Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович - Страница 10
- Предыдущая
- 10/35
- Следующая
Ми з Єржі подорожували як туристи, їх тепер чимало блукає всюду в пошуках екзотики. Єржі допомагала мені, дівчинка добре володіє португальською, знає кілька тутешніх діалектів. Моя двоюрідна сестра народилася в цій країні. Її батько, вчений-соціолог, майже півжиття віддав джунглям. Він досліджував причини вимирання давно зниклих індіянських племен, зібрав безліч фактів, які свідчили, що горезвісна «Охорона індіян», створена на початку двадцятого століття, по суті була інструментом колонізаторів для знищення тих же індіян. Три роки тому вчений з дружиною та донькою повернувся додому, в Угорщину. Єржі залюбки погодилася разом зі мною відвідати місця, де проминуло її дитинство…
«Ось воно що! Вона й народилася в сельві. Тепер усе зрозуміло», — подумав я, і почув голос батька:
— Дівчинка знає про справжню мету вашої подорожі?
— Наша подорож для неї — мандрівка в світ її перших дитячих вражень. Насамперед ми побували в Чілі. Там я з'ясував, що товариство «Друзі дельфінів» справді існує, складається з кількох невеликих груп, переважно з молоді, студентів. Звичайно, це товариство не мало жодних зв'язків з китами промислового капіталу Західної Європи. Люди, які вели справи з концерном «Крон» від імені товариства, були підставними агентами, хтось стояв за їхньою спиною.
Відтоді як було проголошено незалежність Сені-Моро, загадковий потік вантажів у порт Хармю припинився. Зникли також уже портові документи, з яких можна було б дізнатися, для кого надходили вантажі.
Я вже було схилявся до того, що ми натрапили на брудну аферу якихось гендлярів, котрі гріли руки, перепродуючи сировину та цінне обладнання. Але батискаф… Ось що не давало спокою. Я готувався до тривалої роботи, вирішив розвідати узбережжя океану, зазирнути в порти кількох південноамериканських країн. І саме в той час отримав депешу. Служба розслідування нарешті натрапила на одного підставного замовника. Його запримітили в Бельгії, коли він домовлявся про виготовлення фізичної апаратури. Якийсь клерк з адміністрації концерну «Крон» посвідчив, що саме ця людина два роки тому оформляла термінове замовлення на батискаф спеціальної конструкції з надтвердої патентованої сталі.
За підозрілим замовником почали стежити. Невдовзі він залишив Європу, пересік кілька кордонів і опинився в Сені-Моро. Мені передали наказ прибути в Пері і взяти на себе обов'язки радиста вашої експедиції, щоб зблизька придивитися до нашого «підопічного». У Хармю я випадково дізнався, що там заправляється пальним яхта «Зігфрід» і що судно має далі пливти по Вачуайо. Я познайомився з капітаном і попрохав узяти нас на борт і висадити в Пері. От ми дійшли і до суденця, докторе.
— Як вам подорожувалося на яхті? — запитав батько.
— Все було добре. Яхта застарілого зразка, але у чудовому стані. Трохи незвична для цих місць у неї назва «Зігфрід», та нікому не забороняється давати суднам ймення на свій смак. Згідно з документами, яхта належить панамському інституту іхтіології.
— А хто на судні отой сивий чоловік з вусами?
— То капітан яхти, Рохас Верейра. Крім нього, на судні є моторист і двоє матросів. Та ще плавають два іхтіологи, панамці, досліджують рибне господарство Вачуайо за контрактом з приватною рибальською фірмою Сені-Моро. Єдине, що я помітив: капітан суденця не тільки з матросами, навіть з іхтіологами поводився якось зверхньо, і всі вони начебто побоювалися його.
— Яка ваша думка про вбивство у джунглях, інспекторе?
— Поки що нічого певного сказати не можу. А, газета… Не треба, докторе, повідомлення в газеті я вже прочитав.
— Гаразд. Так хто ж, коли не секрет, отой ваш «підопічний», заради якого ви були змушені завернути в Пері? Ви його мали на увазі, сказавши, що повинні вжити заходів?
— Не догадуєтесь, докторе, про кого мова? — Чанаді помовчав. Затим сказав: — Я маю повноваження місцевої влади заарештувати людину, яку ви знаєте як сеньйора Аугустіно…
Поряд за стіною почувся брязкіт, ніби наступили ногою на скло. Транслятор замовк.
