Херем - Соколян Марина - Страница 15
- Предыдущая
- 15/29
- Следующая
Веремія зайнялася лише наступного дня по обіді. Пізно прокинувся цар в обіймах молодої дружини, пізно прокинулись гості після щедрих шлюбних узливань, пізно прокинулась царівна, сповита святковими покровами танцівниці. Але зрештою прокинулися всі. Тут і почалося.
Ніхто не міг нічого збагнути. Панічно метушилися слуги (а хто й налаштувався тишком вислизнути з міста), лементувало обурене посольство, ридала Іроніана, лютував ще сонний, але свідомий державних інтересів цар. Агарі – віднині цариця – вдавала тяжке отруєння дурманом, внаслідок чого ні шлюб, ані те, що йому передувало, аж ніяк не можна було згадати. Вони вигадали це разом із Асатою, і задум спрацював: Імрод, таємно втішений дарунком долі, звелів не кривдити дружини – не пам'ятає, то й по всьому.
Коли гості оклигали після першого шоку, галас здійнявся нечуваний. Гучніш за все лунав голос замарійського князя, дядька знеславленої царівни. Коли б його воля, Завул оголосив би війну Ір-Оламу, не встаючи з-за бенкетного столу, і родичам насилу вдалося втримати його від стихійних військових дій.
Але найгіршим було нажахане лютування жрецтва. Адже закон оголошує нечистим кожного, хто візьме шлюб з розпусницею, і діти їхні аж до сьомого коліна нестимуть тавро нечистоти. Стосунки з кдешею прямо не засуджувалися, однак шлюб з нею був абсолютно і однозначно поза законом. Храм Творця, який традиційно опікувався царською сім'єю, негайно скликав синод жрецької верхівки, аби знайти рятівну шпарину в законі чи бодай безпечний спосіб повідомити царю погані новини.
Місто принишкло, свідоме загрози як не війни, то владних перетворень. Розгублений, збентежений Імрод і тут не мав спокою – найкращі дорадники знову смикали його врізнобіч. За кілька днів стало зрозумілим, що мирно справа не минеться. Потрібна була кров. Потрібен був винний, котрого можна було б скарати на радість Зам-Арі, винний такого ґатунку, що переконав би жерців у цілковитій винятковості подій. Демони Шеолу розглядалися синодом, але от біда – жодного з них несила було поставити перед судом. Потрібна була жива людина.
Тоді, власне, Асата збагнув, що час забиратися з Ір-Оламу. По правді, це слід було зробити раніше, однак він ніби чекав на щось – чекав, аби переконатися, що з кдешею – ні, царицею! – все гаразд, чи, може, насправді, чекав на знак від неї, останню звістку… даремно чекав, певна річ. А отже – слід було йти.
Збиратися Асаті було недовго – в цьому місті, в цьому світі, коли вже на те, він не надбав жодної власності. Він думав був, чи не прихопити позиченого вчителем кіннора, та зрештою відмовився від того – бо що йому з музики в дорозі, окрім зайвих питань.
Був вечір, але сонце ще сипало останні пригорщі спеки на курні вулиці царського міста – ранній вечір, а отже, ворота ще відчинені. Саме час.
Асата ступив на сходи, вже подумки прощаючись із гостинними стінами Шатра, аж тут хтось гукнув до нього, змусивши обернутись. Раві. Змучений заледве не цілодобовими суперечками синоду, збляклий і зненацька старший на добрий десяток літ.
– Ідеш?
– Мушу повернутись до Зам-Арі, – збрехав Асата.
Раві підійшов ближче, примружившись, зазирнув учневі в очі.
– Ти знаєш, про що говорять жерці? Нечистота, заподіяна царському дому, повинна бути змита кров'ю. Лише одне в них на гадці, в старих маруд… А я оце думаю, кому ж потрібна була війна із Зам-Арі? Чи, можливо, потрібна була, власне, нечистота? Як гадаєш, Асата?
Той роззирнувся, зважуючи, чи не припустити бігцем повз варту Шатра. Та ні, до воріт далеко, встигнуть перехопити…
– Нечистота, – повторив Раві. – Ти знаєш, Ата-Творець не приймає жертв, і жоден з жерців не чує Херему… Кому ж, кажу, це потрібне?
– То кому? – здивовано звів брови Асата.
– Є один лише, – стиха промовив жрець Саави. – Достатньо безтямний, аби бажати помсти. Нам заборонено говорити про нього, та може якраз і доведеться…
Асата пирхнув глузливо. Аж ніяк не про помсту думав зловмисник, крадучи царську наречену. Хто ж його знав, що крадіжка так сильно розлютить Творця? А втім… а втім, кому, як не йому, знати?
