Справа про 19 роялів - Вахек Еміл - Страница 9

• Предыдущая
• 9/44
• Следующая

— То була… то була одна моя знайома, — відповів Віртер. — Я не знаю, як її звуть, я знаю її лише в обличчя. Днів десять тому я був в Яхимові й сам не знаю, як опинився біля автобуса. Вона заговорила до мене. Оце й усе.

— Погасіть світло і пустіть фільм іще раз, — несподівано зажадав Тикач.

Ще раз переглянули коротенький фільм. Тепер уже Віртера запитував Тикач.

— Хто був той чоловік, що стояв за два кроки від вас, коли автобус поїхав?

— Який чоловік? Я не пам'ятаю, — відповів Віртер, ще більше розгубившись.

— А той, у тирольці. В якого обличчя ніби позшиване. Чи, може, треба пустити фільм утретє?

Віртер заперечливо похитав головою.

— Я знаю, кого ви маєте на увазі. Я бачив його, але не розмовляв з ним. Гадаю, що то якийсь функціонер із Яхимова.

Коли його одвели, Тикач, мовби пробудившись з глибокої задуми, сказав:

— Чи помітили ви на Віртеровому обличчі страх, коли я спитав його про того чоловіка? Адже саме в той день хтось розтрощив рояль у «Лоїбі».

Клубічко кивнув головою.

— Чоловік з дивним обличчям — очевидно, той самий, що донедавна тут лютував, як диявол. Запросіть пана Пальмера й покажіть йому фільм, може він його впізнає. Той диявол зустрічався з Віртером біля Лісової каплички й, безперечно, наказав йому поїхати в Яхимов до тієї псевдо-Ільзи. Мабуть, він має на Віртера великий вплив. Про що Ільза домовлялась з Віртером, він, звичайно, нам не розкаже, але результат ми вже знаємо: нічний напад на «Орфея». Акція почалася. Часткова акція, бо ще до Ільзиного приїзду було вчинено два напади на Кодетові роялі у Празі. Судячи з усього, диригує ними чоловік у тирольці,— Клубічко мить помовчав. — Йому потрібен для цього Віртер, але той опирається. Ось чому він так просив, щоб ви залишили його під арештом. На вашому місці я виконав би його прохання.

— Але ж ви знаєте інструкцію, — прогув Тикач. — Завтра я повинен випустити його на волю або передати справу прокуророві.

— Примусьте його в чомусь признатися. Хоча б у тому, що він хотів украсти марки в пані Ганусекової. Це буде підставою для того, щоб тримати його під арештом.

— А якщо він не схоче взяти це на себе?

Клубічко посміхнувся.

— Я можу закластися з вами на місячну платню, що вашу великодушну пропозицію він прийме. Віртер боїться, певне, потрапити до рук того чоловіка в тирольці.

— Чоловік у тирольці мені нагадує когось, — замислено мовив Тикач, — але знімок не дуже чіткий, і я не певен… — Він знову замислився, потім стрепенувся й вів далі: — Я наказав про всяк випадок оглянути будинок, де живе Віртер. Це на Садовій вулиці неподалік од синагоги. Ми довідалися, що Віртер десять днів тому найняв у сусідстві кімнату для якоїсь пані Утєшилової з Моравії. Сусіди бачили, що вона до нього приходила. — Тикач знову глибоко замислився. — Тут явно є якийсь зв'язок із справою про роялі й з Віртеровим страхом вийти на волю.

— Ви маєте рацію, колего. Бачите, яка в нас захоплююча професія, — усміхнувся Клубічко. — Чи не спало вам на думку, що Утєшилову прислали сюди, щоб вона стежила за Віртером і спробувала з нього щось витягти? І що Віртер тому й не хоче повертатись додому? Можливо, це колишня Кодетова дружина, яка знає про Віртера щось дуже компрометуюче?

— Це ще не все, — вів далі Тикач. — Учора ввечері до пані Утєшилової приходила гостя. Управителем будинку там працює чех, на прізвище Плєснівий. От ми й попросили його припильнувати за Утєшиловою. Та гостя — молода дівчина, з обличчя схожа на пані Утєшилову, була в якомусь дивному капелюшку і в костюмі, яких у нас не носять. Радилися вони години зо дві. А вночі прийшли ми і забрали Віртера. Й одразу ж після того дівчина попросила управителя будинку випустити її з дому.

