Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 23
- Предыдущая
- 23/44
- Следующая
Опівночі підійшли до Канева. Почувся м'який поштовх у борт, голоси швартових матросів. Потім, порипуючи, хитнувся забризканий дебаркадер.
Майже всі пасажири-клумачники зійшли, а палуби заповнила молодь. Студентство, веселі хлопці й дівчата, либонь, вирушали на екскурсію, може, їхали кудись на «прорив».
Я незчувся, як ми відчалили. Теплохід тихо відійшов од берега і, підхоплений течією, опинився на середині ріки. Спати мені не хотілося. Одягнувши шкірянку, я вийшов із каюти на місток.
Стояла тиха вереснева ніч. Десь у селах, розсипаних по видолках та крутогір'ях, валували потривожені ненароком собаки. На сусідньому полі, доорюючи загінку, басовито воркотів трактор. Місяць уже пробився крізь пелену хмар. Щедро хлюпнувши на воду полив'яне сяйво, повис над головою, через що тіні покоротшали, перемістились лівобіч. Земля лежала, ніби вінком, обрамлена туманом. Він клубочився, напливав із низин, заступаючи степ, гаї — увесь виднокіл. Лише дніпрове плесо блискотіло, вигравало переливисто. Землі не було видно, та її присутність відчувалася в усьому: в пахощах зів'ялих лугів, гомоні степу.
Земне тяжіння — ми ж бо діти землі! — владарювало над світом, тримало в полоні душу. І все-таки, коли теплохід, затиснутий лещатами туману, плив наосліп, здавалося — казкове й нереальне, — ніби ми в океані.
З боку на бік гойдало. Вдаряючись об воду, плиці щоразу порушували тишу: плескотіння нагадувало помах тугих крил, а од висвітленої місяцем доріжки не можна було відвести очей. Я мимоволі подумав про тих, хто в морі. Яке то щастя — голуба стихія! Невідомий, пробуджений раптом голос озвався в душі, покликав у далину. Дивак! Я навіть не здогадувавсь, що в морі за суходолом сумують так же сильно, як на суходолі за морем — людське правічне бентежжя й невситимість.
Мої попутники, хлопці та дівчата, лишалися на палубі. З'юрмившись у кінці корми, весело гомоніли й перемовлялися. Трохи згодом чийсь високий голос завів:
Раскинулось море широко,
И волны бушуют вдали.
То була пісня про море, про смерть хлопця-кочегара та про те, як матуся жде не діждеться сина — пісня, що супроводить нас на всіх дорогах.
Лилося сріблодзвінно, хвилювало й вабило, пробуджуючи в серці нестримну мрію.
У тому, що я поєднав свою долю з морем — так я вважаю й понині, — є, мабуть, якась визначеність, а зустріч на нічному теплоході лише прискорила хід подій. Однак про це — потім…
Зачарований плином ріки, я стояв, зіпершись на поручні, й слухав пісню. Раптом позаду вчулися кроки, і до мене неквапно наблизився незнайомець.
— Не завадив? — поцікавивсь він.
— Ні, — відповів я, поступаючись місцем. Чоловік той став поруч. Йому було років за сорок, можливо, усі п'ятдесят. Аскетично худі щоки та роздвоєне, чітко окреслене підборіддя виказували сувору вдачу. Одягнений він був у кітель моряка торговельного флоту, а кілька поперечних нашивок на рукаві свідчили, що не з рядових — штурман, може, капітан.
Пасажир цей мені не стрічався. Я не знав, коли він з'явився на теплоході, — з початку рейсу його не було. В Каневі теж не підсідав. Не інакше, як в останню хвилину нашої стоянки в Ржищеві, коли я, не діждавшись відплиття, пішов до каюти.
— Подобається? — запитав, помітивши, що я уважно слухаю пісню.
— Дуже!
— Мені — теж.
Як і водиться між малознайомими, розмова зав'язалась про те про се — і ні про що конкретно. Все ж якось непомітно вернулися до попереднього.
— Дивина, — першим озвавсь я. — Слухаєш її, а перед очима ніби море. І сам переймаєшся тугою.
А волны бегут от винта за кормой,
И след их вдали пропадает, —
сумне й невтішне виводили молодята.
Мій співрозмовник лише посміхнувся. Потім замріяно сказав:
— Ви не перший, кого заворожила ця пісня.
Він розповів. Я слово в слово переповідаю почуте.
«…Було те по війні. «Витязь» уперше вирушав досліджувати Індійський океан. На борту його знаходились незвичайні пасажири — учасники наукової експедиції: гідрографи, океанологи, синоптики. Нас же, членів екіпажу, з чиєїсь легкої руки охрестили морськими візниками.
