Справа про 19 роялів - Вахек Еміл - Страница 6

• Предыдущая
• 6/44
• Следующая

— Ви не помітили в цей час у «Річмонді» когось підозрілого?

Директор розвів руками:

— Підозрілого? А як ви його впізнаєте? Був тут персонал. Але що б він робив у цьому салоні? Гостей у нас уже майже немає. Звичайно, в саду часто прогулюються цікаві. Ні, до приміщення ніхто не заходив, ворота замкнено. Але вікна в цьому салоні були відчинені, щоб провітрився. А через вікно, самі бачите, сюди може кожна спритна людина забратися.

Трампус глянув на годинник. Тикач з неприхованою ворожістю усміхнувся й процідив крізь зуби:

— Я бачу, вас це не дуже цікавить. Трампус красномовно промовчав.

— Ну що ж, ідіть пити воду. Коли ж, власне, у вас знайдеться для мене час? Увечері? Тоді, якщо це вас влаштовує, загляньте близько дев'ятої до міського парку. Там гратиме духовий оркестр, отож нас ніхто не почує, коли ми схочемо трохи пошептатися.

Коли Трампус розповів про цей випадок із роялем управителеві «Бразілії» Гашекові, той не надав йому особливого значення. Мовляв, у Карлових Варах такі історії часто трапляються, але їх приховують, щоб не лякати курортників із закордону. Пана Ганіша, власника «Бразілії», теж якось налякали. Після великого краху на віденській біржі 1873 року він за безцінь купив «Бразілію», що тоді називалась іще «Австрійський герб», у Кнолла, який тримав у Карлових Варах дуже прибуткову ювелірну крамницю. Та коли тут одне за одним сталися два вбивства з пограбуванням, це завдало йому значних збитків, і Ганіш, заховавши найцінніші меблі до складу під лікарнею для іноземців, виїхав у Прагу до заміжньої дочки.

Трампус теж не надав ніякого значення словам управителя.

Від «Бразілії» до парку — всього кілька кроків. Духовий оркестр у ресторані мало не оглушив Трампуса. Коли терпець йому вже почав уриватися, з'явився Тикач і, зглянувшись, вивів його на свіже повітря. Надворі падав карловарський дощ. У Празі його б назвали зливою. Боже! Оті прямовисні водяні шнури! Люди розбігалися хто куди.

— Ходімо до мене, — запропонував Трампус. — Це зовсім близько.

Тикач заперечливо махнув рукою.

— Я взагалі не довіряю кімнатам у курортних пансіонах, а зараз тим паче. Це ж генлейнівські гнізда. Ви в плащі, і це теж недалеко. Ходімте.

На щастя, це справді було за якихось кілька кроків, одразу ж за гейзером, що меланхолійно, не знати для кого, викидав свої струмені.

— Ви пили коли-небудь цю воду? — запитав Трампус.

— Зроду не пробував. Адже я карловарець, а вони інколи не п'ють цієї води, заради якої люди приїздять сюди з усього світу.

— Знаєте що, попробуйте хоч раз!

Тикач узяв склянку з водою, яку називали чудодійною, ковтнув раз, а решту вилив на землю.

— Дякую, з мене досить. Зрештою, я прийшов сюди не воду пити.

Тим часом вони вже дійшли до невеличкого, тьмяно освітленого павільйону за гейзером, такого ж меланхолійного, як і джерело, що десь там позаду порскало, неначе протестуючи проти своєї самотності. У павільйоні стояло кілька ресторанних столиків, а поміж ними мовчки і невдоволено, мовби їм остогидло життя, тинялися двоє питців чудодійної води—типова картина для курортного міста після закінчення сезону. Тикач і Трампус посідали на самотній лавочці.

— Швидка допомога приїхала, тільки-но я допитав персонал. Ніхто нічого не бачив, — почав він знов напівпошепки. — Я поїхав до лікарні, сподіваючись, що той бідолаха заговорить, коли лікарі приведуть його до тями. Але молодий лікар, таке собі курча, ембріон майбутнього коновали, одразу ж зробив йому ін'єкцію, а потім іще одну. Та, друга, була снотворна. Нібито це було конче потрібно! Я вилаяв його, потім наказав, щоб мені привели Віртера о другій ночі. Це найкращий час, я вже перевірив, воля сонної людини о цій порі слабшає. А тепер ходімо, дощ перестав. Зайдете до нас, коли будемо його допитувати?

— О другій ночі? — жахнувся Трампус.

— А чом би й ні? Маєте принаймні три години, щоб виспатись. Можете прийти навіть чверть на третю.