– Ти дозволиш мені піти? – спитав Асата.
– Що важить для тебе мій дозвіл?
Цікаво, за кого ж Раві тримає його, приблуду? Чи справді збагнув, чи вигадав доречне потребі? Як надумає чинити з ним?
– Іди, – стиха промовив опікун Шатра, – доки відкриті ворота.
Слід було подякувати, попрощатись як слід, але щось незнайоме й пекуче взялося судомою, забиваючи подих. Тож він кивнув поспіхом і рушив своєю дорогою.
Раві проводжав його поглядом, повним смутку і сумніву. Він і сам не знав, за кого тримає приблуду. Він повинен був вибрати, але й досі вагався.
Асата ж тим часом спокійно проминув ворота і вже роздумував, куди ж йому податися далі – на схід до заколотників чи на захід до розбійників, коли його вдруге покликали на ім'я.
Він впізнав голос миттєво, бо чекав на нього, хоч і не сподівався надміру. Жінка у грубім покриві спинилась неподалік, у жовтавому поросі, що курився в останніх навскісних променях світла. Обличчя – як і колись – запнуте білою хусткою.
– Моя пані просить про зустріч, – невиразно мовила вона.
«Як вона? – поривався спитати Асата. – Що сталося?», але стримав себе. Навряд чи миршава вповноважена говорити. Однак, нема сумніву що причина існує, і поважна, інакше б Агарі не наважилася ризикнути.
– Там само, у той же час, – повідомила служниця, відразу ж відвернувшись.
Вона рушила поспіхом, мовби прагнучи якнайшвидше позбутися небажаного товариства. Чимось не догодив їй Асата, але не це бентежило його найбільше. Він зробив Агарі царицею, але хтозна ще, якою ціною. Вона кличе його – а значить, справа повернула не зле. їй потрібна його допомога, але чи може він повернутись?
Цілком ймовірно, що його вже шукає спраглий жертовної крові синод. Ймовірно, що і знайде. Чи зможе він мовчати, коли вони запитуватимуть?
А навіть попри те… Як змогла служниця так вчасно дізнатись, що він вирушив з міста? Невже збіг?
Асата не знав, шо йому робити. Він ще довго стояв посеред дороги незгірш за ідола перехресть, не в силі зробити вибір. А коли сонце торкнулося вкритих рясними оливами пагорбів, він рушив у напрямі Ган-Авіву, залишивши дорогу до порятунку позаду.
Навдивовижу порожнє було у Весняному Саду тієї ночі. Мовби знали зловмисні та безталанні, що не варто їм бути свідками, хай би там що не ховала бентежна сутінь.
Асата сів на пошерхлу траву коло входу і налаштувався чекати. Вже тоді йому прийшла невтішна певність – Агарі не прийде. Слід було бути цілком навісною, аби тікати з-під пильного нагляду царського почту на зустріч зі злочинцем та заколотником.
Але не повернутися, не прийти, коли кличуть, він теж не міг. Це означало би зрадити віру того, хто покладався на нього… Це було би блюзнірством, ба більше – це було просто неможливо.
Тим часом друга варта проминула і зійшов тонкий місяць-недобір, гостро позираючи межи чорних віт.
І тоді він почув кроки. Якусь коротку мить Асата іще сподівався побачити кдешу, але сподівання те збігло стрімко і незворотно. Кроки були важкі й рішучі, і лунали вони зусібіч.
їх було багато, і хто лише не прийшов… Варта, певна річ, вповноважені Бену-стража, та не лише – воїни Хубара, жерці, ба навіть вельможі з посольства. Князь Завул заледве не загарчав, побачивши давнього ненависника.
Асата роззирнувся. Де там тікати – навіть крок ступити навряд чи вдасться під пильним оком лучників та пращників. Ой ні, тепер його ніхто не відпустить. Занадто цінна здобич для обох царств аби, хоч дихнути поперек.
Він поволі підвівся, шукаючи поглядом проводиря загону. Це не Завул – бо ж ніхто не дозволить йому керувати на чужій землі. Аж ось нарешті… Ні, зітхнув Асата, ні, лише не… А втім, чому ж ні?
Раві виступив з-за дужих плечей варти і неквапно рушив до бранця. Аж занадто неквапно, відзначив той. Глянувши йому в лице, Асата ледь знову не сів. Всього можна було чекати – лють, жаль чи кривда, але… Подив? Панічне, болісне розгублення?
- Предыдущая
- 15/29
- Следующая