— А пані Утсіпилова? — насторожено запитав Клубічко.

— Нібито була десь у місті. Я не турбував її досі, щоб не розсердити Петровіцького.

— Ця дівчина, — сказав по паузі Клубічко, — мабуть, і була отією русалкою з автобуса. Вона втекла. Куди? До того, хто її сюди послав. Він і є отой головний. Шкода, що ваш Плєснівий не простежив за нею. Але це вже було б забагато. Зрештою, я гадаю, що вона незабаром і сама дасть про себе знати. — Він пройшовся по кімнаті.— Непогано було б поговорити з Пальмером.

— Може, нам удасться це зробити, — озвався Тикач. — «Я тримаю з ним зв'язок і скажу вам пізніше.

— Зв'язок? — здивувався Клубічко.

— Ви не знаєте тутешніх умов, — понуро відповів Тикач. — Пальмер працює в Мозера, а там усі службовці та майстри — генлейнівці. Нам доводиться зустрічатися таємно, бо інакше це могло б коштувати йому життя. — Він знову замислився. — Було б найкраще, якби ви зустрілися з ним за містом. Наприклад, у Локті. Замок там доглядає добра чешка. Десь у неділю, бо в інший час він не може. А що ви, власне, від нього хочете?

— Я спробував би допомогти його пам'яті. Треба встановити особу того типа з Яхимова, бо від Віртера ми, очевидно, вже нічого не довідаємось.

— Я спробую зробити це сам, — сказав Тикач, насупившись. — А коли нічого не вийде, то влаштую вам зустріч із Пальмером.

Клубічко підвівся.

— Гаразд. А тепер мені треба негайно повернутися до Праги.

— Чого ви так поспішаєте? Адже у вересні Карлові Вари найкращі.

— А того, що там є два роялі марки «Орфей», які я ще не встиг оглянути. Бувайте здорові й бережіть нам Віртера, як ока в лобі. Я скажу Трампусові, щоб допомагав вам. Якщо ви, звісно, хочете.

Тикач щось пробурмотів собі під ніс.

— Він вам не до вподоби?

— Скоріше я йому, — прогув Тикач.

Зустрівшись із Трампусом, Клубічко переказав йому розмову з Тикачем і додав:

— Мені здається, любий мій, що в Кардових Варах нам більш нема чого робити. Звичайно, людина завжди може помилитись, але я гадаю, що центр ваги цієї справи пересунувся туди, куди доїхала Ільзочка. Це, безперечно, Прага. Там, певно, живе й той, хто цим усім керує. Може, це він уже розтрощив на Віноградах[14] два роялі. Ільзочку послали сюди, щоб вона вивідала імена власників заздалегідь позначених роялів. Хтось припускав, що про це знає Віртер. Можливо, навіть цілком імовірно, що Ільзочку послало гестапо, щоб вона, як законна спадкоємниця, забрала своє майно. А потім нацисти, звісна річ, відібрали б його в неї. Усе це, щоправда, тільки здогади, але ти принаймні бачиш, як цікаво було б мені познайомитися з дівчиною, котру зустрічав на кордоні Віртер. До речі, тебе знову годували сиром?

— Я їв цю гидоту аж двічі,— відповів Трампус майже з люттю. — Запіканку, а потім ще окремо на тарілочці з зеленою цибулькою.

— Мені щось здається, що ти вже й операцію вважаєш не такою страшною, як лікування сиром.

— Ваша правда… Як тільки уявлю собі, що все життя доведеться їсти сир…

— А може, ще й після смерті. Якщо існує потойбічний світ…

— Мовчіть, бо я за себе не ручуся!

— Ну гаразд, бувай здоров, Зденеку, я таки їду. Будуть якісь новини, я тобі подзвоню. А тим часом ти тут самовіддано їж свій сир.

• Предыдущая
• 9/44
• Следующая