Херем - Соколян Марина - Страница 17
- Предыдущая
- 17/29
- Следующая
А потім некликаним прийшов голос, водночас примарний і лункий.
Скажи, прибульцю, що вчинив Ата-Творець на зорі існування світу?
Відділив чисте від нечистого, світло від темряви.
І так створив віру та покарання.
Він повинен зрозуміти! Він ось-ось зрозуміє… Адже це так просто…
Спалах та пітьма зійшлися тужавим вихором, утворивши велетенський колодязь від неба до землі і далі, далі, глибше…
Іще мить – і він ввіллється до вихору, стане його осердям, і тоді нарешті…
Але статися цьому не судилося. Сяйво згасло, відступило, залишивши задушливу пустку. Вода знову вихлюпнулася йому на голову, на скалічену спину, але він майже не відчув цього. Неподалік – і немов здалеку – лунали голоси, проте не примарні вже, але цілком людські, злі, дратівливі, чимось збентежені.
«Живий іще?» «Та наче…» «Не повинен…» «Наказ Верховного…» «Розпорядження царя, вилупку!» «…на смерть, але не тут, не перед храмом…» «Нечистота…»
Авжеж! Цього слід було чекати! Смерть такого, як він, нечестивця годна споганити не лише катів батіг, але і самого ката, і площу, і стіни Храму. За день не відчистиш, за рік не відмолиш! Імрод мусив був узгодити місце страти з жерцями, але він квапився догодити Зам-Арійським послам і надто – невгамовному Князю Завулу.
Цього слід було чекати… але забракло одної лише миті, одного подиху… Якби Асата міг вичавити з себе хоч звук, то заголосив би од відчаю. Адже всі його сподівання виявилися даремними – ніхто не чекав його з іншого боку, ніхто не збирався прийняти його назад. І в тому, що служки храму встигли в останню мить, йому вбачався лихий вищир, гуркіт зачинених просто перед носом дверей. Ніколи вони не зглянуться, хай би як не догоджав, хай би як не дошкуляв дурними своїми витівками. Все намарне.
Спершу вони хотіли змусити його підвестися, але ні плоть, ані свідомість не були спроможні на найменше зусилля. І тоді кат зі служками, бридуючи, видобули недвижне тіло з кривавої калюжі, кинули на легкі полотняні мари, і поспіхом помандрувати туди, де смерть хоч якого лиходія не зможе спричинити більшої нечистоти.
Кожне велике місто мало таку місцинку, дбайливо облаш говану і добре відмежовану від решти світу. Адже священні укладення оголошують нечистим геть усе, дотичне до смерті, надто ж смерті брутальної та лихої. Добрі городяни могли іще сподіватися дістати по смерті статечне поховання та очищувальний обряд, тоді як розбійники, біснуваті та інший набрід, за чиїм тілом ніхто дбати не стане, становили справжню небезпеку. Для таких і було передбачене Тихе Узвишшя – за подобою Мовчазної Ями – куди відносили ніким не добрані тіла. За звичної сухої спеки та участі негидливого птаства тіла тихесенько розсипалися на порох, і з часом служки з-поміж хворих на цараат відгрібали кістки, аби звільнити місце для нових гостей. Саме ж Тихе Узвишшя було оточене високою стіною, щоби не псувати краєвид і добрий гумор сумлінним виконавцям укладень.
Там і мусив знайти останнє пристановище заколотник та злочинець Асата. Скреготлива брама Тихого Узвишшя зачинилася, залишивши назовні слабих від полегшення храмових служок – адже встигли доправити на місце лиходійного розплідника нечистоти, доки не встиг заплямувати своєю смертю площу і храм, і їхні власні дбайливі руки. А що варто було поспішати, вони не мали і сумніву, не дарма ж їхній Верховний Жрець сполотнів, побачивши, що діється на площі. Та й не довго вже Асаті зоставалося терпіти – якихось кілька ударів, а там, камінь чи два від беручких городян – і сталося би прикре й непоправне блюзнірство. Отож тривалого животіння ніхто йому не пророчив, а відтак, збувши з рук, визнали цілком і незворотно мертвим.
А проте цей розрахунок мав одну дрібну хибу – доки те та інше, почало вечоріти. Осінь ішла на збиток, і ночі ставали дедалі холоднішими, хоча денна спека ще спроможна була звалити необачного подорожнього з ніг. Тепер же зимна сутінь подіяла незгірш за холодну воду на загривок, і страждалець не просто оговтався, але й зумів збагнути, куди йому пощастило втрапити. І хоча світ Асаті ще досі тьмарився, скособочений болем, уся карколомність його перетворень видалася вигнанцеві хворобливо кумедною – аякже, йому єдиному з-поміж усіх створінь божих вдалося так швидко дістатися від приступки Херему до найгидшого осередку нечистоти. В своєму вмінні гнівити Творця він, очевидячки, перевершив усіх і все.
