Справа про 19 роялів - Вахек Еміл - Страница 12

• Предыдущая
• 12/44
• Следующая

Шеф побіжно його проглянув.

— Ви гадаєте, що це достатня підстава для арешту? — запитав він.

— Без сумніву. Адже Віртер зізнався, що хотів украсти колекцію поштових марок.

— Але ж він не вкрав її! — докинув Кршікава, люб'язно всміхаючись.

— Крім того, він приховав від нас, що бачив у квартирі розбитий рояль.

— Цього він, звісно, не повинен був робити, — погодився шеф. — Добряче проберіть його й відпустіть додому. В разі потреби — допитаєте його й на волі.— А за хвилину, так само люб'язно всміхаючись, додав: — Дозволю собі попросити вас, щоб ви звільнили його негайно. — І, вклонившись Тикачеві, схилився над паперами.

«Петровіцький! — стримуючи лють, подумав Тикач, виходячи з кабінету. — Або ж у нас є шпиг, котрий доповідає їм про кожний мій крок, або ж за Віртером стежили. Можливо, їх сповістила Утєшилова». Сповнений безсилого гніву, він наказав привести Віртера. Поки того привели, в його голові уже виник план, що здався йому найкращим.

— Так от, пане Віртер, — звернувся до нього Тикач, — мені наказано негайно випустити вас на волю.

Віртер зблід, а потім почервонів.

— Цього я й боявся, — вимовив пригнічено.

— Я мушу виконати наказ, — вів далі Тикач, — але, може, у ваших-таки інтересах ви б хоч тепер розповіли щиро, кого і чого ви боїтесь.

Віртер зацьковано втупився в нього, а потім опустив очі. Помовчавши, тихо сказав:

— Чого я боюсь, це я вам можу сказати: мене вб'ють!

— А за що? — запитав Тикач.

— У них на це є причина, — відповів Віртер після довгої мовчанки. — Я не можу її вам відкрити, бо це тільки погіршить моє становище.

— Тоді скажіть хоча б, хто, на вашу думку, хоче вас убити?

Після довгої паузи Віртер знизав плечима.

— Не знаю.

— Як це? Адже повинні ви знати щось про людину, яку запідозрили в такому намірі?

— Авжеж, — знесилено відповів Віртер. — Але я не знаю, хто це. Я його бачив, говорив із ним, але не знаю його імені.

— Це той тип, з яким вас бачили біля Лісової каплички? — запитав Тикач.

Віртер здивувався, але кивнув головою.

— Чоловік, що стояв за вами в Яхимові на кордоні? У мене є його фото, і ми його знайдемо.

Цього йому не треба було казати. Очевидно, то був саме той чоловік, але Віртер перелякався і не підтвердив.

— Я й справді повинен зараз же йти звідси? — запитав він.

На відповідь Тикач розгорнув перед ним свій план.

— Бачте, ви не схотіли піти нам назустріч, та я все ж хотів би по змозі вам допомогти. Ви казали, що йдеться лише про кілька днів. Я подумав, чи немає у вас когось такого, в кого б ви могли надійно сховатись?

— Є одна знайома… дуже добра… Ми були… але це не має значення. Я написав їй, і вона запропонувала перебути в неї, поки все це мине. Але я можу зустрітися з нею тільки через кілька днів.

Тикач на хвилину задумався.

— Я вважав, що найбезпечніше місце для вас — в'язниця, але, здається, є ще одне.

Віртер глянув на нього з надією.

— Готель «Імперіал». Сезон закінчився, і там тепер майже ніхто не живе. Поселіться там. Можете подзвонити їм просто від нас. Я сам вас туди відвезу й дам детектива, що буде вас стерегти. Не виходьте й за поріг номера, їжу нехай вам приносять, А коли ваша знайома приїде, вас одвезуть куди треба.

Коли номер було замовлено, Віртер зворушливо подякував Тикачеві.

— Я знаю, що не заслужив цього, — сказав він. — Я ще більший негідник, ніж ви гадаєте, але, можливо, ще віддячу вам… — Він хвилину подумав. — Якби зі мною справді щось сталося… ви знаєте, що в мене в стіні є сейф?