Кроків за стіною я не почув, мене вивело із заціпеніння клацання замка. Я стрімголов вискочив із своєї схованки…
Десь близько гудуть тисячі джмелів, від одноманітного нудного дзижчання розколюється голова. Я силкуюсь розплющити очі і не можу поворухнути важкими повіками. Щока притулилась до чогось теплого, гладенького, пахне нагрітою штучною шкірою. І джмелі гудуть, гудуть…
Через силу розплющую одне око. Разом із світлом у мозок шпигає нестерпним болем. Та я примушую себе дивитися, бачу, як мерехтять зелені цятки; поступово вони розпливаються, світло гасне, потім знову спалахує прозорим сяйвом, що розливається переді мною. Моя голова відкинута на спинку крісла. Перед очима — сухорлява спина, чиїсь розставлені лікті.
Погляд встромлюється в потилицю… сеньйора Аугустіно. Він зрідка ковзає пальцями по зеленаво-прозорому аркуші, що висить на рівні його грудей. Трохи осторонь, в кріслі праворуч, зіщулилась Єржі.
Я відчуваю легке погойдування, іноді тіло провалюється кудись униз, неначе втрачає вагомість. Гуде мотор. Аркуш перед сеньйором Аугустіно — то дошка з приладами, підсвічена невидимими лампами. Я півлежу в кріслі в просторому салоні вертольота.
Ми летимо.
Перед моїм обличчям — кругле темне віконце. На чорному небі яскріють великі зорі. Значить, злива припинилася, надворі вигодинилося. Куди ж летимо серед ночі?
Зціпивши зуби, стримую стогін. Пілот озирається, уважно, ніби вперше, розглядає мене. Кидає через плече:
— Очуняв?
Я мовчу. Переводжу погляд на Єржі. Мені не видно її обличчя. Обмацую очима підлогу. Якби що-небудь важке, замашне, гайковий ключ чи молоток. Голова пілота — на відстані моєї випростаної руки. А потім… Але на підлозі, що злегка вібрує, не видно нічого, в сеньйора Аугустіно в машині завжди порядок.
Мене душить лють.
— Очуняв, дурню? — пілот оглядається знову. Обличчя в нього вже зовсім не таке, яке я звик бачити. На нього наче напнули машкару, чи, може, то його попереднє обличчя було лише машкарою добродушності, а зараз повернулося до власного природного виразу?
Погойдуючись, вертоліт летить у пітьмі ночі.
Як же все сталося? Тут я пригадую…
…Біжу через кімнату, де ще хвилину тому хтось потай сидів біля транслятора. Смикаю двері. Вони розчиняються навстіж. У коридорі віддаляється постать. Сеньйор Аугустіно…
— Стій! — волаю на весь будинок. — Стій!
Пілот уже біля сходів.
— Стій!
З холу вибігає Єржі, за нею — перелякана сеньйора Росіта, і з'являється Катультесе. Рудий Заєць кидається до мене, не втямкувавши, чому я кричу. А Катультесе робить кілька кроків пілотові навперейми. Не зупиняючись, той замахується кулаком. Схопившись за груди, старий осідає на підлогу.
На сходах — стукіт пілотових чобіт. Я лягаю животом на бронзові поручні, ковзаю вниз, і вже внизу, не втримавшись, падаю на бік. Єржі ледь не звалюється на мене, також на поручнях з'їхавши в коридор. А сеньйор Аугустіно вже біля вхідних дверей. Єржі доганяє його. Я чую, як з грюкотом розчиняються важкі двері батькового кабінету. Пілот раптом різко повертається боком, щось кидає — маленька кулька котиться по підлозі, повз мене. Чую вимогливий, як наказ, окрик Чанаді:
— Ігоре, не зупиняйся! Біжи!..
Розгублено озираюсь. Чорна кулька скаче попід стіною, наближаючись до дверей, де стоять батько і Чанаді. Кулька губить синюваті іскри, вони розлітаються на всі боки й гаснуть, залишаючи десятки сизих хмаринок. Щось шорстке дряпає легені, шпигає в ніс, я інстинктивно затуляю обличчя руками. І Чанаді затуляється. Задкуючи перед сизим клоччям, що заповнило коридор, він відтісняє батька в кімнату. У Чанаді від натуги обличчя аж червоніє, він хитається, махає рукою, ніби хоче відігнати від себе зловісну імлу…
В мене підгинаються ноги. Намагаючись не вдихати повітря, роблю зусилля і, долаючи млявість у тілі, не вибігаю — вивалююсь із дверей надвір. Чомусь болять м'язи і кінчики пальців. Я обіймаю стовбур пальми і конвульсивно хапаю ротом вологу густу прохолоду. В голові прояснюється, притуплюється біль.
- Предыдущая
- 10/35
- Следующая
