Зелена пастка - Стась Анатолій Олексійович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/35
• Следующая

— Єржі трохи покращало, — сказала мати. Вона нечутно наблизилася до мене.

— Ма, скільки людина може пройти в джунглях за день?

— У цій оранжереї? — мати намагалася говорити бадьоро. — Все залежить від того, хто сам мандрівник. Хіба тобі не до вподоби становище Робінзона?

— Я серйозно, ма.

— Якщо серйозно — дівчинка опритомніла, здається, жар спадає. В неї відкритий перелом, рану необхідно промити. В болоті повно різної нечисті, якби окропу…

В моїй кишені лежав наконечник стріли. Кленучи москітів, що нещадно жалили руки й обличчя, я через силу видерся на дерево. Серед уламків машини знайшовся шматок сталистої стрічки і клапоть дюралю. Кремінний наконечник та сталь висікли іскри. Висушений за пазухою пучок лишайника швидко закурів, я роздмухав ледь зажеврілий вогник. Скоро біля куреня палахкотіло багаття. З уламка дюралю вийшло щось схоже на коряк. Мати зливала туди росу з пальмового листя. Я навідався до Єржі.

— Тобі дуже боляче?

— Доки не ворушуся — не дуже. Я хочу попросити тебе… Пошукай пагінців такого низенького деревця, в якого листя знизу темно-зеленого кольору, а зверху неначе золоте. Це деревце — адука, його пагінці загоюють рани.

— Я пошукаю. І добуду м'яса. Ми вже запалили вогнище. Ти хочеш їсти, Єржі?

В неї на губах з'явилася легенька усмішка.

— Ти краще горіхів назбирай. В джунглях нелегко полювати на тварин. Рибу ловити легше, але ж тут немає ріки.

Лук, якого я змайстрував, був незграбний і дуже мало нагадував ті, що я бачив у індіян. Зігнута гілляка, за тятиву — тонка міцна ліана. Щоб не залишитися без кресала, я не пустив у діло наконечник, подарований Загбі, — зробив стрілу із сухого бамбука, прилаштувавши товсту, як палець, колючку.

— Далеко не відходь! — застерегла мати.

Перебравшись на той бік болота, я одразу ж занурився в тінь. В кущах колючої мімози вовтузилася пташина дрібнота. Руді великі бджоли роєм вихопилися з дуплистого стовбура, з дзижчанням кинулися в мій бік і прошуміли над головою. Кілька бджіл заплуталися у волоссі, але не жалили, лише кусали, як осінні мухи. «Може, в дуплі є мед?» Нахилившись, я простяг руку, щоб підняти суху палицю, і з жахом відскочив назад. «Палиця» стала сторч, виструнчилася, на трикутній голові хижо світилися краплини очиць. Я відсахнувся вчасно. Сурукуку промайнула в повітрі гнучким нагаєм і зникла в траві позад мене. Не чекаючи, поки змія стрибне вдруге, я кинувся навтьоки, заплутався в кущах і шелеснув на якесь різуче гостре бадилля. Навколо розлігся оглушливий вереск. Мавпи сміялися з неоковирності двоногої істоти, яка борсалася в заростях. Зграя метушливих створінь гасала в гіллі як навіжена. Пухнасті тваринки з очима-блюдцями перекидалися через голову, ганялися одна за одною, збігалися докупи і розліталися на всі боки, щоб через секунду знову збитися в галасливий веселий клубок. «Ноктурна! — сказав Рудий Заєць, коли я вперше вгледів окату мавпу. — В нас із цієї дурепи готують смачну печеню».

Ноктурни бавилися прямісінько над моєю головою. Мигтіли лапки, хвости, на мене сипалася кора та москіти. Одна мавпа чіпко тримала якийсь дивний предмет, друга щосили цупила його до себе. Те, за віщо так гаряче змагалися тваринки, звисало лискучими, ніби ремінними стьожками.

Придивившись пильніше, я кулаком протер очі. Не міг повірити… Мене охопив дрож, я був як у пропасниці. Хотів закричати, та щось застряло в горлі. Я не відводив жадібного погляду від предмета, навколо якого танцювали галасливі мавпи. Згадавши про лук, схопив стрілу. Але так і не встиг напнути тятиву. Великий чорний кіт згори, з гущавини, блискавично упав на мавп. Пронизливий зойк, оскалена пащека ягуара, шелест гілля… І все зникло.

Кинутий мавпами, на дереві тихо погойдувався мій ракетний пояс. Той самий, що його я встиг скинути з себе під час сутички з Аугустіно в повітрі.

Мати допомогла мені застібнути ремені. Рука відчувала гладеньку теплу поверхню металевого щитка на грудях. Із завмиранням серця я обережно доторкнувся до фіолетового кільця… Кільце повільно пересунулося від краю, щільно лягло в гніздо. Ледь чутне тремтіння віддалося в усьому тілі. І відразу ж вібрація посилилась. Ракетні касети працювали! Заплющивши очі, рішуче заглиблюю червоне та біле кільця. Ремені тиснуть на плечі. Легкий поштовх, і повз мене кудись униз пливе лапате листя. Закинувши голову, напружено дивиться мати. Із землі долинає:

— Щасти тобі, сину!..

