Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 55

• Предыдущая
• 55/112
• Следующая

«По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить діждатися в сьому місці Аттілу й одтепер слідувати за ним.

Тут зустріли смо ся із слами Західньої імперії[15], котрі їхали до Атілли й такоже були суть спинені. Зустрітили смо ся з комітом Ромулом, примут-префектом Норіки, та воєначальником Романом.

З ними їхав і Констанцій, котрого Ецій послав до Аттіли для письмовства та ябедництва».

Констанцій був родом з Західньої Галичини — Вандалії, що за далекою річкою Райна. Він добре знав по-русинському й по-латині, а трохи й по-грецькому, тому Пріск одразу заприятелював із ним. Хоч Констанцій був і робрм Еція, та вдався веселий і дотепний, багато знав й охоче розповідав хлопцеві різні бувальщини й небувальщини й про римлян, і про «гунів-скіфів», і про готів, і Пріск так і лип до нього з розпитуванням.

— Зодкуду вмієш по-скіфському? — спитав його Пріск. — Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї...

— Християнин єсмь, — відповів Констанцій, — але ж хреста може мати в пазусі не лишень грек чи латинець.

— То ти скіф єси?

— А так. Так речуть на нас греки й латинці. Хай буде скіф або й гун. Їхньої крові єсмь.

— То єси супротиву племінців своїх? — здивувався молодий грек.

На що Констанцій відповів із посміхом:

— Чув єси, щоби крів ставала водою?

— Ні.

— Тож і я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує міцний, як кістка.

Пріскові сподобалося таке порівняння, й він завважив:

— То й по-латині означує добре: Констанцій — сиріч між постійний і несхибний.

Відтоді вони й здружились.

«Діждавшись проїзду Аттіли, — писав Пріск уже в Києвому городі, — ми всі разом поїхали вслід йому. Й коли смо ся переправили через кілько річок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттіли. Велеліпству хорому того, як суть рікли нам, не було й немає рівних. Сей хором зістроєний з брусків та обаполів, вельми красно обтесаних, і зоточений дерев'яною ж стіною, але та стіна не є заборолом, а здобою.

Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважній далині від забору виділася баня, котру конюшич, по цареві найбагатший, наймогутніший серед скіфів, зістроїв з каменю, привезеного з Паннонії. Бо варвари, котрі населяють сю частку країни, не мають ні каменю, ні доброго дерева, пощо й ліс, і всі стрійні матеріали вживають привізні з инчих місць. І зодчим на строїнні бані був полоненець, узятий у Сірмії...»

Все дивувало тут молодого грека, й він першого ж вечора, коли всі полягали спати, квапливо низав літеру до літери, вмочаючи писало в тетрамен:

«Нарік єсмь столицю Аттіли селом, — писав він, перечитавши якийсь абзац, — але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зістроєний з брусків, так безщільно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулювані межи собою. Тут простор столові світлиці, портики, велекрасно розташовані Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю...

Коли Аттіла, вертаючись з походу, під'їжджав до городу стольного, його зустрітив хор дів у довгих білих запиналах, і жони несли над ними полог. Діви співали цареві славу».

Під пологом ішло назустріч Гатилові й усе його сімейство. Дівчата затягли давньої пісні, яких співають на стріті Великого князя:

Коли Великий князь київський під'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядників і робів, мовби й не помічаючи свого можа, піднесла Гатилові хліб-сіль на гарному рушникові й срібляній таці та чару доброго меду.

«Сей покон, — записав увечері Пріск, — є в скіфів знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хліба з сіллю й поїхав до хорому...»

Сольство ж грецького імператора та сольство імператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирці старого конюшого. Й тільки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можеві. Сивий, засмаглий на вітрах Вишата поглянув у вічі своїй жоні й зашарівся від раптово зринулих почуттів. Але в домі були гості, й господиня пішла вітати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обідом, і за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато різних вельможів. Обід затягся до пізнього вечора, й потомлені дорогою, ситими стравами та міцними медами гості подалися спати до своїх полоток, розіп'ятих на просторому великокняжому дворі під деревами, які нашіптували про тишу й так довго сподіваний одпочинок після тривалої й виснажливої подорожі.

Й тільки консул Максимін, із яким Пріскові випало спати в одній полотці, довго вовтузився на м'якій постелі й ніяк не міг заснути. Пріск разів зо три прокидався, Максимін же сопів і перевертавсь із боку на бік, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на міхах із голяками. 

Наступного ранку Максимін ще вдосвіта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довідатися, на коли Великий князь київський призначив звіщання. Пріск умився біля колодязя — просто з корита. Після вчорашнього «обіду» в конюшого страшенно хотілося спати — аж очі щеміли, та заперечувати консулові не випадало, й мусив підкоритись. У просторому дворі не видно було ні душі, тільки по той бік колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Пріск хотів поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив півень, бо незабаром мало зійти сонце. Небо вже вияснилось, і тільки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.

Пріск повернувся до полотки. Поруч із їхньою стояли ще дві — Ромула з Романом та Констанція з їхнім робом. Хлопець позіхнув і, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз під широке корзно великий пакунок із дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимін узайве нагадав йому:

— Й ні з ким ні про що!..

— Добре, кіріє консуле, — мовив Пріск і пішов. З двірця варта випустила його, але коли дійшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Пріск подумав, чи погрюкати в дубові обаполи воріт, а чи ні, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навіть і впустять? Так чи так, доведеться стовбичити під вікнами того мовчазного вельможа.

Й він вирішив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязні відра — невсипущі попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кінці скавульнув собака, в іншому місці заляскав крильми й кукурікнув півень. Пріск ходив то в один бік вулиці, то в інший, не надто віддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурні скіфські оселі, рівненько вишпарувані глиною, побілені й підведені в кого руденьким, у кого синім або ж зеленим. Стріхи були майже скрізь однакові — солом'яні, але траплялися й ґонтові, й навіть черепичні.

«Прогулюючись коло терема, — писав потім Пріск, — я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: «Хайре!» («Радуйся!») Се мовив чоловік, проходячи мимо. Дивлячись на одіж його, я-м узяв того можа за скіфа. Мене зчудувало, що скіфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з різноличних народів, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносінням з римлянами — й латинську мови. Грецька ж тут чується тільки між полоненцями, взятими у Фракії або ж на змор'ї Іллірії. Але їх зразу впізнаєш серед скіфів по рубищу й печальному виду. Той же, що мені вклонився, увидівсь мені скіфом, котрий жиє замож-но й розкішне. Він був одягнений у багату, ошатну одіж, його волосся було стрижене під кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мізії, а тепер він живе тут...»

• Предыдущая
• 55/112
• Следующая