Зустрічники - Савченко Владимир Иванович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/14
• Следующая

Або ж як у тій стиковці, на виправленні якої відзначився Славко: спробуй оптимально витратити тонну стисненого повітря, та ще при управлінні з Землі. А більше не можна. «Запас у дорозі не затягує». Чорта з два, ще й як затягує: запас — це вага.

Так і з літаками. Аксіома опору матеріалів, що виникла раніше самого опірмату: де тонко, там і рветься. А зробити товсто, з запасом міцності — літак не полетить. От і виходить, що для авіаційних конструкцій коефіцієнти запасу міцності («коефіцієнти незнання», як називав їх нам лектор в інституті) виявляються меншими, ніж для наземних машин. Намагаються, щоб менше було й незнання — добирають точними розрахунками, якістю матеріалів, вивіреністю технології… а все-таки ні-ні та й виявиться де-небудь надто тонко. І рветься. Тисячі деталей, десятки тисяч операцій, сотні матеріалів — спробуй доглянь.

І все ж таки доглянути треба, інакше від кожної похибки робота всіх просто втрачає сенс.

…Там, внизу, підважили кабіну — сплющену, скручену набік. Один пошуковик піднявся сюди за портативним газорізальним апаратом, тепер ріжуть. Ось відгинають рейки, пошуковик проникає всередину. Я уявив, що він там може побачити, — і мороз пішов поза шкірою. Е, ні, стоп, мені це не можна! Негайно відволіктись!

Піднімаюсь, іду до наметів. Добре було б ще щось спіймати на свій відеомаг. О, на стрільця і звір біжить… та який! Сам генеральний конструктор Бекасов, знемагаючи від нічогонероблення й чекання, шпацірує поміж молодими соняшниками й молодою кукурудзою, робить розминальні рухи: повороти корпуса вправо і вліво, долоні перед грудьми, лікті в боки. Ать-два вправо, ать-два вліво!.. Як не зняти? Націлююся об’єктивом, пускаю плівку. Віддаляється. Поворот назад. Зупиняється:

— Гей, послухайте! Хто вам дозволив?

Я знімаю і цю позу, приголомшене обличчя, опускаю відеомагнітофон:

— Перепрошую, але… мені треба.

— А дозволу питати — не треба?! Хто ви такий? Чи не кореспондент, бува, чого доброго?

— Ні… — Я в розгубленості; не знаю, в якій мірі можу пояснити Бекасову, хто я й навіщо це роблю.

— Тс-с, тихо! — Артур Вікторович, спасибі йому, завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. — Це, Іване Володимировичу, наш Сашко, Олександр Романович. Він відправиться в минуле, щоб виправити вчинене. Йому дозволено все, а підвищувати на нього голос не можна нікому.

— Он що!.. — тепер і Бекасов у розгубленості, він ніяковіє, що наскочив на мене таким когутом; дивиться з повагою. — Тисячу раз перепрошую, я ж бо не знав. Пройтися ще так? Можу виконати колесо, стійку на руках — хочете? Заради такої справи — прошу, знімайте.

— Ні, дякую, нічого більше не потрібно.

Звичайно, потішно б подивитись, як знаменитий авіаконструктор проходиться колесом і тримає стійку, та мені це ні до чого: ці рухи симетричні в часі; тільки й того, що в зворотному прокручуванні колесо буде не справа наліво, а зліва направо. А його ходьба з поворотами та приголомшене обличчя — це знадобиться.

— Сашко! — Багрій полководницьким жестом направляє мене назад на кручу.

Іду. Чому, власне, він націлює мене на річний закид? А ну, як зараз виясниться, що це диверсія, вибухівку хтось запхнув… хоча в нас такого ніби й не буває. Тоді все змінюється, закид на добу, навіть на години?.. Ні. Другий літак упав так, ось у чім заковика. Однієї конструкції і з одного заводу. Похибка закладена при виготовленні, а то і в проекті.

Знову лягаю над кручею в тому місці, де прим’яв траву. Отже, майбутнє для мене — в минулому. Рік тому… Це були останні тижні моєї роботи в тому інституті. Я усвідомлював, що не знайшов себе в мікроелектроніці, знемагався. Навіть дочасно пішов у відпустку. А відразу після відпустки мене зацапав Багрій-Багрєєв, почав учити, прочищати й виховувати. Так що ці відтинки мого життя наповнені змістом, змінювати який втратно… Відпустка? О, є зачіпка: шість днів на Проні — є така річка в Білорусії. Шість днів, які я хотів би пережити ще раз. Лишень цілком ось тепер не доведеться… Перші дні — фініш закиду, останні — просвіт. Навіть не останні, а всі три дні від моменту зустрічі з Клавою підуть під просвіт. Саме так: там у нас з нею все почалось і скінчилось, жодних наслідків у моєму дальшому житті це не мало — зміст цих днів можна змінити.

