Соляріс. Едем. - Лем Станислав - Страница 82
- Предыдущая
- 82/111
- Следующая
— Котра тоді могла бути година?
— Початок дванадцятої.
— Отже, ми зустріли інших, — обернувся Хімік до Координатора.
— Не обов’язково. Вони могли десь затриматися.
— А тепер розповідайте ви, — попросив Фізик.
— Хай Лікар, — сказав Координатор.
— Гаразд. Значить, так… — І Лікар за кілька хвилин розповів про всі пригоди, що сталися з ними, а тоді повів далі: — Зважте, все, що тут відбувається, частково нагадує нам різні речі, відомі з Землі, але тільки частково — кілька кубиків щоразу лишаються зайвими і ніяк не вкладаються в нашу мозаїку. Це дуже характерно! Ті їхні машини з’явилися тут неначебто в бойовому порядку. Може, це розвідувальний патруль, може, головний дозір армії, може, початок блокади? Ніби все потроху, а в результаті — нічого конкретно й нічого не ясно. Ті глинисті ями — звичайно, вони були страхітливі, та що вони, власне, означали? Це виглядало як могили. Потім те поселення чи як там його назвати. Це було вже зовсім неймовірно! Якийсь жах. Ну, а скелети? Музей? Бійня? Каплиця? Фабрика біологічних експонатів? В’язниці? Можна думати про все, що завгодно, навіть про концентраційний табір! Проте ми не зустріли там нікого, хто хотів би нас затримати або встановити з нами будь-який контакт — ані натяку на це! Мабуть, це найбільш незбагненне, принаймні для мене. Цивілізація планети, без сумніву, високого рівня. Архітектура в технічному плані дуже розвинена, будівництво таких куполів, як ті, що ми бачили — проблема далеко не проста! А поруч— кам’яне поселення, яке нагадує середньовічне місто. Дивовижне поєднання рівнів цивілізації! При цьому, видно, існує досконала система сигналізації, якщо вони погасили світло в цьому своєму місті буквально через хвилину після нашого прибуття — а ми і ж їхали дуже швидко й нікого не помітили на дорозі… Без сумніву, вони наділені інтелектом, а натовп, який нас оточив, поводився мов отара баранів, охоплених панікою. Ані сліду якоїсь організації… Спочатку вони начебто втікали від нас, потім оточили, зім’яли нас, виник неймовірний хаос, усе це було позбавлене будь-якого сенсу, просто якесь божевілля! Ну й так у всьому. Індивід, якого ми вбили, був одягнений у якусь сріблясту фольгу; ті, в натовпі, були голі, лише кілька з них мали на собі якісь сітки чи лахміття. У того трупа в ямі в шкіряний відросток було введено трубку — і, що найдивніше, — він мав око, як і цей, котрого ви зараз бачите перед собою, а інші очей не мали, зате були з носами; коли я про це думаю, то починаю потерпати, що навіть цей дуплекс, якого ми привезли, небагато нам зможе допомогти. Ми, звичайно, постараємося з ним порозумітись, та я не дуже вірю, що це нам удасться…
— Весь зібраний досі інформаційний матеріал треба записати і якось класифікувати, — зауважив Кібернетик, — інакше ми в ньому потонемо. Мушу сказати… Лікар, мабуть, має рацію, але… Ці скелети… А чи це напевне були скелети? І ця історія з натовпом, який спершу оточив нас, а потім кинувся навтьоки…
— Скелети я бачив так, як бачу оце тебе. Це неймовірно, але це правда. Ну, а натовп… — Хімік розвів руками. — Це було справжнє божевілля… — додав він.
— Може, ви розбудили все поселення, і вони були просто приголомшені: уяви собі, скажімо, готель на Землі, до якого раптом в’їжджає тутешнє гігантське колесо. Ясно, що там почалася б неймовірна ланіка!
Хімік уперто хитав головою. Лікар усміхнувся.
— Ти там не був, і тобі це важко пояснити. Паніка? Припустимо. А потім, коли всі вони вже поховалися чи повтікали, колесо виїжджає на вулицю і тоді один із втікачів, голий, як вискочив з ліжка, тремтячи зі страху, біжить за цим колесом і дає начальникові зрозуміти, що хоче поїхати разом з ним. Так?
— Але ж він вас не просив…
— Не просив? Запитай їх, якщо не віриш мені, що було, коли я вдав, ніби хочу його відштовхнути, аби він вертався назад, до своїх. Готель, кажеш… а ті могили, відкриті, могили, повні трупів?
