Херем - Соколян Марина - Страница 6
- Предыдущая
- 6/29
- Следующая
– І де це таке сказано? – вразився Мікта.
– У Книгах Саави, писарю. Є у світі правда, вища за ухвали Вакіля.
Товариство коло вогнища приголомшено замовкло. Асата усміхнувся хижо і гірко, знаючи, що порушує зараз основну заборону Херему – рівняти закони, складені для цілковито осібного вжитку. Проте, що вже йому зробиться? Вакіль і так вигнав його геть, поставивши таким чином поза всяким законом.
– Ти хто такий? – примружився писар. – Вакілів служка?
– Дуже схоже? – розсміявся Асата, напинаючи драного плаща. – Тільки золотих дзвіночків бракує, правда?
Мікта гмукнув і, порибаливши у власній торбі, простягнув нежданому радникові дешевого ячмінного хлібця. Той радо прийняв піднесення, проте було воно не нагородою, а лише початком розмови. Писар, зі своєю фаховою ретельністю, забажав знати, куди і як подавати позов, яких залучати свідків, яких укладень триматись. Скоро навколо їхнього вогнища зібрався невеличкий натовп охочих долучитися мудрості, вищої за закон, і Асата з дорогою душею шпетив нещадний порядок, уперше, мабуть, зрозумівши, яка пристрасть керує Нічною Нареченою.
І та не забарилася нагадати про себе. Щойно втомлені законодавчою просвітою позасинали, марячи переможною ходою своїх позовів та скарг, вона ступила ближче, відкинувши з очей своє чорне покривало.
– Ти пересвідчився, братику? – запитала вона. – Що скажеш тепер?
Він відвів погляд у намаганні відсторонитися від заклику руйнівної помсти. Бачать боги, його вибір не був простим.
– Ідемо! – кликала вона. – Херем і Шеол схиляться перед тобою!
Вона вміла обіцяти… Авжеж, вона була першою у світі жінкою і знала все про таємні шляхи спокуси. Проте Асата – хай би як його не звали – ніколи не прагнув влади.
– Дай мені спокій, жінко, – втомлено проказав він.
Вона відступила, ображена, зачаївши цього разу мстивий намір, проте нині це не хвилювало вигнанця. Він шойно зрозумів, що саме йому слід чинити, аби Херем пошкодував про свій нерозважливий присуд.
Наступного ранку Асата вибрався на головний ринок Зам-Арі. Пройшовши межи стійлами з вівцями та верблюдами, лавками міняйл, шатрами продавців червлених тканин та запашних масел, він спинився коло невеличкого джерельця на роздоріжжі. Присівши на курну землю коло джерела, він дістав з торби відвойованого у вельмож кіннора. Він прагнув привернути до себе увагу, і це йому вдалося повною мірою, адже ж хіба побачиш кіннора тонкої роботи в руках у міського злидня? А коли й дістане за вивихом долі злиденний шарпак дорогого дарунка, то хіба ж зуміє ним скористатися, окрім як продати якнайшвидше? А справжні музики, вчені в храмі Найферта-майстра, не вештають попідтинню, просячи на хліб насущний.
Проте Асата був і майстром, і злиднем в одній мальовничій особі, і купці мимохідь спинялися, аби кинути оком на ту дивовижу, а хто й дослухався до дивних мелодій та незвичних слів.
Про непевність порядку говорив він і про хиби мудрості, про красу війни і жорстокість кохання, про свавілля володарів і чесноти зневажених. І ще – про чистоту серця, а не рук, шляхетність вчинків, а не крові.
Надвечір Асата мав удосталь хліба, аби прогодувати чималий кагал гольтіпак, і вдосталь слухачів, аби вдовольнити мандрівного пророка. Його вчення було мудрістю для нужденних, дешевою мудрістю, що не вимагала вчених тлумачень, проте для ув'язнених за мурами порядку воно було подихом свіжого вітру від моря Ганісар.
За кілька днів його почали впізнавати на вулицях і спиняти, просячи поради. Він щедро ділився власною пам'яттю, та ще з більшою охотою – власними вигадками, замішаними на кривді та бажанні кинути скорпіона за пазуху своїм упередженим суддям.
Одного дня, коли Асата спинився у затінку приміського оливкового саду, аби оповісти кільком охочим гульвісам про звивисті шляхи до Херему, до нього підійшов вельможа, очевидячки – прибулець здалека, з-за чиїх пліч промовисто позирала кремезна і непривітна варта.
– Ти – Асата, жебрак та заколотник? – чемно поцікавився він.
