечами двома лавами йшли позаду, а вслід їм сунули древляни, чільні й підлі, й похід їхній простягся хтозна й куди за пагорки, ліворуч пливла біла річка полянських комонців, а з правої руки вої князя Люта Пугачича, й Боримисл зострожив, нічого не відповівши персіянинові. Соцький наздогнав його, й зо пів гін вони їхали поряд, за сим жупан пустився далі супроти течії, а Чернега повернув назад до злого й розгубленого сла.

Молодий сатрап заходився щось гукати до нього, та ні перської, ні грецької мови Чернега не знав, решта навколо теж, і він лише плечима сіпав. Зопір хотів був пуститися вслід за Боримислом, але Чернега перепинив його:

— Ей, ти! Куди? Тута! Тута будь!

Персіянин зрозумів його промовисті рухи, й шрами на його спотвореному виду спершу зблідли, тоді зайнялися вогнем.

А Боримисл, перетнувши валку древлянського походу, раптом погнав у берег навскоси, в голову білокінної вервечки русинів, і поїхав обіч Рядивоя. Розлютований шарпаниною свого вершника, вороний жеребець почав згонити злість на білому чорногривці руського княжича, й настрій тварин передався обом можам.

— Замислив єси вийняти мого сина? — сказав древлянський володар синові Великого князя.

Той непорозуміло глянув на Боримисла й потяг коня.

— Хто се тобі навів такого?

— Люди добрі! — відповів круглим словом жупан.

— А для чого б се?

— Ти й гадки не маєш? — пильно глянув скоса на свого ровесника й родича Боримисл.

Русин не витримав того погляду й почав шукати причини до відчепу. Та причин не було, й жоден болярин чи воєвода не наближався до двох володарів, які балакають між собою. Нарешті він гукнув назад:

— Любомире!

Та коли малий болярин під'їхав на чалому інохідцеві, Рядивой ще не вигадав, куди б його послати. Зрештою махнув рукою, бо Любомир тут був ні до чого, й той поволі відстав, а Рядивой мовив:

— Маю гадку, в який бік ведеш. Але я й не думав твого сина… Коли не ймеш віри — можу й заклястись.

— На чім? — осторожився Боримисл, бо клятьба буває різна, й людей вона в'яже по-різному.

— На чім завгодно, — тихо відповів Рядивой. — Хоч на мечі, хоч на землі.

Боримисл охолов. Коли русин їсть землю, то вже клятьба найстрашніша, й переступити її ніяк. Але наступної миті кров знову заграла в ньому й линула до голови, в вухах йому гуло й гупало, мов руків'ям меча об сухий стовбур, і він ледве стримав себе, щоб не крикнути на все поле:

— Якщо ти про се гадки не маєш, то має твій отець!

То був і справді страшний здогад, і Рядивой не знав, як його спростувати, бо кожна людина може клястися тільки за себе, в чужу ж душу, навіть у вітцеву, заглянути не владна.

— Ти уволив мені, й не взяв гріхом не серце душу мого вітця. Й я привів тобі рать осю, а ти мені віри не ймеш…

Боримисл уп'явсь острогами в боки чорного жеребця й погнав спершу в голову свого походу, тоді звернув до першої тьми. Він пересвідчився, що княжич непричетний до того заміру, але марно б вої між собою не говорили. Від Великого ж князя можна було чекати й не такого підступу, й молодий жупан остаточно втвердився на думці, що вождь усіх земель піде на будь-яке, тільки б узяти його знову до рук.

Здибивши розлютованого острогами жеребця біля свого тестя, темного воєводи Батури, він одкликав його з походу й сказав:

— Бери сотню на добрих комонях! Батура здивувався:

— Куди? З персіянами?

— Додому! — відповів жупан. — На Вітчину.

Й коротко пояснив, що хоче від велійого пана.

Батура відвернувся, сховавши в кущуватих бровах злу іскру, й уперто проказав:

— Зрана.

Сонце стояло високо вгорі й до вечора можна було ще здолати двадесять гін, але Боримисл добре знав уперту вдачу тестя — коли його приневолити, однаково вчинить по-своєму, відійде за найближчі горби й розсідлає коні. Виваживши старого пана довгим поглядом, він неохоче погодився:

— Ліпо. Зрана.

Темний воєвода здогнав чоло своєї тьми, а Боримисл пристояв, роздумуючи, тоді пустив коня понад походом ускач і вклинився між перським слом та ще якимось його воєм.

— А пощо се Дарій… так розкидається своїми сатрапами? — спитав він, добираючи призабуті грецькі слова. Мову еллінів він вивчив у Єгипті: там того часу грецька лунала так само вільно, як і єгипетська, бо фараон охочіш обставляв себе чужинцями, ніж людьми свого племені.

Спотворений перс блиснув на нього проваллям носа:

— Не тямлю речей твоїх. Пощо «розкидається»?

• Предыдущая
• 19/21
• Следующая