Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/112
- Следующая
Годоєві на думку спадали життя всіляких святих великомучеників, розтерзаних і зганьблених поганцями, й він приготувався до найгіршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному мареві півтемної світлиці, блискали тільки золоті й срібні гривні на шиях язичників та їхні розжарені медом і хіттю вічі.
Велій болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:
— Поставимо тридесять лучників із заповитими очима, й вони стріляти-ймуть у тебе.
— Волієш? Чи страхаєшся? — пристав до його думки Богдан. — Якщо твій бог є — він заборонить тебе. Ти ж віруєш?
Годой чув усе те мов крізь товсту запону, вуста йому мимоволі ворушились чи то в молитві, чи в прокльонах до кровожерливих поганців, і він ледве чутно промимрив у відповідь на Богданове домагання:
— Вірую в єдиного бога.
В світлиці запала тиша, й Богдан теж присмирнів, і голос його був глухий і схвильований.
— Віруєш, твій бог заборонить тебе?
Мовчанка висла й досі й тиснула всім на вуха — тоді хтось порушив її:
— Віруєш — то йди.
— Йди!.. Йди!..
Годой, мов непритомний, устав і вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, і всі розступилися перед ним. Він хотів, бажав, щоб ся путь через довгу світлицю ніколи не кінчалась. Та все має край, попереду розчинилися двері в сіни, й звідти сапонуло клуб'ям морозу. Нога боліла, й він спирався на довгий меч, хтось навіть співчутливо взяв його попід руки й допоміг зійти з високих приступків ґанку.
— Стань коло стіни, — розпорядився Борислав — то він підтримував Годоя. — Стань отак, а ми зараз...
Велій болярин Борислав одміряв на снігу тридцять кроків і сказав юрмиську, що сипонув з терема:
— Звідсюду!
Лучники знайшлися швидко — всі тридцять, як і загадував болярин, бо майже кожен повісив у княжих сінях свій лук. Борислав проорав утоптаний сніг і поставляв лучників.
— Тепер заповивайте очі.
Він розпоряджався жваво й весело, як умів робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.
— Заловили сте?
— Заповили смо!
Надворі стояла ясна зоряна ніч, під ногами білів сніг, але Годоєвої постаті на чорному тлі теремного зрубу майже не було видно навіть із незав'язаними очима. Годой се знав, і на якусь мить у голові майнула рятівна думка сховатися за вінок рогу теремного, та він стримав себе. Хотілося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'яті все вивітрилося. Спливли тільки, не знати до чого, слова котрогось апостола — чи Луки, чи Марка. Й він півголосом проказав їх: «На ріках вавілонських сиділи смо і плакали, пригадуючи Сіон...» Але такі зовсім не придатні до випадку слова не трималися душі, й Годой стояв, ухопившись обіруч за ручник меча, й голене тім'я його аж боліло від стичневого морозу й напруження. Він подумав про те, що забув у світлиці свій смушевий клобук, сумно всміхнувся, й у сю мить звідтам пролунав Бориславів голос:
— Стріль!
Годой ще встиг почути, як недружно забриніли тятиви напнутих луків, бо за тридцять кроків чути навіть шепіт людини, — тоді в усьому тілі настала неймовірна слабість, ноги підігнулися, й він упав.
Лучники й усі, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бік терема, сковзаючись і перечіпаючи один одного й за кілька кроків поставали мов укопані. Під стіною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стріл, хоч і з заповитими очима, але таки тридцять стріл із тридцяти кроків, а кожен з них убивав куницю з шістдесяти й сімдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту під стіною людину, й ніхто не наважувався підійти, й позад усіх стовбичив розхристаний і простоволосий князь Богдан. І коли вже дехто, так і не здобувшись на сміливості, почав одступати назад, тіло на снігу несподівано ворухнулось, тоді ще й ще, і Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч і встав на повний зріст. Отямився першим Борислав. Підбігши до Годоя, він обмацав його всього, тоді придуркувато гигикнув, і все зібрання п'яних і напівп'яних людей зареготало.