— Послухайте, — сказав Трампус, — ви гадаєте, що є підстави для арешту Віртера? Я цього не сказав би. Я б трохи почекав.

— Ви гадаєте, що слід чекати, поки розтрощать іще шість роялів? — ущипливо запитав Тикач. — Адже й так зрозуміло, що справа дуже серйозна. — І загадково додав: — Цілком можливо, що Віртер ще дякуватиме мені за те, що я його заарештував.

— Як правило, цього ніхто не робить.

— Не робить, згоден, — почав був Тикач, але, махнувши рукою, замовк. Не буде ж він викладати свою гіпотезу, що таємничі відвідини Лісової каплички пов'язано з нападом на «Річмонд» і що це так налякало Віртера, що він волів би на якийсь час потрапити за грати. — Про це ми, можливо, поговоримо.

У швейцарській під ключем Трампус знайшов клаптик паперу, на якому було написано: «Негайно подзвоніть шефові».

«Дуже добре. Я попереджу Клубічка, щоб він трохи стримав Тикачів запал», — подумав він і пішов на поштамт.

— Лінія зараз звільниться, — люб'язно кивнула йому телефоністка. — А поки що, будьте ласкаві, витягніть з цих лотерейних білетів три. Бачте, нам дуже хотілося б купити машину, але і я, і мій чоловік маємо нещасливу руку. Коли я вас побачила, то відразу подумала: «Цей блондин витягне тобі щасливий білет. Звісно, якщо схоче».

— Схоче, схоче, — весело відповів Трампус і вибрав з десяти білетів три.

— Чудово! — зраділа телефоністка. — Щиро дякую, пане! Якщо я виграю, десята частина ваша. Скажіть, будь ласка, де ви мешкаєте і як ваше прізвище?

— Мешкаю я в «Бразілії», а прізвище моє Трампус. Зденек Трампус.

— Хвилинку! — вигукнула вона. — Здається, це прізвище мені вже знайоме.--1 витягла телеграфний бланк. — Щойно для вас прийшла телеграма.

Трампус узяв папірець з її сріблясто налакованих нігтів і прочитав: «Приїду завтра». Підпису не було, та він і не був потрібен.

— А тепер даю вам Прагу, — сказала телефоністка. — Лінія саме звільнилася.

Та коли його з'єднали з відділом безпеки, виявилося, що Клубічко кудись поїхав службовою машиною і сьогодні вже не повернеться. Трампус повісив трубку, ледве стримуючись, щоб не вилаятися, його надія, що Клубічко накаже Тикачеві відкласти допит Віртера, розвіялась, як дим.

Трампус повертався до пансіону такий замислений, що навіть не звернув уваги на красу ілюмінованого фонтана в міському парку. В нього не було ніякого сумніву, що Клубічко приїде сюди заради «Орфеїв». І, звичайно, розв'яже цю справу, певно, не таку вже й складну. Замислившись, Трампус непомітно дійшов аж до головної колонади. Карловарське повітря і вереснева ніч зробили з неї мистецьку картину. Колонада нагадувала сцену, на якій виставлявся весь блиск вищого світу, і його було стільки, що Трампус, здавалося, відчував навіть комплекс неповноцінності й тому намагався обминути колонаду. Принаймні удень. Але зараз уся та шикарна публіка танцювала, фліртувала й розкидала гроші у «Пуппа». Колонада була безлюдна. Лише з підвалу пансіону «Вюртемберзький двір» долинала музика. «Може, трохи висплюся, на щастя, тут тихо». Він прочитав кілька сторінок старого Мельвіля і солодко заснув. Однак о другій годині будильник безжалісно вирвав його з обіймів сну.

Тикач ходив по кабінету, як роздратований лев.

— Ви спізнилися на двадцять хвилин, — накинувся він на Трампуса. — Сподіваюсь, ви принаймні виспались.

— Що з Віртером? — запитав Трампус, усе ще напівсонний.

Тикач невесело засміявся.

— Уявіть собі, спить у нічній шапочці, на якій вишито: «Солодких снів». Хоча ні, сьогодні йому не до снів. Та ще отой сейф… Я накинувся на нього, поки він ще не зовсім прочумався. Навіть не пробував відмагатись. І знаєте чому? Бо знав, що я той сейф уже раз обшукав.

— Як це — знав?

— Бо він — хитрющий пройдисвіт, — сердито відповів Тикач. — Наліпив на краї волосину, а я не помітив і, відчиняючи, обірвав.

— Ішов спокійно?

— Зовсім спокійно, — загадково всміхнувся Тикач.

— Ви вже його допитували?

• Предыдущая
• 6/44
• Следующая