Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/112
• Следующая

Та дід мов ляснув його по щоці:

— Чого ради не повідав єси, що дівка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж дні до вечора йшла домів. Так буде.

Сі останні слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцеві:

— Дайте за неї виру...

— Де ж я тобі тих вир наберуся! Тамтого дні — виру за нава, сього ж дні — за дівку. Не зумів єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижі, хай іде до княжого двірця. — Й повторив: — Так буде!

В голосі старця бримнуло залізо, й Людота зрозумів, що далі благати марно.

Проте й жону свою не вигнав з дому й ліг із нею спати. Дасть Біг день, дасть Біг ум, що буде, те й буде. Та вранці, ледве в хижі повставали, зачувся гомін. По той бік тину стояв княжий тивун, а біля нього два можі зоружені. Старець гомонів із батьком, сидячи на присьпі хати, й батько тупо дививсь під ноги.

— Видаєте її, діду? — похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дідо відповів:

— Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-дні, що вона є роба княжа.

Славка, мов заговорена, пішла сама до хвіртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тоді можі пострибали з коней і скрутили Людоту віжками. Хлопець пручався й відбивавсь, але його припнули між кіньми й повели до городу Києвого. Ні старець, ні хтось інший із сільчан не прийшов йому на підмогу, хоча впоратися з тивуном і двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серці лють, пішов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сідел. Славка ж ступала, покірно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.

Дорога здалася Людоті такою довгою й жахливою, що він аж зубами скреготав, плентаючи між кіньми, й, коли проминули Діброву й попереду зачорніла стіна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця білими й чорними крильми, літали голуби, сотні голубів, усякої масті, й се було поганою прикметою.

Князь Богдан зустрів їх на високому ґанку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавиці, й босоніж... Вид його не провіщав нічого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.

— Осе він і є? — грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, і кремезні плечі, й здоровезні ноги, припорошені курявою (десь-то ходив двірцем без поробошень), і широкі лопатища рук, і навіть карий оселедець на блискучій голові.

— Осе й є, княже, — догідливе мовив тивун. — А се є та роба, що...

— Виджу, — проказав князь і зійшов приступками додолу. Постоявши біля Людоти, він підняв його вперто схилену голову. Людота сіпнувся й визволивсь із князевої руки. — Пощо не зориш?

— Не маю хоті, — буркнув молодий смерд.

— А женитися мав єси хіть?

Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:

— Відав єси, що діва та є моя роба?

— Відав єсмь! — вибухнув хлопець. І князь несподівано відступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тоді вже тихо спитав:

— Відав єси — й умикнув? А чи-с відав те, що між роби стає такоже робом осподаря її?

Було видно, як обличчя князеве закипає червцем і зловісно виблискують очі.

— Й се-м відав, — одповів отрок і подививсь Богданові просто в вічі.

— Й умикнув таки-с?

— І вмикнув єсмь.

— Пощо?

— Бо так Дана захтіла! Дана! — роздратовано крикнув отрок, і всі сподівалися, що князь шмагоне сього непокірця гарапником.

Та Богдан сказав тивунові:

— Розкрутіть його.

Мовив тихо, незвично глухим і здавленим голосом, і всі були страшенно здивовані, бо в тивунових руках уже бряжчало залізне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней і непокірних робів. І ніхто не знав, про що думає в сю мить князь, і жоден з присутніх, а найменше за всіх Людота, не сподівався, що він скаже:

— Пустіть і її. Опрощаю.

А він так і сказав, і Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклі руки, немовби найголовніше в тому й полягало, щоб терти долонями червоні й глибокі рівчаки на зап'ястках, і не смів підвести очі, бо було незрозуміле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б він зніс легше, бо до сього ж був готовий.

Усі теж стояли, мов і їм стало незручно, й, коли нарешті Людота спромігся на перший крок, ті, що стояли круга, полегшено зітхнули. Юнець поволі віддалився, минув двірцеві ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей і не обернувшись, а позаду, назирці, й досі не вірячи в те, що сталося, йшла Славка...

До самого вечора й увесь день потому київський князь тільки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, від кількох утрачених гривен не зубожіє — в княжій скітниці багато серебла й золота. В голові снувались останні слова молодого смерда й на душі було порожньо й тоскно. Хіба ж не міг і він учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хіба забракло сили й міжності прискакати на доброму жеребці, й схопити, й завезти на край світу жону, яку любив од малих літ і почуття до якої не згасли й сьогодні?

Що б не робив Богдан і куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумні заплакані очі Ясновиди, якими запам'ятав їх із останньої зустрічі, стояли перед ним і бентежили душу. Вже два літа в княжому хоромі жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ і в ліс, аби далі, аби не дивитися на неї. Він цілими тижнями блукав у далеких дібровах чи їздив на прип'ятські риболови й додому вертав лише з необхідності. Все було б інакше, все було б не так, якби йому в той день позаторішньої весни не забракло рішучості.

У такому стані й застукав його Людота. Він, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сісти на коня й утопити смуток у зеленому шумовинні Діброви. Людота вийшов з-за воріт і мовив:

— Княже Богдане, що ти за... за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, і тільки скисливсь.

— Нічого не хочу.

Людота наполягав:

— Ні, ти наречи — я й зроблю теє.

— Нічого не хочу! — вже роздратовано мовив київський князь і смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотів підставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертості хлопець, який нагадував князеві про його власну безсиль.

— Уречи, княже Богдане! — підвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

— Вречу, хай прокудять тебе з двірця бичами!

Й нарешті-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

— Хочеш, я здобуду тобі Юрів меч?

— Який меч?.. — не вірячи, перепитав Богдан.

— Юрів!

У князеві все отерпло. Він проказав:

— Де-с чув про меч сей?

— А чув єсмь, — ухильно відповів Людота.

— Ти хто єси?

— Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордістю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

— Смерд єсмь і вільний орач, княже! Й усі в роду моєму смерди, відай про се. Й коли тобі смерд рече слово, то так і буде. Се видж!

По тому слові Людота пустив коня, нахилився, взяв й землі чорну грудочку й з'їв її, як їла кілька днів тому його жона Славка. Богданові знову продерло спину морозом, ошпарило варом, і він тихо сказав:

— У чім клянешся, смерде?

— У тім, що чув єси, — сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був і сам до межі схвильований, адже се клятва найстрашніша, й через Землю, яка нас породила, ще ніхто й ніколи не переступав.

— Я не йму тобі віри, смерде, — проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути і вже твердим голосом одповів:

— Їв землю-м.

І то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вічі, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумілі речі й ятрив у його серці глибоку й давно наболілу, сховану від чужого віча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рівний рівному, бо після такої клятви людина підноситься навіть у власних очах, і мовчки пішов з двірця. Князь наздогнав його вже за ворітьми, де дорога збігала в окольний город і поміж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бік засіки. Гупнувши на землю, він повів коня в руках. Людота стримано всміхнувся князеві, тоді раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

• Предыдущая
• 22/112
• Следующая