Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/35
• Следующая

Скафандр витримав. Аварійні реле, як їм належало, увімкнулися і зробили своє. Непритомну жінку винесло на поверхню океану. Хвилі бавилися нею, як тріскою. Вона очуняла. В обличчя світило пекуче сонце. Прозоро сяяло блакитне небо. Перед очима злітали прозорі бризки. І зовсім близько, майже поряд, плив корабель, швидкохідний багатопалубний велетень.

Жінка зробила зусилля, намагаючись покласти руку на сигнальний блок скафандра. Застогнала від нестерпного болю, що обпік тіло. Ракети так і не злетіли в небо, не розпустилися палахкотливими гронами вогнів. Корабель віддалявся і незабаром зник за білими гребенями хвиль.

Вітер надвечір зміцнів. Заштормило. Скафандр то злітав угору, то провалювався в клекотливий вир. Жінка знесилилася, часом впадала у забуття. Вона мріяла про те, щоб заглибитися під воду, знаючи, що там панують тиша і спокій. Але не було сили впоратися із скафандром — від найменшого поруху туманилася свідомість.

Дві доби штормовий вітер носив її по океану. На третій день знесиленій жінці почулося кигикання чайок. Птахи пролітали низько над водою, ледве не зачіпали крилами скафандр. Вона подумала, що хвилі принесли її до скелястого пустельного острова Арпа-Нау. І побачила раптом широкий, схожий на пліт, бамбуковий човен.

Бронзовотілий юнак довго кружляв човном навколо дивовижної істоти, доки наважився підвеслувати ближче. Вже з човна жінка розгледіла білу смужку прибою, зелені пальми і зрозуміла, що то не острівний берег.

Так вона потрапила в маленьке селище на узбережжі океану. Селище, кілька індіянських хиж, загубилося в нетрях, що підступали до води, в гирлі великої невідомої ріки.

Кілька місяців жінка нерухомо пролежала в хижі, сплетеній з гнучкої лози. Дівчинка років дванадцяти, сестра юнака, котрий натрапив на жінку в океані, та сива стара індіянка напували хвору настоєм трав, натирали тіло духмяним відваром листу. Сили поверталися до хворої поволі, знехотя. Вже як і підвелася, то ще довго не відчувала рук і ніг, вони здавалися їй чужими, неслухняними. Бабуся з дівчинкою виводили жінку на галявину, вчили ходити, як малу дитину. Потім її лікував мовчазний літній індіянин, примушував дихати ядучим димом, що курівся з горщика, в якому тліли якісь пагінці та шматочки кори. А тим часом жінка з кожним днем відчувала полегкість, м'язи набули пружності, тіло наливалося силою.

Вона не раз думала над тим, як подати звістку про себе людям, котрі вважали її загиблою разом з іншими підводними колоністами ЕГБ-1. До селища долинав безугавний шум океану. Десь на його широких просторах пропливали кораблі. Може, з палуби помітили б вогнище, якби його розпалили на березі? Або димом подати сигнал, коли над лісом загуркоче перший-ліпший літак?..

Але як пояснити це жителям селища? Вона не знала їхньої мови, вони не розуміли її. Як тільки жінка починала хвилюватися, індіяни заспокійливо посміхалися, жестами показували, що їй ніщо не загрожує. Одне їй вдалося з'ясувати: ріка зветься Вачуайо, впадає в океан в глухому необжитому місці, ніхто, крім індіян, не знає, куди ведуть та звідки беруть початок численні затоки, як глибоко вклинилися вони в тропічні ліси, що сягали виднокраю.

Незабаром жінка все ж зуміла порозумітися з вождем племені. Він терпляче, довго прислухався до її слів, стежив за її мімікою. І збагнув, що саме непокоїть жінку.

Одного разу їй показали човна, налаштованого в плавання. На дні лежав її скафандр, стояла корзина, повна овочів та сушеної риби. Біля човна порався стрункий довгоногий хлопець, її рятівник.

Наступного ранку усі мешканці селища вийшли на берег проводжати її в дорогу. Вождь племені спокійним строгим голосом мовив щось до людей, які стояли навколо, махнув рукою в бік сонця і кілька разів повторив слово «Хармю». Індіяни схвально загомоніли. Юнак кинув у човен весла. Жінці було прикро від того, що вона нічим не могла віддячити добрим щирим людям, які так піклувалися про неї.