Тикач кивнув головою.

— Знайдете в ньому надруковану готичним шрифтом куховарську книгу. В неї вкладено план. Карта на шовковому папері. Поцікавтеся місцем, яке позначене трьома крапками червоним чорнилом. — Він знову замовк, і видно було, що тривога його зростає.— А втім, не чекайте, поки зі мною щось станеться, заберіть це негайно, — несподівано сказав. — Але пообіцяйте, що нічого не починатимете, аж поки я не дозволю.

Тикач пообіцяв і вже збирався провести Віртера та свого улюбленого співробітника Овтрату до машини, як раптом подзвонив Кршікава і запитав, чи Віртера вже звільнено.

— Саме виїжджає до «Імперіалу», — сказав Тикач і, повісивши трубку, сердито вилаявся. Коли б це не було так абсурдно, він би подумав, що Петровіцький жде не діждеться, щоб Віртера нарешті вбили. Потім ще подзвонив Олександрі, сказав, що, мабуть, повернеться трохи пізніше, бо має заїхати до «Імперіалу» в службовій справі.

— До «Імперіалу»? — здивувалася Саша. — Адже там тепер ніхто не живе. — І повісила трубку.

В «Імперіалі», цьому величезному будинку на шістсот кімнат, що скидався на добре збережений середньовічний замок, а насправді був наймодернішим карловарським готелем, приготували для Віртера апартаменти в лівому крилі третього поверху. Тут панувала майже нестерпна тиша: чути було тільки легкі, приглушені товстим килимом кроки покоївки в коридорі. Коли Віртер дійшов по безконечному, сто тридцять метрів завдовжки, коридору до своїх покоїв, то аж затремтів, хоча то були чи не найкращі апартаменти цього королівського палацу. Вони складалися з салону, для якого, очевидно, не економили ні місця, ні дорогих меблів у стилі ампір, та білосніжної спальні з великою ванною. Тикач ніколи не забуде дивного контрасту між цією розкішшю і зацькованим виглядом Віртера. Сказавши кілька підбадьорливих слів, Тикач залишив його з Овтратою у цій розкішній пустці. Овтрата обіцяв, що не буде спати, хоч би йому довелося випити ціле відро чорної кави. Тикач одразу поспішив до машини, якою вони приїхали, ї подався на Садову вулицю, 32. На сейфі не було жодних слідів, але, відчинивши його, Тикач переконався, що він порожній… Гроші, статуетки, порцеляна і церковні чаші — все зникло. Не було й надрукованої готичним шрифтом куховарської книги.

«Випередили», — подумав він і, власне, тільки тепер збагнув, яка це рафінована змова. Вперше усвідомив, що повинен чинити опір банді, яка знає кожен Віртерів і його крок і безжалісно підштовхує свою жертву до загибелі. Ця банда хоче примусити Віртера виказати таємницю про те, де сховані роялі зі скарбом. А Віртер опирається, бо хоче сам забрати той скарб. Негідник проти негідників. А проте прийняв його охорону. На плані було, певне, позначено місце захованих скарбів. Навіщо Віртер накреслив план? Певно, для тієї жінки, що хоче дати йому притулок. А з Тикача вони тепер досхочу регочуть. І мають рацію, бо з Петровіцьким за спиною він безсилий. На щастя, може, тепер, дізнавшись про Віртерову таємницю, вони дадуть йому спокій.

Тикач повернувся додому, ледве стримуючись од гніву. Олександра ще не спала й ліниво вилаяла його, нащо він так старається. Який сенс перериватися отак на службі.

— Але ж я мусив, — відповів він їй і, щоб зупинити її докори, розповів про те, як він збирається врятувати життя Віртерові.

— Те, що ти розповідаєш, просто безглуздя. Такої романтики а-ля Дюма тепер уже не буває.— І, позіхнувши, спитала: — А де ж ти його заховав?

— В «Імперіалі».

— Так от чого ти туди їздив. Ну, там із ним справді нічого не станеться.

• Предыдущая
• 12/44
• Следующая