Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 49

• Предыдущая
• 49/111
• Следующая

— А хіба тут взагалі хтось колись був?

— Так, десять чи одинадцять років тому космічний зонд пошукового патруля, коли загинув Альтаїр зі своїм кораблем. Пригадуєте?

— Але з людей ніхто?

— Ні, ніхто.

Внутрішній люк шлюзу похило нависав над їхніми головами. Дивне перше враження, спричинене тим, що в знайомих приміщеннях усе набуло абсолютно нового вигляду — стіни стали тепер, підлогами, а стелі — стінами, — поволі минало.

— Тут нам і справді не обійтися без живої драбини, — заявив Координатор, ретельно освітивши люк Лікаревим ліхтариком.

Пляма світла оббігла довкола люка. Люк герметично прилягав до шлюзу.

— Виглядає непогано, — сказав Кібернетик, який стояв, задерши голову.

— Атож, — погодився з ним Інженер.

Він подумав, що страхітлива сила, яка стиснула стрингери так, що тріснув умонтований між ними головний розподільний пульт, могла заклинити також люк, однак уголос цю думку не висловив. Координатор скосив оком на Кібернетика і вже хотів був попросити, щоб той нагнувся і став під стіною, але раптом згадав про покручений брухт, який вони побачили у відсіку автоматів, і звернувся до Хіміка:

— Розстав ноги якомога ширше, руки — на коліна, так тобі буде зручніше.

— Я завжди мріяв виступати в цирку. Все життя! — запевнив його Хімік і нахилився.

Координатор став ногами йому на плечі, випростався і, притискаючись до стіни, кінчиками пальців дотягнувся до потовщеного на кінці нікельованого важеля.

Спершу потягнув, потім смикнув і нарешті повис на ньому. Важіль подався з хруском, немовби замковий механізм був набитий дрібним склом, зробив чверть оберта й зупинився.

— А ти тягнеш його в той бік, що треба? — запитав Лікар, який світив знизу ліхтариком. — Адже ракета лежить.

— Я це врахував.

— А сильніше вже не можеш?

Координатор не відповів. Він висів біля стіни, вхопившись однією рукою за важіль. Потім спробував поволі підтягти другу руку. Зробити це було не так легко, але зрештою вдалося. Висячії тепер, мов на трапеції, він підібгав ноги, щоб не вдарити ними Хіміка, який зіщулився під ним, і кілька разів шарпнув за важіль, підтягуючись на руках і падаючи вниз усією вагою тіла; коли він з розгону вдарився торсом об стіну, всередині у нього аж кавкнуло.

За третім чи четвертим разом важіль трохи подався. Треба було зрушити його ще сантиметрів на п’ять. Координатор натужив усі сили й ще раз рвонувся вниз.

Важіль з пекельним скреготом ударився об стопор. Внутрішня засувка відсунулася.

— Пішло як по маслу! — зрадів Фізик.

Інженер мовчав. Він думав про своє. Відкрити кришку люка виявилося набагато складніше. Інженер спробував зрушити її з місця, натискаючи на ручку гідравлічного пристрою, хоча знав наперед, що з цього нічого не вийде. Труби полопалися в багатьох місцях, і вся рідина витекла. Ручка ручного привода засяяла над ними, мов ореол, коли Лікар спрямував ліхтарик угору. Як на їхні гімнастичні можливості, це було надто високо — понад чотири метри.

Тоді вони почали зносити з усіх приміщень поламані прилади, подушки, книжки — особливо стала в пригоді бібліотека, і насамперед атласи зоряного неба, великі й товстенні.

З них, наче з цегли, будували піраміду. За якусь годину вона сягла вже двометрової висоти. Хтось ненароком зачепив піраміду, і вона частково обвалилася; після цього всі працювали вже систематичніше — під керівництвом Інженера.

— Фізична праця — це просто мука! — важко дихаючи, бурчав Лікар.

Ліхтарик стирчав у щілині кондиціонера й освітлював їм шлях, коли вони бігли до бібліотеки й поверталися звідти з оберемками книг.

— Раніше я навіть гадки не мав, що в таких примітивних умовах можна подорожувати до зірок, — сопів Лікар, але йому ніхто нічого не відповів.

Нарешті Координатор, підтримуваний товаришами, обережно виліз на споруджену піраміду й дотягся пальцями до ручки ручного привода.

— Мало, — сказав він. — Не вистачає п’ятьох сантиметрів. Підскочити не можу, бо все завалиться.

