Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 77

• Предыдущая
• 77/111
• Следующая

Хімік і Лікар вийшли із зали й рушили вздовж муру, який оточував гирла бокових вуличок регулярними, хоч і загадковими багатостінними нахилами. Через кілька десятків кроків світло, яке супроводжувало їх, згасло. Вони звернули в одну з вуличок, котра нараз уся перемінилася — камінна сіризна оточення згасла, неначебто на неї хтось дмухнув. Хімік озирнувся — з усіх боків їх оточувала пітьма: мабуть, Координатор нагорі вимкнув фари, світло яких щойно падало аж сюди.

Він звів очі. Неба над головою не було видно, й він тільки здогадувався про його існування: далеке, холодне, воно, здавалося, тиснуло на його обличчя.

Кроки гучно відлунювали в тиші. Вуличка, затиснута між високими мурами, народжувала коротку й глуху луну. Лікар і Хімік, не змовляючись, підняли ліві руки й пішли далі, торкаючись ними муру. Він був холодний і гладенький, наче скло.

За хвилину Лікар увімкнув ліхтарик, бо перед ним замаячів згусток якихось темних плям: вони опинилися на невеличкій, наче дно колодязя, площі, оточеній мурами й розчленованими лише гирлами бічних вуличок; двома рядами вгору підіймалися відхилені назад і звернені шибками в небо вікна, через що їх було майже непомітно знизу; водячи довкола себе ліхтариками, Лікар і Хімік раптом помітили східці в найвужчій з вуличок; східці круто вели вниз; вхід на них загороджувала кам’яна балка, щільно впасована між мурами. До неї, як пісковий годинник, була підвішена темна бочка з розширеним отвором. Вони вибрали найширшу вуличку і ввійшли в її гирло. З перших же кроків відчули, що повітря тут не таке, як на площі; світло ліхтарика, ковзнувши вгору, вихопило з темряви подірявлене, наче решето, склепіння, немовби хтось у шарі розкиданого каміння поробив трикутні отвори.

Йшли довго. Поминули вулички, перекриті камінням, високі й просторі, наче галереї, проходили під склепіннями, з яких звисали якісь безформні чи то дзвони, чи то бочки, біля верхніх одвірків, укритих пишним рослинним орнаментом, снувалося павутиння, заглядали до просторих порожніх залів із бочкуватими стелями й величезними круглими отворами, які було наглухо забито кругляками, що стирчали з них, наче затички. З вуличок часом угору підіймалися скісні жолоби з поперечними потовщеннями, нагадуючи собою облиті затужавілою масою каркаси драбин; іноді в обличчя Лікареві й Хімікові віяло теплим повітрям, кількасот кроків вони пройшли по майже білих плитах, потім дорога знову розділилася, й вони почали спускатися вниз; мури було підперто важкими кам’яними підпорами, в кожній з яких виднілася ніша, заповнена зів’ялим листям; Лікар і Хімік спускалися щораз нижче похилою площиною з дрібними зубчастими східцями, в світлі ліхтариків кружляла пилюка, яку збивали ноги, по боках зяяли входи до склепів з душним, застояним повітрям, світло безпорадно наштовхувалося на хаос якихось загадкових, давно покинутих предметів; нараз дорога почала підійматися вгору, вони пішли Нею, аж поки згори не війнуло подихом височин, що зненацька відкрилися перед ними.

Лікар і Хімік поминали завулки, галереї, площі, світло ліхтариків упиралося в мури, тіні під ногами, здавалося, розгортали крила й порскали в них чорними згустками, клубочилися й губилися у відкритих пасажах, біля входів до яких на чатах стояли колони, що виростали з мурів, нахилившись одна до одної; мандрівників невідступно супроводжувала моторошна луна ходи.

Іноді їм здавалося, що вони відчувають поруч себе чиюсь присутність. Тоді вони зупинялися й, погасивши ліхтарики, тулилися до мурів. Серця в них гучно калатали. Щось шурхотіло, чалапало, хода дробилася на безформну луну, слабшала, невиразне бурмотіння, наче підземні потоки, наближалося до них уздовж мурів, з колодязів, які відкривалися в камінній ніші, іноді разом із затхлими випарами долинав нескінченний стогін; але чи там і справді стогнала якась істота, чи це просто була якась луна, спотворена стисненим простором, визначити було неможливо.