— Любі мої, вже без чверті чотири, — сказав Координатор, — а завтра, тобто сьогодні, нам можуть нанести нові візити — і взагалі, тут будь-якої хвилини може статися що завгодно. Мене вже ніщо не здивує! Що ви зробили в ракеті? — обернувся він до Інженера.
— Небагато, бо ми майже чотири години просиділи біля випромінювача! Перевірено один надпровідний електромозок типу «мікро», радіоапаратуру майже налагоджено — Кібернетик розповість тобі про це докладніше. На жаль, багато каші.
— Мені не вистачає шістнадцятьох ніобійтанталових діодів, — сказав Кібернетик, — кріотрони цілі, але без діодів з мозком ми нічого не вдіємо.
— А вийняти звідкись їх ти не можеш?
— Я вже вийняв, скільки міг, — понад сімсот.
— Більш немає?
— Може, ще лишилися в Захисникові, але до нього я не зміг добратися. Він лежить на самому споді.
— Послухайте, друзі, ми що, всю ніч отак простовбичимо тут біля ракети?
— Ай справді, ходімо вниз. Стривайте, а як же дуплекс?
— І всюдихід!
— Мушу вас засмутити: з цієї хвилини ми повинні виставляти постійну охорону, — заявив Координатор. — 3 нашого боку це було просто безумством, що ми не виставляли її досі. Перші дві години, до світанку, добровільно, хто зголоситься, а потім…
— Я можу… — відгукнувся Лікар.
— Ти? Нізащо в світі, тільки хтось із нас, — сказав Інженер. — Ми принаймні сиділи на місці.
— А я сидів у всюдиході. Я стомився не більше, ніж ти.
— Ну годі вам. Першим чергуватиме Інженер, потім його змінить Лікар, — вирішив Координатор.
Він потягнувся, потер закляклі руки, підійшов до всюдихода і, вимкнувши фари, повільно підкотив його аж під самісінький корпус ракети.
— А що з ним? — Кібернетик стояв над дуплексом, який непорушно лежав біля них.
— Хай лишається тут. Він, мабуть, спить. Не втече. Інакше іого б він з ними сюди їхав? — кинув Фізик.
— Але ж так не годиться — треба якось забезпечити… — почав Хімік не докінчив.
Всі його товариші вже один за одним входили до тунелю. Він озирнувся довкола, сердито знизав плечима й подався слідом за ними.
Інженер розіклав біля випромінювача надувні подушки й сів, але, відчуваючи, що його зразу ж починає змагати сон, устав і почав розмірено ходити туди й сюди.
Пісок тихенько порипував під черевиками. Небо на сході посіріло, зорі поступово переставали мерехтіти й блідли. Повітря було холодне й чисте; Інженер спробував вирізнити в ньому цей чужий запах, який запам’ятався йому з першого ж виходу на поверхню планети, але вже чомусь не відчував його. Бік створіння, яке лежало трохи далі, розмірено підіймався й опускався. Нараз Інженер побачив довгі тонкі щупальці, які виповзли з грудей дуплекса й схопили його за ногу. Він відчайдушно рвонувся вперед, спіткнувся, трохи не впав і розплющив очі. Виявилося, що він заснув на ходу. Світало. Пір’їсті хмарки зібралися на сході в скісну лінію, мовби проведену одним величезним мазком, кінець її почав повільно розгорятися, в бляклу сірість неба вливалася блакить. Остання яскрава зірка розчинилася в ній — Інженер стояв обличчям до обрію. Хмари з бурих зробилися бронзово-золотими, вогонь палахкотів на їхніх краях, рожева смуга, сплавлена з незаплямованою білиною, оперезала півнебосхилу — плаский, мовби випалений обрій планети раптом прогнувся під дотиком важкого червоного диска. Це могла бути Земля.
Інженера охопила невимовна, болісна туга.
— Зміна! — пролунав раптом за його плечима гучний голос.
Інженер здригнувся. Лікар дивився на нього й посміхався. Інженерові раптом захотілося подякувати йому за щось, щось сказати, — він сам не знав що, це було щось неймовірно важливе, але в нього не знайшлося потрібних слів, він труснув головою, відповів усмішкою на усмішку й пірнув у темний тунель.
- Предыдущая
- 82/111
- Следующая