– Кожен з нас жебрак, – одповів той, – лише одному бракує хліба, а іншому – царської порфіри; кожен заколотник, коли прагне більшого понад тим. що відміряла доля. То хто із нас Асата – ти чи я?
Вельможа усміхнувся, майстерно приховавши бентегу.
– Мир тобі, сину Саави, – значно обачніше мовив він, кинувши до ніг Лсати срібного сікля. – Кажуть, ти провіщаєш кожному, хто подасть тобі на вечерю? То скажи мені, чи може раб стати володарем над людьми та землею?
Асата гмукнув, подумавши, що так цілком могло би статися, якби йому пристати на пропозицію Алуки. Але ж і вельможа, либонь, не з доброго дива тим цікавиться: високий і шляхетний з виду, він, попри те, тримався так, наче хітон йому тисне чи, може, плащ із золотим шиттям душить, забиваючи подих.
– За часів безладдя володар може стати рабом, – сповістив Асата, – а значить владу тримає не чеснота, але сила і неволя – це не тавро нечистоти, але знамення покори.
Вельможа примружився і повільно кивнув. «Чи знаєш, хто це був?! – не йняли віри супутники «провісника». – Це ж сам шляхетний Беларі ен-Авед, дорадник царя Ір-Оламу!» Питання царських чеснот, отже, торкалося його безпосередньо. Асата неоднораз потім думав, який же сенс той вичитав з його слів. Шляхетний Беларі, схоже, був неабияким гордієм і міг витлумачити будь-що на власний вельможний розсуд.
Щось із тиждень мандрував Асата довкола Зам-Арі, вибираючись аж до самого моря Ганісар і знову повертаючись у місто. На той час його вчення вже набуло певного розголосу, і міська варта почала похмуро позирати в його бік. Похмурі погляди, причім, були цілком умотивовані, бо розколошкана голота збиралася купками, сперечалася, тицяла пальцями й усіляко зображала власну зухвалість, від чого вояки Бенусто-рожі втрачали спокій і здоровий пообідній сон. У царському місті запахло незвичною посеред літа грозою.
Асата не зважав на те – з такою зневагою ставиться самогубця до долі човна, який от-от потоне – що лютіша буря, то звитяжніша смерть.
А втім склалося інакше.
Одного разу Асаті випало виголошувати власні сумнівні одкровення неподалік від Храму Найферта, куди вчащають шляхетні та заможні. Того дня шляхетним та заможним, проте, довелося кликати варту, аби проштовхатися крізь натовп, бо некликані спільники Асати привели за собою ледь не всіх злидарів міста й околиць.
– Нас називають амгарец, люди землі, – говорив Асата, відклавши до пори звичного уже кіннора. – А себе кличуть амгадїн, люди закону, вважаючи, що народжені чистими перед небом, і бруд не торкається рук їхніх, і порох не пристає до ніг. Хто дав їм право вирізняти себе з інших? В якій зі Святих Книг записана ця перевага? Ось був один вельможа, який бажав смерті власному братові. Чистий посуд вибрав він для брата – аби не торкнувся посуду ані раб, ані чужинець, і нечиста їжа, заборонена законом, не лежала на ньому. Взяв він цей посуд і поклав на ньому смокви і гранатові яблука з освяченого саду, і полив їх добірним медом з благословенних ланів.
І додав до меду смертельної отрути із трав, про які нічого не каже Книга Закону. І їв брат чистої їжі, і отруївся, і помер у муках. То де справжня нечистота, люди землі? У поросі земному? Чи в серці зловмисника?
Так говорив Асата, і слова його мали успіх, і люди землі воднораз відчували себе чистішими і сповненими чеснот, не докладаючи до того особливих зусиль. І коли промовець завершив своє слово, вони ішли додому вдоволені, плануючи, либонь, заощадити на обрядовому купанні.
Натовп поволі розбрідався, й Асата уже думав був спокуситися ковтком прохолодного вина, аж тут йому здалося, ніби пролунав неподалік примарний дзвін золотих браслетів. Підкинувшись, він роззирнувся. І побачив старих знайомців – Князя Завула і його приятеля. І, щасливу доречною нагодою, варту за їхніми плечима.
– Цей чоловік – злодій! – аж не тямлячись зі злостивої втіхи, проголосив Князь. – Подивіться на кіннор коло його ніг – його оздоблено золотом і слоновою кісткою! Хіба він може належати злидню? Подивіться, на кіннорі відзнака мого дому! Цей чоловік обікрав мене!
- Предыдущая
- 6/29
- Следующая