Вони пливли проти течії, залишаючи позаду океан, все далі заглиблювалися в джунглі. На ніч зупинялися десь у тихій заводі. Юнак розпалював вогнище, швидко зводив маленький курінь для супутниці, сам влаштовувався в човні. Ледь сірів світанок, вирушали в путь. Інколи жінка сама бралася за весла, і хоч веслувала недовго, бо швидко стомлювалася, проте вела човен вміло, чим дуже дивувала індіянина.

На яку відстань сягає ріка? Цього жінка не знала. Ріка розгалужувалася на безліч рукавів, робила петлі, то звужувалася так, що до схиленого над водою гілля можна було дістати рукою, то знову розливалася широким повноводдям. Через кілька днів подорожування течія помітно прискорилася, незабаром човен виплив на простір. «Вачуайо», — сказав юнак, показуючи на жовтуваті хвилі.

Та їм не довелося довго мандрувати після того, як вони дісталися до основного русла ріки. Того ж дня по обіді жінка і юнак несподівано розлучилися.

…З тінистої затоки раптом вихопився швидкий електрокатерок. За кермом сидів чоловік у парусиновій тужурці. Він щось гукав, розвертаючи катер. Погасив швидкість і порівнявся з човном. Ввічливо скинувши берет, водій катера назвався Ларсеном, місіонером. Говорив він по-англійськи. Сеньйора, напевно, іноземка? Її спіткали неприємності, адже так? Ні, ні, він не має наміру надокучати розпитуванням. Його обов'язок — допомагати ближнім, а сеньйорі, йому здається, допомога якраз і не завадить. Вона вже мандрує давненько, кудись поспішає, це видно. Чим він може послугувати їй? Боронь боже, хай шановна сеньйора просто не зважає на його недоречні запитання, кожен мандрує куди йому треба. Але якщо сеньйора має намір дістатися порту Хармю, то він все ж повинен попередити її: вхід у порт закрито, виникла підозра на епідемію лихоманки, і тутешня влада розпорядилася оголосити карантин. Звичайно, через місяць-півтора карантин буде знято, а поки що доведеться змиритися, таке тут трапляється частенько…

Дізнавшись від балакучого місіонера про те, що до порту понад двісті  миль, жінка з вдячністю поглянула на юнака, який непорушно сидів у човні. Адже він збирався подолати цей шлях заради неї. Скільки ж ото бідному хлопчині довелося б ще махати веслами!.. Тепер цей карантин. Що ж їй робити?

Вона призналася Ларсену, що справді потрапила в складне становище. Знайомих у тутешнім краю не має, якби не гостинність індіян, їй, мабуть, довелося б загинути. Близькі та друзі давно вважають її мертвою. Та про все довго розказувати.

Місіонер замахав руками. Не треба, нічого не треба розказувати. Він запрошує сеньйору до себе в місію. Комфорту не обіцяє, проте найнеобхідніше вона там знайде. В нього своя радіостанція. Він підтримуватиме зв'язок з Хармю, вони будуть знати, коли скінчиться карантин. Якщо сеньйора забажає, можна також налагодити зв'язок з містечком Пері, його радіостанція — до її послуг, його дім — відкритий для всіх.

Жінці нічого іншого не залишалося, як тільки пристати на пропозицію гостинного місіонера. «Добре, що зустрілася така людина», — подумала вона.

Хлопчина неохоче переклав скафандр із човна на катер. Місіонер з цікавістю поглядав на дивне спорядження, що лежало біля ніг жінки, але нічого не питав. Він щось швидко сказав індіянинові. Юнак відповів одним словом. Жінка простягла хлопцеві руку, він обережно торкнувся до неї і, не дивлячись на Ларсена, сильними ударами весел погнав човен назад, за течією.

Катер мчав на великій швидкості, робив карколомні викрутаси у плетиві приток Вачуайо. Жовтаві хвилі омивали стовбури дерев, що росли у воді. Звивисті рукави перетворювалися на заболочені озера, часом дно катера скрипіло, чіплялося за коріння, суденце шматувало носом яскраве латаття, білі орхідеї. Згодом озера злилися в мальовниче болото, лише нерівна вузенька стежка чистоводу простяглася вдалину і губилася в зеленому мороці.

Деінде на мілині темніли напівзатоплені колоди. Ось одна вигнулася, заворушилася. Жінка мимоволі вхопилася за цупку полу тужурки Ларсена — «колода» виткнула з води потворну роззявлену крокодилячу пащеку. Над водою хмарами висіли москіти, билися об лобове скло кабіни, заважали дивитися вперед. Та місіонер вів катер упевнено, все далі зглиблюючись у джунглі.

• Предыдущая
• 19/35
• Следующая