Темпонавти - Заєць Володимир - Страница 31

• Предыдущая
• 31/37
• Следующая

— Пора, пора, — прошепотів я розбитими до крові губами і ввімкнув екран зовнішнього зв’язку.

І що я побачив? Побачив, як вона обнімає якогось темнолицього молодця в літньому комбінезоні…

“Рятувальник, напевно”, — втомлено подумав я і, втративши інтерес до того, що діялося, вимкнув екран.

Я не помітив, як почався антиколапс. Маси речовини, які перекидало через гравітаційні канали, створювали потужні ударні хвилі. Одна з таких хвиль підхопила мою ракету і понесла вгору. Від величезного прискорення я знепритомнів, а коли прийшов до тями — почув клацання: то працювали захвати корабля-матки. Штурман на критичній висоті промчала над квазаром і встигла підхопити мою ракету, що почала вже падати.

Я вибрався з ракети і, хитаючись, увійшов до рубки, відчуваючи, як сильно пече мені обличчя. Дівчина-штурман кинулась мені назустріч, повисла у мене на шиї і, забувши про свою звичайну іронічну стриманість, промовляла крізь сльози:

— Тонику, любий, рідний! Нащо ти все це зробив?

Я подивився в дзеркало за її спиною і побачив свою темну від опіків фізіономію.

Антоній Ендотеліус, замислившись, замовк. На його обличчі блукала легка усмішка.

— А лисина звідки взялася? — нагадав Сергій.

— А, ти про це, — стенув плечима старий космогатор. — Це ж зрозуміло. При колапсі сильна радіація. Навіть таблетки антирадіанта не допомогли. От і полисів. Та не могла ж молода дружина, до того ж лікар, дозволити чоловікові ходити з коліноподібною головою. Кілька уколів для стимуляції цих…

— Генів-операторів, — підказала Сидорина Іванівна.

— Так, так, допомогли кореням волосся відродитися. Тепер мій чуб знову починає рідшати, але це вже процес природний, — Антоній Ендотеліус подивився на дружину й усміхнувся. — Ну як? Цього разу я нічого не перебільшив і не вигадав?

Сидорина Іванівна кивнула.

— Все так і було, тільки допустив одну неточність. Я не здивувалась, коли зустрілася з тобою перед польотом. Я сама попросила, щоб нас послали разом.

Антоній Ендотеліус усміхнувся ще ширше.

Сергій одну за одною висував шухляди, щось шукаючи в них.

— Що ти шукаєш? — поцікавився Антоній Ендотеліус. — Може, я знаю?

— Шукаю твою славнозвісну люльку. Мене запросили в триста другий учбовий комбінат на ранок “Я обираю професію”. Не обійдеться без запитань про тебе; минулого разу просили показати твою легендарну люльку з псевдодуба.

— О, знайти її дуже легко, — сказав Антонім. — Люлька лежить у четвертій шухляді третього ряду в коробці з-під марсіанської в’яленої рибини з написом: “Зразки мінералів”. Сергій висунув потрібну шухляду і, шукаючи коробку, помітив значок з голографічним зображенням Венери Таврійської.

— Дідуню, — зацікавлено мовив він. — Звідки у тебе значок з емблемою з’їзду істориків-елладологів?

— Не змушуй мене бути нескромним, — недбало кинув Антоній Ендотеліус. — Та коли ти наполягаєш, я розкажу. Ти знаєш про незвичайну різнобічність моїх інтересів. Колись мені випало дуже прислужитись історії, і за це один із видатних учених — знавців історії Стародавньої Греції — запросив мене на з’їзд елладологів як почесного гостя.

Забувши про мету своїх пошуків, Сергій випростався і звернув на діда погляд, в якому загорілася цікавість.

— Розкажи! — видихнув він.

— Розказати? — пирхнув старий космогатор. — Розказати я можу, та чи варто видавати мої спогади?

На обличчі онука з’явився вираз подиву.

— Не розумію… Я опублікував книжку твоїх спогадів, і ти, прочитавши її, здається, був задоволений.

— Бачиш, Сергійку, якось мені треба було терміново поговорити з бабусею, і я підключився до відеона першого ярусу ЦУМу. Ти ж знаєш бабусю — вона любить ходити по магазинах. І от я випадково почув розмову двох молодих продавщиць-операторів. Це було обурливо!..

