Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/44
• Следующая

Ми поспішали, відгукнувшись на сигнал біди, але «Оріон» потонув. Потім уже стало відомо — про це розповіли наші акванавти, — що він завис на краю безодні.

…Схили стрімких, безмовних скель, якими з боку відкритого моря обросла підводна банка, були схожі на велетенську, поставлену майже прямовисно, драбину.

Уступ за уступом усіяні кораловим кришивом сходини вели вниз, у вічну темряву й морок, куди ніколи не проникає світло.

Над вузькою, щербатою терасою, нахилений під сорокаградусним кутом, звисав гранітний карниз. Він нагадував роззявлену пащу крокодила… І джунглі морської трави та водорослин, і хижо вишкірені ікла скель — справжня пастка, в якій, не зрозуміло чого і як, опинився «Оріон».

Усе це підводне громаддя було відрогами банки, її західним закінченням, за яким починалася прірва.

— Зараз я тобі, Васько, намалюю контури всієї Корони, — зголосився Ступа.

На зворотнім боці стрічки ехограми Юрій накреслив підводну частину мілини.

Ось що являла собою та банка: пласка, покрита водою багатокілометрова твердь — конус, у якого ніби хто зрізав вершину.

Коли ми сюди прийшли, рятувальні роботи вже почалися. Під воду раз у раз вирушали аквалангісти, вздовж і впоперек сновигали пошукові кораблі, гідролокатором та магнітометром промацуючи дно. Але — все марно: «Оріон» зник безслідно. І всі ті мудрі прилади, винайдені, щоб розшукувати затонулі предмети, не могли його зафіксувати.

Тоді-то й вийшов на арену наш «Садко».

Сповістивши про свій намір усім кораблям, Гордій Гордійовий довго радився з начальником експедиції.

— Можна починати, — дав згоду Гліб Семенович.

— Підготуватися до спуску!

На палубі з'явився боцман із боцманенятами — хлопцями з робочої бригади.

— Тезку, слухай сюди! — підкравшись іззаду, смиконув мене за рукав Окань. — Настає історична мить — мої друзі вирушають до Нептуна.

Повторювати я не перестану:

Хвала і честь героям океану!

— як завжди, віршованою скоромовкою закінчив він.

З містка було видно частину корми й те, як акванавти, Кім і Данило, закривають за собою кришку вхідного люка.

Це був невеликий підводний човен, інакше — пірнаюче блюдце, здатне занурюватися на двокілометрову глибину і рухатися без сторонньої допомоги. Його безпосереднє призначення — підстраховка та зв'язок із основним розвідником океану — батискафом, що міг долати незрівнянно більші глибини. Використовувалось блюдце і для попередньої розвідки, а також на випадок аварійної ситуації.

Мов поклик із забуття — Гондвана! Правічна казка, невиспівана пісня…

«А може, то була колиска невідомої нам цивілізації,» — подумав я. Минали тисячоліття, спливали мільйони років. Рушились, порохнявіючи, гори. Під ударами хвиль розмивалися береги — океан поглинав давню твердь.

Так з лиця землі зникли цілі континенти.

Гондвано, де ти?

Твердять же (ще давньогрецький філософ писав), що існувала Атлантида — загадковий, міфічний материк. Чого тільки про нього не придумано! Я навіть бачив фільм, в якому оповідалося, як серед океану, вже в наші дні, люди натрапили на підводний грот, що вів до зниклого материка.

Казкове царство Атлантиди: одноокі велетні, динозаври, інші потвори й страховиська. І водночас — суперечливість яка! — вродливі люди-атланти, нечуваний розквіт культури. То, може, була й Гондвана…

На підступах до банки Корона, зачепившись якорем за грунт. «Садко» зупинився. Пірнаюче блюдце от-от мало вернутися з глибин.

Ми з Куксою після вахти всілися в затінку тенту на високому півбаці («Пивбочка в кінці Дерібасівської», — як його називають хлопці) і знічев'я роздивлялися притихле плесо моря.

Хвиль не було. Синювата товща води віддзеркалювала силует «Садка», наші схилені обличчя.

Я глянув на Сашкове відображення у воді і розсміявся. Кошлатобровий, з гачкуватим носом та пишною бородою, він нагадував грізного вождя Атлантиди.

— Ти чого? — запитав Кукса.

— Смішинка в очі вскочила… А якщо відверто — насмішив твій вигляд: бороду бачу, філософа — ні.

— A, — зареготав Сашко. — Так, да Гама (говорив мені Окань), любили висловлюватися латиняни.