Голубе вікно в небо швидко збільшується. Ще мить, і мене засліплює прозора, безмежна широчінь. Навкруги — сонце, неймовірно багато ласкавого, ніжного сонця. Внизу кучерявиться оксамит лісу.

Даю ракетним касетам навантаження. Трепетно шумить повітря. Від радості перехоплює подих. Джунглі розгладжуються, всі інші фарби поступово зникають, залишається одна — зелена.

На заході видніється нерівний кряж синюватих гір, прямо переді мною на зеленому тлі сельви іскриться на сонці далека нерівна звивиста нитка. Її початок і кінець розчиняються в імлі горизонту, там, де сходиться земля з небом. Ріка… Невже це Вачуайо?

Ще раз кидаю погляд униз. Над оксамитом розпливається темна пляма. То дим від вогнища біля куреня, маяк, що не мусить згаснути, бо саме там, на самоті з джунглями, залишилися мати та Єржі. Я наносив величезну купу хмизу, його вистачить на кілька діб.

Махаю рукою. Від цього руху мене заносить убік. Випроставши тіло, набуваю горизонтального положення і запускаю ракети на повну потужність. Та скоро доводиться гальмувати, бо повітря аж шматує легені.

Часом мені здається, неначе я нерухомо повис під блакитним куполом. Лише стрічний потік продуває наскрізь, від голови до п'ят, силкується зірвати з мене залишки одягу, хоч я і так не відчуваю його на собі. Навіть удома, узимку, мені ще не доводилося так мерзнути. Щелепи відбивають неслухняний танок, зуб не трапляє на зуб. Затуляюся ліктем, щоб хоч якось захистити обличчя. Очі повні сліз. Та я не можу не дивитися на сріблясту нитку, що простяглася на зеленому безмежжі, вона неначе гіпнотизує мене.

Ріка наближається повільно, майже непомітно. Нитка поволі перетворюється на вузеньку стрічку, між синню побережного лісу та водою виникає жовтувата смужка піску. На воді помічаю якусь крапку. Вона залишає за собою довгий світлий слід. Корабель? Якщо мене не зраджує зір — так, то корабель. Значить, це Вачуайо! Бо в цій місцевості немає інших судноплавних річок.

І тут на металевому щитку, над кільцями, загорається яскраво-червона зірка, спалахує тривожним пульсуючим сяйвом. Ось воно… Те, чого я найбільше боявся, про що намагався не думати в польоті. Сигнал попередження. У мене в запасі півтори милі. Ракетний заряд вичерпується. Я протримаюся в повітрі ще кілька хвилин. І все. Невже не дотягну до ріки?

Вітер висотав з тіла останні крихти тепла. Ноги як колодки, я їх не чую, в голові бомкають дзвони. Ракетні касети от-от спорожніють. Невже не долечу? Ріка ж так близько… Я вже бачу, як розбігаються на два боки гребенясті баранці. На середині широкої ріки пливе невелике судно.

Палуба вилискує, як помита. Під строкатим тентом, у кріслах — жінки в білому, смагляві чоловіки. Над водою лине музика.

Першим мене помічає матрос, кучерявий негр. Показує в небо рукою, вигукує щось і кидається до пасажирів. З-під тента вибігають люди. Голови задерті догори, на обличчях подив, замішання і переляк.

У ту ж мить відчуваю, як все зненацька перемінилося. Тіло наливається вагою. Смикаю на щитку кільця, але нездоланна сила тягне мене униз. Пояс вже не діє. Я падаю каменем. Перед очима проноситься борт судна. Я встигаю вдихнути в себе якомога більше повітря, і од міцного удару об воду паморочиться в голові.

Борсаюся, безладно товчу руками і, ледве не захлинувшись, вихоплююсь на поверхню.

На кормі судна з'являється тонконога постать, хтось невисокий у білому костюмі з розгону шубовснув у воду. За ним ластівкою зривається за борт негр-матрос.

Кучерява голова зринає побіля мене. У негра в зубах ніж, він перехоплює його в кулак, до пояса вискакує з піни та бризок. Чорна рука з лезом замахується. Панічно кидаюсь убік, захлинаючись теплою річковою каламуттю. Тут я відчуваю на грудях холодний дотик, щось слизьке обвивається навколо тіла, притискає правицю до ребер, аж хрумтять суглоби. Сталь ножа встромляється у воду, темна потвора відпускає мене, розгортається, тіпається у вируючій воді. Лускатий хвіст, зметнувшись над піною, шмагає мене навскіс по спині. Вжахнувшись, я роблю відчайдушну спробу відпливти від водяного страховиська. Кількаметрове тіло анаконди мляво здригається, зникаючи під водою. Білозубий негр востаннє, навздогінці їй, занурює руку з лезом у піну.

• Предыдущая
• 32/35
• Следующая