Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 58
- Предыдущая
- 58/111
- Следующая
— Тут темніє, як у нас у тропіках, — сказав Хімік. — Адже ми впали в районі екватора, еге ж?
— Здаєтьея, що так, — відповів Координатор. — Хоч я не знаю навіть нахилу планети до екліптики.
— Тобто як? Що, що, а це повинно бути відомо!
— Ну звичайно. Однак усі дані залишилися на кораблі.
Вони замовкли. Робилося дедалі прохолодніше, отож усі закуталися в ковдри, а Фізик заходився ставити намет. Він напомпував полотнище, так що воно стало твердим, схожим на сплющену півкулю з маленьким лазом у самому низу, й почав шукати поблизу якого-небудь каміння, щоб притиснути ним краї намету, — кілки в них були, але їх нічим було забити, — однак натикався тільки на дрібненькі камінчики й повернувся до товаришів, що сиділи довкола блакитного вогника, з порожніми руками.
Нараз Фізиків погляд упав на важкий предмет, який валявся поруч на піску; він підняв його й притиснув ним край намету.
— Хоч на щось придалося, — зауважив Лікар, який спостерігав за ним.
Інженер сидів зіщулившись і схиливши голову на руки. Здавалося, він перебував у стані глибокої пригніченості, бо довго не озивався й навіть тарілку попросив якимсь незрозумілим бурмотінням.
— І що ж тепер, любі мої? — запитав він, раптом випростуючись.
— Спати, звичайно, — спокійно відповів Лікар і, благоговійно діставши з портсигара сигарету, з насолодою затягнувся.
— А завтра що? — провадив далі Інженер, і видно було, що його спокій — тонка, до краю напнута струна.
— Генрику, ти поводишся як дитина, — зітхнув Координатор, який чистив каструлю дрібненьким піском. — Завтра ми обстежимо наступну секцію заводу. По-моєму, сьогодні ми оглянули близько чотирьохсот метрів.
— І ти гадаєш, ми знайдемо щось нове?
— Не знаю. Попереду в нас іще один день. Пополудні доведеться вертатись до ракети.
— Я вже жду — не діждуся, — буркнув Інженер і, підвівшись, потягся й крекнув. — У мене наче всі кістки переламані, — признався він.
— У нас теж, — добродушно запевнив його Лікар. — Послухай, ти й справді нічого не можеш сказати про цю штуковину? — Й яскріючим кінцем сигарети показав на ледь видимай предмет, що притискав до грунту край намету.
— Можу. Чому б ні? Звичайно, можу. Це пристрій, який служить для того, аби його спершу…
— Ні, серйозно. Адже там є якісь частини. Я особисто в цьому нічого не можу второпати.
— А я, по-твоєму, можу? — вибухнув Інженер. — Це витвір якогось божевільного. — Він тицьнув рукою в бік невидимого заводу. — Точніше, божевільних. Цивілізація навіженців — ось що таке цей проклятий Едем! Те, що ми приволокли сюди, пройшло цілу низку процесів, — повів він далі вже трохи спокійніше. — Пресування, вдавлювання прозорих сегментів, термічну обробку, полірування. Це якісь високомолекулярні полімери — і якісь неогранічні кристали. Це частина, не ціле. Але яке її призначення, я не знаю. Та навіть вийнята з цього божевільного млина — сама по собі вона здається мені нісенітною.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Координатор.
Хімік мовчки прибрав тарілки й харчі, потім розгорнув ковдру. Лікар загасив сигарету й дбайливо заховав половинку в портсигар.
— У мене немає ніяких аргументів. Там, усередині, є якісь ланки, проте вони з нічим не з’єднуються. Щось на зразок замкнутого в собі електричного ланцюга, але розчленованого ізоляційними вставками. Це… це не може працювати. Так мені принаймні здається. Зрештою, за стільки років у людині виробляється якась професійна інтуїція. Я, звичайно, можу й помилятись, тільки… ні, я волію про це взагалі не говорити.
Координатор підвівся. Решта наслідували його приклад. Коли пальник згас, людей огорнула глибока пітьма — високі зорі не давали світла, вони тільки яскраво мерехтіли в якомусь дивовижно низькому небі.
— Денеб, — тихо сказав Фізик. Усі дивилися на небо.
— Де? Там? — запитав Лікар.
Вони несвідомо розмовляли напівпошепки.
— Так. А та менша, поряд, — то Гамма Лебедя. Неймовірно яскрава!
— Разів у три яскравіша, ніж на Землі, — погодився з ним Координатор.
— Холодно й додому далеко, — зітхнув Лікар.
Йому вже ніхто не відповів. По одному залізли під надутий купол намету. Усі були такі стомлені, що коли Лікар за звичкою проказав у темряві «добраніч» — йому відповіло тільки сонне посапування товаришів.