Наші мандрівники йшли далі; в них виникло таке відчуття, ніби довкола в темряві снують якісь постаті, один раз вони навіть помітили вихилене з бічного провулка бліде при світлі ліхтарика, худе личко, пооране глибокими, наче тріщини, зморшками, та коли дійшли до того місця, там нікого не було, лише на камінні валявся клапоть золотистої, тонкої, мов папір, фольги.

Лікар мовчав. Він знав, що ця мандрівка, небезпечна, більше того — нерозумна за таких умов, уночі, — цілком на його сумлінні, що Координатор пішов на ризик, бо час підганяв, а він найупертіше з усіх домагався спроб установити контакт. Десятки разів повторював собі подумки, що вони дійдуть тільки до наступного рогу, а проте йшов далі. З високої галереї, облямованої поставленими один на один блоками з непрозорого скла, — вони творили також стелю з підвішеними в формі гондол дивними консолями чи балконами, — за кілька кроків перед ними упав гроноподібний стручок. Вони підняли його, він був іще теплий, наче його щойно хтось тримав у руці.

Найприкріше вражала непроглядна темрява; ніде не блимав жоден вогник. У жителів цієї планети напевне були очі й зір, отож якщо вони помітили їхню появу тут, то можна було сподіватися на зустріч з якоюсь сторожею, з чим завгодно, тільки не з такою глухою порожнечею, без сумніву, заселеного простору — про це свідчили хоча б вогні, які вони помітили перед цим згори.

Чим далі тривала мандрівка, тим більше вона скидалася на кошмарний сон; Лікар і Хімік прагнули передусім світла— ліхтарики давали тільки його ілюзію, ще дужче поглиблювали довколишній морок, вихоплюючи з нього поодинокі, позбавлені зв’язку з цілим і через те незрозумілі фрагменти.

Один раз до них долинуло якесь човгання — таке близьке й виразне, що вони побігли на цей звук; човгання різко прискорилося, вуличку виповнив тупіт утечі й гонитви, його шматована луна билася серед тісних мурів, вони мчали із засвіченими ліхтариками, сірий відблиск повз над ними по склепінню, то опускаючись майже до самих голів, коли воно понижувалося, то підбиваючись угору; склепіння пливло хвилями, назад бігли чорні провали бічних провулків; захекавшись, Лікар і Хімік зупинилися після марної гонитви.

— А вони нас, бува, не заманюють? — насилу видихнув Хімік.

— Не мели дурниць! — сердито буркнув Лікар і повів довкола ліхтариком.

Вони стояли над висохлим кам’яним колодязем, мури зяяли чорними провалами, в одному з них майнуло бліде, сплющене личко; коли пляма світла вернулася, отвір був порожній.

Вони пішли далі. Про присутність тих більше не треба було здогадуватися — вона ставала нестерпною, відчувалася на кожному кроці. Лікар навіть почав уже схилятися до думки, що краще напад, боротьба у цій темряві, ніж уперта, безглузда мандрівка, яка нікуди не веде. Він глянув на циферблат свого годинника. Минуло вже майже півгодини, незабаром треба повертатися.

Хімік, який випередив його на кілька кроків, раптом підніс угору ліхтарик. У провалі муру його очам відкрилася брама з гострокутною аркою вгорі; обабіч входу височіли шишкоподібні кам’яні колони. Проходячи повз темний провал у мурі, він машинально спрямував туди промінь ліхтарика. Світло ковзнуло по низці ніш і впало на застиглі, згорблені голі спини.

— Вони там! — крикнув він, інстинктивно задкуючи.

Лікар увійшов у браму. Хімік світив ззаду. Голі постаті, збившись під навислим дахом, притискалися до муру, наче скам’янілі. В першу мить Лікареві здалося, що вони мертві — в світлі ліхтарика заблищали водянисті краплі, які скочувалися по їхніх спинах. Якусь мить він стояв безпорадно, не знаючи, що робити.

— Гей! — сказав він тихо, відчуваючи, що все це не має аніякісінького сенсу.

Десь високо по той бік муру пролунав протяжний вібруючий свист. Об кам’яне склепіння вдарився багатоголосий стогін. Жодна із скорчених постатей не поворухнулася; вони тільки стогнали тонкими, протяжними голосами; зате на вулиці зчинився рух, чути було звуки далеких кроків, кроки перейшли в галоп, швидко промайнуло кілька темних постатей, луна котилася щораз далі. Лікар визирнув з брами — ніде нікого. Його безпорадність змінилася лютою злістю; він стояв під брамою і, щоб краще чути, загасив ліхтарика.

• Предыдущая
• 77/111
• Следующая