І Тихе Узвишшя заклякло, приголомшене неможливим, неймовірним звуком – хрипким, наче лемент сполоханого вороння, реготом.
Виголошене таким чином ставлення до світу майже одразу ж змусило його захлинутися болем, замовкнути, але певне зрушення від того таки відбулося. В мертвотних сутінках неподалік почувся тихий, наче шерех піску, відрух і легке зітхання.
Завваживши негадане сусідство, Асата навіть не ворухнувся, заклопотаний обживанням свого приватного пекла. Душогуб йому дістався майстровитий, і відшукати місце, що не зазнало би ласки семихвостої блискавиці, було нині справою нелегкою. Занурений у власні потерпання, він не розчув обережних кроків, що наблизилися і принишкли поряд. Темна тінь хитнулася, блиснувши відсвітом уважного погляду. І замість слів чомусь оприявнила свою присутність протяжливим шипінням, аж Асата здригнувся, заскочений несподіваним звуком.
– Але комусь дісталося… – щиросердо вразилася тінь. – А був думав уже, когось із гнильців гаплик спіткав…
Тінь гмукнула, присуваючись ближче, аби зазирнути йому в лице.
– Ні, не гнилець ніби. Але й на живого не схоже. Вперше чую, аби оце мерці реготали…
Під ногами в незнайомця неприємно тріснуло, коли він відступив на крок підібрати щось важкеньке. Не хотілося думати, що саме це могло бути.
– Слухай, а ти часом не з варти засланий? – підозріло мовив він.
Асата гмукнув, уявивши, що б це треба було зробити з вартовим, аби він погодився стати засланим у цю затишну місцину.
– Точно не засланий? Бо цеє, кажу тобі, таких мені тут не тре'.
Тінь промовисто зважила в руці щось… ну, скажімо, камінь. Асата хитнув головою, мимохіть зацікавившись подальшим розвитком подій. І незнайомець його не розчарував.
– А тобі, бачу, зле прийшлося. Так, може, теє… – знову зважування буцімто каменя на долоні.
– Теє – що? – кахикнувши, спромігся Асата.
– Ну, якщо твої муки надмірні, аби терпіти живцем, так ти тільки скажи.
От же ж щастить вигнанцю на добрих людей!
– Трохи згодом, гаразд?
– Угу.
Тінь зітхнула розчаровано і знову присіла, скреготнувши… ну, скажімо, жорствою.
– А за що тебе так? – тіні, очевидячки, було нудно.
Асата коротко видихнув. Говорити він міг, хоча кожен звук відлунював гострим болем у розідраних ребрах. Як довго він зможе протриматись, і чи є сенс витрачати сили? Ну та, втішив він себе, коли зовсім кепсько прийдеться, доброзичливець із каменем поряд – лише поклич. Отож, за що його так? Звідки ж, питається, почати?
– За знеславлення Зам-Арійського князя, підбурення заколоту та розладнання шлюбу царя Ір-Оламу.
Отак, коротко і чесно – не встиг і змучитись.
– Брешеш, як собачий князь! – радісно реготнула тінь. – Хай би щось одне, та й то… За таке забивають на плаский корж! А ти осьо…
– Осьо… – пирхнув Асата. – Так тому лише, що не схотіли бруднити площу моєю паскудною смертю.
– А-аа… – розгубилася тінь. – Але ж від смерті простого злочинця, як-ось я, відчищають одним молебнем!
– Ну, значить, я – непростий злочинець, – втішився Асата. – А ти ж як тут опинився, при цілім тілі та добрім гуморі?
Тінь всілася зручніше.
– Це, – повідомила вона, – велика таємниця. Але ти ж так чи сяк скоро ґиґнеш… Так що біди не буде. Слухай. Звати мене Маззакіном. Я розбійник з Кривого Узгір'я. Подорожніх чистимо, з караванів данину беремо, таке всяке. А оце приїхав до Ір-Оламу у справі, збір наш дорожній махнути на вино та реманент. Ну, і втрапив у облаву на ринку. Ет, що казати, дурня вийшла, сам знаю. Але ми, на узгір'ї, народ хитрий та мудрий – мав я із собою дрібонького шкалика. Проста травка, а як вип'єш – мама рідна за живого не признає; отож, як взяли мене до буцегарні, так і винесли. Я і знав, що сюди потраплю.
- Предыдущая
- 17/29
- Следующая