В дубових колодах теремної стіни стриміли всі тридцять стріл, і стриміли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б він в останню мить не знепритомнів і не впав...
Князь Годой поїхав рано-вранці, ще вдосвіта, коли й двірцеві роби не вставали, і ніхто до пуття не знав, у якому напрямку він зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежині.
Прокинувшись, Богдан знайшов на столі в тій кліті, де ночував гість, важкий сувій у дерев'яному чохлі з мідними защіпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як і защіпка, мідний хрест, помережаний чоловічками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сімісінькій видноті, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Він із забобонним страхом одіпхнув ту книгу геть і навіть плюнув собі через плече. Ні, такої речі Годой забути не міг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, він простяг руку, тоді відсмикнув її, наче впікся, потому розгонув-таки книгу й сів на лаву. Незвиклі вічі вирізняли забуті літери грецького альфабета й поволі складали їх у слова.
Так він і просидів над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упівголоса промовляючи сам до себе.
Сніг узявся зерням, у полях чорніли великі протали, й дороги розвезло. Богдан сидів прикутий до свого двірця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолі, коли дикуниці ходять поросні й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цілий місяць, добрих чотири сідмиці київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далі вчитувався, то більше зло розбирало його на Годоя.
Коли п'яні гості знайшли під стіною непритомного князя лугарів, вибухнув регіт. І тільки Богдан тоді не сміявся. Стояв позаду всіх і думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й він, і веселі гості.
То була перша книга в його житті, бо в греках він тільки вивчився читати. Й коли перегорнув до кінця шкіряний сувій, замислився.
Жорстокий і кровожерливий бог юдеїв і всі його боженята. Свій власний народ розігнав на чотири вітри. Тоді Богданові спало на думку інше: невже той бог такий могутній і такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками — то нащо ж сотворював гріхи та спокуси? Невже бог Єгова не відав, що Змій одурить його й уверне його ж творіння в смертний гріх?
І коли одного вечора до терема прийшов велій болярин Борислав, князь уже мав цілковито готову думку щодо юдейських богів.
— Наші суть ліпші, — сказав він Бориславові.
— Хто? — не второпав той. Богдан відповів:
— Русинські кумири.
В каламутні шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим віттям трепет у княжому двірці літають довкола старих гнізд гайворони, їхній ґелґіт линув у світлицю, й Борислав сам до себе мовив:
— Весна йде...
— Весна, — повторив Богдан, і собі глянувши в віконечко. — Чи чув єси, де є... Годой?
— Ні, — озвався Борислав. — Пощо тобі Годой?
— Питаю, — відповів князь. — Ото лежить його книга.
— Виджу.
— Що діє Вишата?
— А що? — безбарвним голосом одгукнувся велій болярин. — Шкребе коні твої. — Й раптом підвищив голос: — Забув єси, княже, літа наші молодії? Сидиш на столі вітця свого й нас єси геть охабився.
— А що хіба діється? — здивувався Богдан. Велій болярин уперше нагадував йому про їхні далекі мандри й про молодечі подвиги в чужих землях. — Затужився-с, болярине?
— Закляк єсмь.
— Пощо?
— Пощо, пощо... Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!
Богдана такі слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докір, і водночас радісно, бо й сам засидівсь — ратному можеві ніяк не личить триматися подолу жониного полоття. Він поклав руки на стіл і схилив чоло. Щось не так ідеться в його житті, не так, як думалось, і Борислав, мабуть, першим се помітив. Надворі починалася весна, кров у жилах сіпала дужче, вони ж сидять і чекають не знати чого, живуть від учти до учти, п'ють піняві меди і бешкетують. І справді, чи личить ратному можеві таке життя?
- Предыдущая
- 26/112
- Следующая