Сам він іще не спав. Подумав про те, що вони чинять нерозважно: з недалекого гаю вночі могла вилізти якась погань — треба було б виставити охорону. Якусь мить він розмірковував, чи не зайняти йому добровільно цей пост, але потім іронічно посміхнувся в темряві, відвернувся й зітхнув. Він навіть не помітив, як заснув мертвим сном.
Ранок другого дня зустрів їх сонцем. На небі стало більше білих, купчастих хмар. Вони скромно поснідали, залишивши рештки харчів на останнє підкріплення — по нові запаси треба було вертатися до ракети.
— Хоча б раз умитися! — жалісно зітхнув Кібернетик. — Такого зі мною ще не було — я весь просмердів потом. Жах! Мусить же десь тут бути вода!
— Де вода, там і перукар, — безтурботно відповів Лікар, дивлячись на себе в маленьке дзеркальце й роблячи скептично-героїчні гримаси. — Тільки я боюся, що перукар на цій планеті спершу голить, а потім знов утикає все твоє волосся; це навіть дуже ймовірно, тобі не здається?
— Ти і в могилі так жартуватимеш? — розсердився Інженер і, збентежившись, буркнув: — Даруй. Я не хотів…
— Нічого, — відповів Лікар. — У могилі навряд, але поки я ще на цьому світі… Ну, вперед, чи що?
Вони спакували речі, випустили з намету повітря й, забравши все своє спорядження, рушили вздовж завіси, яка рівномірно хвилювалася, аж поки не віддалилися на добрий кілометр від табору.
— Не знаю, може, я помиляюсь, але тут вона мені здається наче вищою, — сказав Фізик і, примруживши повіки, подивився на арки, що розбігалися в протилежні боки.
Високо вгорі їхні стики мерехтіли срібним вогнем.
Скинувши рюкзаки на одну купу, вони рушили до заводу. Ввійшли без ніяких пригод, як і напередодні. Фізик і Кібернетик на хвилинку затрималися позаду.
— Що ти думаєш про це щезання? — запитав Кібернетик. — Тут стільки всього незвичайного, що вчора я про нього зовсім забув!
— Щось пов’язане з рефракцією, — не дуже впевнено відповів Фізик.
— А на що спирається стеля? Не на це ж, сподіваюся? — І Кібернетик показав на завісу, до якої вони наближалися і яка раз по раз здувалася хвилями.
— Не знаю. Може, опори заховано десь усередині або з протилежного боку.
— Аліса в країні див, — зустрів їх голос Лікаря за завісою. — Починаємо? Сьогодні я чхаю вже менше. Може, це адаптація. В який бік підемо в першу чергу?
Все, що оточувало їх тут, дуже скидалося на те, що вони бачили напередодні. Вони рухалися вже значно впевненіше й швидше. Спочатку їм навіть здалося, що тут усе точнісінько таке саме, як у попередньому цеху. Колони, колодязі, ліс скісних стравоходів, які пульсують і обертаються, розпікання, виблискування — весь коловорот процесів проходив в однаковому темпі. Та, придивившись уважніше до «готової продукції», — вона теж лежала чотирикутником на лотку, — люди виявили, що вони інакші, більші й іншої форми, ніж учорашні. Але це було ще не все. Ці «вироби» (які теж зрештою знову вводилися в замкнутий цикл так само, як і ті, вчорашні) не були абсолютно ідентичні. Вони чимось нагадували частину рифленої біля вершечка половинки яйця. Сліди обробки на них свідчили про те, що вони мають з’єднуватися з іншими частинами, крім того, з них виступали горловини труб, у яких рухалися сочевицеподібні пластинки, схожі на дросельні заслінки чи клапани. Та коли люди порівняли велику кількість цих предметів, то з’ясувалося, що одні з них мають два відкритих роги, інші — три або й навіть чотири, причому ці додаткові виступи були менші й часто ніби незакінчені, неначе процес обробки перервався десь посередині. Сочевицеподібна пластинка іноді зовсім заповнювала собою весь просвіт стравоходу, іноді — тільки його частину, а інколи її не було зовсім (один раз люди знайшли тільки щось схоже на її маленьку бруньку, завбільшки з горошину). Поверхня в одних «яєць» була гладенько відполірована, в інших шерехата втулка «заслінки» теж була неоднакова в різних екземплярах, а в одному люди навіть побачили двох «близнючок»: почасти сплавлені між собою, вони з’єднувалися крізь маленький отвір, а сочевицеподібні пластинки утворювали щось на зразок «вісімки» — Лікар назвав їх «сіамськими близнятами». Частина цих предметів мала, крім того, аж вісім рогів, що поступово дрібніли, причому найменші з них були без отворів, на відміну від усіх інших.
- Предыдущая
- 58/111
- Следующая