— Про що ж вони говорили? — спантеличено спитав Сергій.

— Вони називали мене Мюнгхаузеном двадцять другого сторіччя, а мої найправдивіші розповіді — “химерними небилицями”!

— А я ж тут при чому? — і далі не розумів Сергій.

— А при тому, — менторським тоном промовив Антоній Ендотеліус, — що, видаючи мої спогади, ти мав би в передмові сказати: всі розповіді Антонія Ендотеліуса — щира правда.

— Гаразд, — з готовністю погодився Сергій. — Наступного разу я виправлю свою помилку. Розповідай!

Антоній Ендотеліус підвівся, підійшов до вікна і натиснув на білу планку — пластик шибки став геть прозорим. З вікна було видно, як на кам’янистий берег накочуються смарагдові вали з пінистими гребенями.

— Люди як хвилі, — неголосно сказав Антоній. — Окрема хвиля накочується на берег і відходить нібито безслідно. Але за нею йде інша, і за мільйони років невпинної роботи хвилі лишають у береговому граніті разючі сліди. Так і люди… Покоління за поколінням вносять вони свою частку праці у вселюдську скарбницю, змінюючи лице планети і змінюючись самі. Так твориться історія. Часом я заздрю історикам, надзвичайно цікава у них професія. Так само, як детективи минулого, вони за окремими “речовими доказами” відтворюють живу історію… Все почалося з візиту до мене професора Ергіна, який у той час вів археологічні розкопки в районі стародавніх Мікен. Професор прийшов без попередження. Він був дуже схвильований, і на його аскетичному обличчі грав старечий рум’янець.

— Заспокойтеся, шановний професоре, — звернувся я до нього. — Розкажіть докладно, за яких обставин знайдено рукавицю?

— В тому, як її знайшли, не було нічого особливого, — з запалом заговорив він, і раптом, збентежившись, здивовано запитав: — Але звідки ви знаєте про це?

— Якщо вам цікаво, я відповім, — сказав я, намагаючись приховати вдоволену усмішку. — Насамперед деякі висновки можна зробити з самого факту ватного несподіваного візиту до мене, фахівця в розгадуванні незвичайних загадок. Якщо до мене приходить схвильований професор-елладолог, то сталося щось надзвичайне: через якісь дрібниці ви нізащо б не відірвалися від роботи по розкопках стародавніх Мікен. З правої кишені у вас виглядає рукавиця. Такі рукавиці з надміцного будинилу стали випускати лише місяців зо три тому. А вигляд у неї такий, ніби вона сотні років пролежала в землі. Висновок напрошується сам собою: при розкопках Мікен ви знайшли цю рукавицю.

— Так, так, — закивав професор. — Знахідку можна датувати сьомим сторіччям до нашої ери. Але ж це просто неймовірно: сучасну рукавицю знайдено в шарі землі часів золотого віку Перікла…

Через годину гравільот плавно опустився біля місця розкопок. На тлі яскраво-синього південного неба чітко вимальовувались колони диптерів, що не втратили своєї білизни за тридцять сторіч, протягом яких вони були під землею.

Цілий день я бродив по розкопках, здіймаючи клуби легкої, мов пудра, пилюки. Професор дивився на мене, а я, не знаючи, що йому сказати, почував себе дуже незручно.

— Бачите, професоре, — нарешті промовив я. — Треба перевірити, чи не попала в цей шар рукавиця випадково.

Що й казати, моя спроба щось пояснити була досить жалюгідна.

Професор відвів очі вбік.

— Цю гіпотезу ми щойно перевірили. Як ми й думали з самого початку, рукавиця пролежала в землі близько тридцяти сторіч.

Всю ніч я не спав, намагаючись розгадати незвичайну загадку. Вихідних даних було дуже мало. І я зважився вдатися до крайнього способу.

Рано-вранці біля розкопок сів вантажний гравільот. Два роботи вправно винесли з нього механізм, схожий на відкритий автомобіль кінця двадцятого сторіччя.

— Машина часу, — пояснив я здивованим історикам. — Проблема дуже зацікавила мене, і я вирішив перенестися в це ваше сьоме сторіччя і з’ясувати все на місці. Про мову ви не турбуйтесь, оця коробочка на грудях — лінгер, універсальний перекладач.

Я опустився на сидіння і сказав у підсилювач:

• Предыдущая
• 31/37
• Следующая