Шкода їх, цих трьох днів, звичайно. Втім, у моїй пам’яті цей варіант зберігся. А те, що з її пам’яті він зникне, навіть на краще. І для мене також: зніметься відчуття провини перед нею. Все-таки, як кажуть між людьми, скривдив дівчину. Скривдив, як звичайно чоловіки кривдять багатьох жінок і дівчат, нічого нового — а все негаразд.

Схоже, що ці четверо внизу щось знайшли: зійшлись докупи, оглядають, жваво жестикулюють. Двоє зі знайденими предметами чимдуж направляються вгору, двоє лишаються там, складають своє приладдя.

Я також піднімаюсь, іду до наметів: настає те, що і мені належиться знати достеменно. Двоє піднімаються з-за краю косогору: першим довготелесий, немолодий, з темним зморшкуватим обличчям керівник пошукової групи, за ним другий — трохи молодший і нижчий. Обидва несуть якісь сірі уламки, акуратно обгорнені папером.

Бекасов, гуляючи все там же, забачивши їх, змінює напрямок і майже підтюпцем до них:

— Ну?

— Ось, Іване Володимировичу, дивіться, — перехопленим голосом говорить старший пошуковик, розгортаючи папір. — Цей із кабіни дістали, цього викопали під правим крилом. А оцей, — він показує на уламок в руках помічника, — за триста метрів на північ від літака виявився. І ступиці буцімто зрізані.

— Ага, — нахиляється Бекасов. — Значить, все-таки гвинти!

Я також підходжу, дивлюсь на уламки: це лопаті пропелерів — одна ціла і два шматки, завужені нижні частини.

— Та гвинти то гвинти, ви погляньте на злам, — пошуковик подає Бекасову велику лупу на ніжці.

Той схиляється ще нижче, дивиться крізь лупу на край одного уламка, іншого. Присвистує:

— Ану, все під мікроскоп!

І вони швидким кроком направляються в шатро; я за ними. Біля входу курять і кал якають головний інженер Микола Данилович, начцеху гвинтів Фелікс Юрійович і Лемех. Поглянувши на те, що несуть пошуковики, перші двоє відразу якось бліднуть на обличчі: головний інженер навіть упускає цигарку.

— Схоже, що гвинти, — каже на ходу Бекасов.

— Що — схоже? Що значить — схоже?! — високим голосом говорить Фелікс Юрійович, пориваючись за ним у намет. — Звичайно, при такому ударі всі гвинти вдрузки, але це ще ні про що не говорить… — Одначе в голосі його — паніка.

В намет натоптується стільки людей, що стає душно; на чолі у всіх виступив піт.

— Зараз подивимось! — старший пошукової групи закріплює затискачами на столику металографічного мікроскопа всі три уламки, підрівнює так, щоб місця зламів знаходились на одній лінії; вмикає підсвічування.

В його променях злами миготять дрібними іскорками — кристаликами.

Пошуковик нахиляється над окуляром, швидко й упевнено працює рукоятками, проглядає перший уламок… другий… третій… повертає під об’єктив другий… Усі стовпилися за його спиною, затамувавши подих. Тиша незвичайна. Я пам’ятаю, що перший шматок лопаті майже увесь у чомусь рудо-багряному. Засохла кров? Це, певне, той, якого дістали з кабіни.

Пошуковик випростується, повертається до Бекасова:

— Подивіться ви, Іване Володимировичу. Не то надрізи, не то подряпини, і біля кожної — зони деформацій від утомленості… — Він звільняє місце біля мікроскопа.

— Які надрізи, які подряпини?! — Фелікс Юрійович ледь не тіпається в істериці. — Що за дурниці! Кожна робоча лопать готового гвинта перед транспортуванням на склад обгортається клейкою биндою — від кінчика до ступиці! Які ж тут можуть бути подряпини?!

— Так, — притлумленим баском підтверджує головний інженер. — А перед встановленням гвинта на літак цілісність цієї бинди ми перевіряємо. Так що начебто й нізвідки…

• Предыдущая
• 7/14
• Следующая