— Я саме тримаю в руці «Теорію швидкісних польотів», — сказав Лікар, зважуючи на долоні товстенний том. — Думаю, він буде якраз.

Координатор схопився за ручку. Йому присвічували ліхтариком. Його тінь металася по білій поверхні пластику, яким було вистелено те, що тепер обернулося на стелю. Зненацька піраміда з книжок захиталася.

— Обережно! — крикнув Фізик.

— Я не маю на що обпертися, — видихнув Координатор. — Тримайте там, до дідька!! — крикнув він.

Ручка вирвалася йому з рук, він якусь секунду балансував на горі й нарешті відновив рівновагу. Ніхто з товаришів уже не дивився вгору — взявшись за руки, вони з усіх боків підпирали тремтливу споруду з книжок, щоб вона не розсипалася.

— Тільки не лайся, бо як почнемо, то вже не зупинимось, — застеріг знизу Лікар.

Координатор знову схопився за ручку. Несподівано розлігся протяжний скрегіт, потім з глухим шумом під ногами в нього розсунулися томи. Координатор повис над ними в повітрі, однак ручка, за яку він ухопився, зробила повний оберт.

— І так далі, ще одинадцять разів, — сказав він; зістрибнувши на безладно розсипані книжки.

Через дві години люк було таки переможено. Коли він почав відкриватися, всі радісно загукали.

Відкрившись, кришка повисла на рівні половини висоти коридора й утворила щось схоже на горизонтальний поміст, по якому без особливих зусиль можна було ввійти до шлюзу.

Скафандри в пласкій стінній шафі виявились непошкодженими. Шафа тепер лежала горизонтально, і люди ступали по її дверцятах.

— Виходимо всі, чи як? — спитав Хімік.

— Спершу спробуємо відкрити зовнішній люк…

Люк був затиснутий так щільно, що, здавалось, становив одне ціле з корпусом ракети. Важелі не піддавалися, хоч на них натискали всі шестеро, плечем до плеча. Тоді спробували розхитати гвинти, смикаючи їх то в той, то в інший бік; та гвинти навіть не поворухнулися.

— Виявляється, долетіти — це ще не все, найскладніше іноді вийти, — підсумував Лікар.

— А я й не знав, що ти в нас гуморист, — буркнув крізь зуби Інженер.

Піт заливав йому очі.

Всі повсідалися на дверцятах стінної шафи.

— Я голодний, — признався Кібернетик, порушивши загальну мовчанку.

— Значить, треба щось з’їсти, — сказав Фізик і зголосився піти на склад.

— Краще на кухню. В холодильнику щось, може…

— Сам я там нічого не вдію, бо, щоб дістатися до харчів, треба перекидати з пізтонни різного мотлоху. Хто піде зі мною?

Лікар відгукнувся першим, Хімік підвівся, мить повагався. Коли їхні голови зникли за краєм відкинутої кришки люка й останній відблиск ліхтарика, який вони взяли з собою, погас, Координатор сказав приглушеним голосом:

— Я не хотів говорити цього при них. Ви більш-менш орієнтуєтеся в ситуації?

— Так, — відповів Інженер у чорний морок перед собою і, торкнувшись випростаною рукою Координаторової ноги, не відсмикнув пальців. Він відчував потребу в цьому дотику.

— Ти вважаєш, що нам не вдасться розрізати кришку?

— Чим? — запитав Інженер.

— Пальником, електричним або газовим. У нас є автоген і…

— Скажи правду: ти чув коли-небудь про автоген, який може розрізати чверть метра кераміту?

Вони хвилину помовчали. З глибини корабля, наче із залізного склепу, долинав глухий гомін.

— Ну то що? Що?! — нервово запитав Кібернетик.

Координатор й Інженер почули, як хруснули його кісточки. Кібернетик підвівся.

— Сідай, — м’яко, але рішуче наказав йому Координатор.

— Ви гадаєте, що… кришка сплавилася з корпусом?

— Не обов’язково, — відповів Інженер. — Ти взагалі розумієш, що сталося?

— Не зовсім. Ми з космічною швидкістю ввігналися в атмосферу там, де її не повинно було бути. Чому? Автомат не міг помилитися.

— Автомат не помилився. Помилилися ми, — уточнив Координатор. — Ми забули про поправку на хвіст.

— На який хвіст? Про що ти говориш?

— На газовий хвіст, який розтягує за собою кожна огорнена атмосферою планета в напрямку, протилежному її рухові. Ти не знаєш про це?

• Предыдущая
• 49/111
• Следующая