Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/112
• Следующая

Ось перед очима заяскріло біле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи ніжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дійти до того місця, де їхні шляхи мусили перетнутись. Крижа він упіймав за одну ніжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледіти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив і її, тоді вода лунко залопотіла, ковальчукові забракло сил і витримки, він одштовхнувся від піскуватого дна й мимоволі натрапив рукою на щось обтічне й прудке, яке ляпало на нього бризками й відбивалось. То була третя качка, й теж крижень, він уже біг по воді й знімавсь на крила, та потрапив до рук.

Кілька часу Людота лише дихав і не міг надихатись.

Лосько вже стояв під самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись іти в хащі сам. Крім крижня, за поясом у хлопця висіло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.

— Пощо ти їх? — запитав Людота, відсапуючись.

Той лише стенув плечима.

Вони продерлися крізь різучі й дзвінкі очерети й лягли між верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопці ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь і поскидав одіж — плоскінну, мокру як хлющ сорочку й такі самі ногавиці й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собі зробив те саме, сором'язливо відвертаючись од товариша.

Потім, ледве понатягавши на себе неслухняну одіж, вони лягли проти сонця відпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопці непомітно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:

— Пізно вже вельми.

Вони вийшли й заглибилися в гай, що біг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землі їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балці діброви. Зате видно було на дальшому пагорбі гострокіл болярського Білгорода. Людота часом замислювався над тією назвою й не міг дати собі раду, хто й за що назвав той город Білим, коли гострокіл його давно почорнів, ґонтові дахи терема та хатів теж, мов змащені смолою.

— Дідо лаятимуться, — сказав Лосько, й Людота мимоволі наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дідом буде гарний здобуток: чотири крижні, три чирки та ще двоє каченят. Тоді подумалося, що за ті Лоськові каченята можуть мати ще й прочуханку від діда. Людота вже хотів сказати про се товаришеві, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:

— А-а!..

Людота шаснув у той бік, куди показував хлопець. Там, підібгавши одну руку під себе, а другу випручавши вбік, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвідчився дуже швидко. На потилиці в забитого виднілася глибока рубана рана, яка геть обкипіла чорною кров'ю й засохла. Людота обійшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горілиць.

То був незнайомий чоловік, одягнений у подерту сорочку й латані ногавиці. Поробошні давно протерлися, й з них виглядали брудні репані п'яти. Навколо дзижчали великі зелені мухи й сідали навові на непокрите тіло.

Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись підійти.

— Хто його? — прошепотів він. Людота випростався й пошкріб кружка підстрижену потилицю.

— Не відаю...

Тоді зозирнувся й почав оглядати сліди навколо забитого.

— Трава вже встала, — проказав Людота. — Мабуть, зночі його... або вчора.

Потім він таки знайшов те, що шукав, підвівся й пішов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слідом.

— Ступали двоє в поробошнях.

Він показав спершу один слід, потім, на сажень чи трохи менше праворуч — другий. Се були сліди різного взуття, проте кожне мало посередині скоряний ремінчик, якими прив'язують остроги комонники.

— А де ж коні?

Людота зітхнув і випростався.

— Десь мають бути... хіба там, у гаю.

Вони пішли слідом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кінську підкову. Людота, тричі плюнувши на всхід, підняв її й майже крикнув:

— Наша!

— Та ні! — недовірливо заглянув йому в руки Лосько.

— Таки наша! — підтвердив старший. — Терпугом обшкрібає кузнь лише коваль Стоян. І шипи його.

Сховавши підкову за пазуху, Людота подався в бік лісу. Тут сліди копит було видно добре. В одному вибалку коні тупцювалися, можливо, саме в сьому місці вбитники підняли жертву на сідло. Далі сліди йшли в берег і зникали в очеретах.

— Принесли його з-за Яропіні, — зробив висновок Людота.

— Й що робити-ймемо?

— Не відаю.

Хлопці повернулися до нава, глянули на нього скоса й бігцем побрались у бік Городища.

Ворота, як завше вдень, були широко розчинені, й хлопці проскочили їх, та біля кузні під самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:

— Коней треба кувати.

— Скільки?

— Трьох.

Людота кивнув головою й побіг далі, товариш захекано кинувся вслід йому. Проминувши кілька хатів, вони спинилися коло старцевої хижі.

— Діду! Діду, чуєте?

Вийшла старцева невістка, підтикана й із позакасуваними рукавами вишиванки.

— Чого волаєш? — спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тісті.

— Хіба дідо не є?

— Є, — відповіла невістка. — На вгородці. Огородець був за хатою, й хлопці подалися туди. Старець походжав між вуликами-колодками, ввесь білий і сорочка до колін, із мережаним подолом, і ріденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудрості й влади над своїм родом.

— Діду! Там нав лежить... — притишеним голосом повідав Людота.

Старець прикрив довбанку солом'яною стрішкою й підійшов ближче.

— Де?

— Там, — показав рукою ковальчук і витяг з-за пазухи підкову. — Знайшов єсмь коло нава.

Дід покрутив підкову з усіх боків.

— Виділи сте, хто?

— Не виділи смо, — відповів юнак. — Лише підкова наша.

— Дай сюди — насіпався дід і сховав підкову за пазуху. — Речеш, на нашій леваді?

— На нашій, діду.

— Може, на білогородській?

— Таки на нашій племінщині.

Старець помацав підкову й зітхнув:

— Чия?

— Дайте, я спитаю коваля Стояна.

— Цить! — раптом засичав старець, й очі його стали колючі, мов голки. — Щоби сте не прохопилися нікому! Зуміли сте?

— Зуміли смо, — відповів Людота, й Лосько теж підтакнув.

Старий знову поторкав підкову й наказав Людоті:

— Піди поклич Юрія. Він за вигоном у балці косе. А ти сиди тут, зумів єси?

— Зумів єсмь, діду, — страхочинно прошепотів Лосько.

Людота, минаючи можів двір, заглянув через засіку. Між Гліб сидів на ґанку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присів і попід засікою чкурнув далі. Юрій і справді косив траву в балці, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечірнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранці знайшли вбитого.

Юрій мав літ із тридцять, був похваткий і дужий орач і, як і всі смерди, носив волосся, стрижене кружка, під макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритністю. Вони взяли нава за негнучкі руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густій траві на білогородській леваді. Та потім на них раптом напосілося душ із п'ять. У темряві було годі розпізнати, хто то є, але не малося жодного сумніву, що напасники — з Білого городу. Побиті й ледь живі Людота з Юрієм приповзли до старцевої хати десь опівночі й розповіли все. Вранці ж мрець лежав на тому місці, де його знайшли Людота з Лоськом.

І повідомив про се старця не хтось інший, як сам городищенський між Гліб. Він сказав дідові:

— Не ліпо так, старче. Хотіли суть твої смерди перекинути нава на чужу племінщину, щоб не платити вирного. Не ліпо є так. Коли знайдено вбитого — шукай межи своїх смердів забійцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати...

— То не наші його вбили, сам відаєш, може Глібе.

— ...тоді плати вирне, — мов і не чувши старця, докінчив своє між. — Вісім гривен серебла.

• Предыдущая
• 18/112
• Следующая