Потім я, настроївшись на ліричний лад, ще пильніше почав удивлятися в глибочінь.

Вода переливисто вигравала під сонцем. Всевладне сяйво наповнювало її невгасним огнем.

Була то якась жива, рухлива й об'ємна картина — полотно, знизу обрамлене м'якими тонами й півтонами темряви, де, мов на гравюрі, кожен промінець окреслював борозенку. Губи мимохіть прошепотіли:

Шторм вляжеться, і вітер відкигиче

В хитливих снастях чайкою.

Тоді

Твоє ясне, русалчине обличчя

Замерехтить й розтане у воді.

Дурманливою ласкою збентежить

Примовкле серце…

Я напружив уяву — і справді в дзеркалі води побачив веснянкувате, з дугами брів та ямочками на щоках Наташине обличчя. Бо так воно й повинно бути: якщо довго про когось чи про щось думаєш, те неодмінно постане наяву. А про Наталку — нехай вона, одначе, не гордує! — я думаю більш, ніж досить. І от — галюцинація.

Потім її миле обличчя розтануло, і на мене глянули чиїсь допитливі, неземні очі.

Де я бачив це вродливе, з профілем камеї обличчя, ці чутливі, напіврозтулені уста, яких легенько торкнулася усмішка? І сам собі відповів: Гондвана.

Такою ось чарівницею в образі камеї привиділась вона, виникла з потаємних глибин моря й моєї приколисаної підсвідомості — я ж бо думав про неї не раз.

Підійшли Альфред Заєць і Юрій Ступа.

Я розповів їм про видиво.

— Усі ви на «Садку» трохи того…

Альфред значуще покрутив пальцем біля скроні.

— Крім тебе, звичайно, — на свою адресу сприйняв дошкульний натяк Ступа, ще й досі ображений недовірою, з якою поставились до його слів про «голос моря».

— Можливо, що й так, — не заперечив Заєць. І, звертаючись до мене, додав — Не забивай, Васько, романтичними дурницями голови. Дивися на речі просто. Ти ж плаваєш не на пригодницькому, а на науково-дослідному судні.

Великий аналітик цей Заєць! Усе він розкладає по поличках, жонглює цифрами й фактами, аналізує й синтезує, через що не лишається місця для фантазування. Мене, навпаки, ваблять пригоди й романтика.

— Романтика? — перепитав Альфред. — Хе, а чого вигадувати? Тобі, хлопче, кортить довідатися про Гондвану. Так цього прагнемо й ми — чи не так, Юро? — звернувся він до Ступи. І вів далі:— Але ми, науковці, не можемо собі дозволити такої розкоші, як ти, — брати в союзниці містику. Аргументи, докази — і тільки вони! — наша зброя. Втім, Гондвана не така вже й химера, як дехто вважає. Десь тут, на дні океану, мабуть, лишилися її сліди. На цьому наполягав і Вегенер, описуючи розпад давнього суперконтиненту… В доісторичні часи, Коли Індостан відокремився від Австралії і завдяки центробіжній силі почав рухатися на північний схід, він насунувся на Азію, внаслідок Чого виникли найбільші на Землі складчасті гірські кряжі — Гімалаї. Південна Америка переміщалася на захід, Африка на…

— Пішло, поїхало! — перебив його Юрко. — Ти, Альфреде, хоч і тезко тому Вегенеру, проте май свою голову на плечах. Навіщо сліпо наслідувати? Дурне це епігонство — от що я тобі скажу!

— Досить, досить, — примирливо кинув Заєць, ошкіривши в посмішці й без того ошкірені зуби.

Хлопці помирилися і, обійнявшись, наче й не було між ними сварки, пішли в кают-компанію. Мене ж побачив старпом. Не довго думаючи, звелів дофарбувати каюту начальника експедиції.

В тій каюті через усю стіну карта. Підводні хребти й западини, котловани й гори — графічне зображення рельєфу дна Індійського океану.

Гліб Семенович зайшов, коли я, стягнувши з обличчя респіратор, саме її розглядав.

— Що, колего, — запитав, — цікавитесь дном?

Гм, колего! — розібрав мене сміх. У замазуреній робі, піт виїдає очі, задуха — чи й не рівня відомому вченому, професорові й доктору наук! Але й ботанік із «Буревісника», Адам Варфоломійович, теж називав мене своїм колегою — це в них, учених, мабуть, така звичка.

• Предыдущая
• 11/44
• Следующая