— Візники то й візники, — переступивши з ноги на ногу, мовив подорожанин. — Хоч, зізнаюсь, мені й досі не зрозуміло: виправдане те прізвисько чи ні. Принаймні той, хто возить, — а ми, як я вже казав, доставляли дослідників далеко в океан, — заслуговує на це ймення.
— Ви, може, помітили, — запитав він, — нас часом неабияк лякають слова. За їх зовнішністю криється — так чомусь здається — докір нашому самолюбству… Пригадую, назва «морський візник» мене просто образила. Та й хто б зостався байдужим, якщо замість омріяного — моряк далекого плавання, до тебе прилипає буденне й дошкульне: поганяйло!
Я вперше тоді ступив на палубу океанського корабля. Тільки й слави у «Витязя», що океанський. Насправді ж він — невеликий, з шістнадцятивузловою швидкістю теплохід (вже згодом його переобладнали й доточили кілька метрів корми).
І все-таки я пишався ним, як пишаюся й нині, бо став він для мене началом усіх начал…
Одного похмурого дня, коли над тайгою залопотіли осінні вітри, «Витязь» вийшов із гавані. Перетнувши південні моря, попрямував в океан.
Кілька місяців тупцювались ми над Кокосовою улоговиною. Потім піднялися до Шрі Ланки. Курс лежав осторонь уторованих шляхів, і ми опинилися в одному мішку з розлютованою стихією та спекою тропіків. Навіть чайки не наважуються залітати в цю одноманітну океанську пустелю. Про людину годі й казати — за всі дні плавання жодного, бодай маленького суденця.
Ось чому, коли на траверзі забовваніли скелі Сокотри, кожен зрадів, ніби побачив найдорожче в світі. Проте й цей острів скоро розтанув в імлі.
Вітер налітав несподівано. Де ще хвилину тому дзеркалилось тиховоддя, там пагорбилися хвилі. За високими, пінявими гребенями чорніли прірви, і «Витязь», простуючи перевальцем, щоразу провалювався між них аж до щогли.
Розстеливши на палубі брезент, кілька матросів фарбували суднове майно — шланги, протипожежні клинці, відра. А я, змінившись із ходової вахти, став осторонь і, закуривши цигарку, спостерігав, як оце зараз ви, за виром води.
— Немає нічого величнішого, — перевівши подих, мовив мій співрозмовник, — ніж штормовий океан. Нестримна, збурена колиска. Вона розгойдується від материка до материка. І суходіл, щоб протистояти натиску хвиль, шалено відкидає їх. Океан і в нас, людей, пробуджує сховані до пори до часу сили. Вбираємо його снагу, а ще — смуток. Бо, опинившись у відкритому морі, де день у день вода, — раптом доходимо висновку, тієї гіркої істини, яку виголосив мудрець: безсмертного немає, а довговічне стрічається рідко.
Не те, щоб я був скиглій — де там! Життєлюбства в мені хоч відбавляй. Одначе глянув я тоді на спінене безмежжя — ми щойно переплили Аденську затоку — і подумав: а й справді, час усе замулить. Й мої сліди зітре безжально… Лише він, батечко-океан, вічний.
Хлопці, фарбуючи корабельне збіжжя, раптом затягли пісню. Ну, та ви, мабуть, здогадуєтесь: була вона про море — оця, яку ми щойно слухали.
Я стояв із скорботною чайльдгарольдівською посмішкою в куточках уст і знічев'я досмоктував цигарку. Не знаю чому: може, тому, що тривалий час не бачив землі, чи взнаки далися нічні вахти, але на серці було тоскно, ніби гнітив тягар.
Такі хвилини нічого втішного не приносять.
«А пісня, — запитаєте ви, — хіба вона не звеселила душу?» Тим-то й ба, що ні. Слухаючи її, ще гостріше відчув біль за отчим краєм. Взагалі, якщо говорити про мої тодішні почування, то вони зводилися ось до чого: я помиливсь у виборі шляху, даремно подався в плавання. Бо ніякий з мене не моряк — моряки з іншого тіста. Ну, і так далі й тому подібна чортівня.
Про це мав необережність сказати вголос. При боцману.
— Ти що це панікуєш! — вигукнув Шумило. — А йди-но, хлопче, сюди!
Та я ніби не розчув — стояв незрушно, поглядаючи на воду. Тоді боцман підійшов сам.
Не стану оповідати про його обурення. Чоловік він крутий, і мені сповна перепало на горіхи. Щоправда, узяв він мене не криком, бо вдачі я впертої: коли помічу, що на мене починають гримати, — ще більше замикаюсь, роблюся несхитним. Це, видно, зрозумів Шумило. Степовик, до речі, з країв, куди ми зараз прямуємо, — він зметикував, як проникнути в душу. Заходився розповідати про себе: про те, як прийшов на флот та як дослужився до боцмана. А ще про пісню, оту, що співали матроси.
- Предыдущая
- 23/44
- Следующая
