Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 3

• Предыдущая
• 3/44
• Следующая

— Що, керманичу, — звернувсь я до Кукси, — танцюєш гопака?

Він промовчав, обпікши мене нищівним поглядом: судно кидало з боку в бік, тому жарти були недоречні.

У тісній боковці, між ходовою рубкою й каютою капітана, штурман, висхлий — кістки та шкіра — чоловік, стримів над картою.

Я простяг йому папірець із даними про погоду.

— Ось, візьміть. Вітер…

— А, Васько да Гама, це ти, — ніби пробудившись від сну, глянув на мене банькатими очима Стецько Мегерович.

Лампа-софіт освітила його обличчя, і я помітив, яке воно змарніле — обличчя людини, що постійно недосипає.

«Тобі, навігаторе, теж не з медом, — майнула думка. — Троє дітей, дружина — не те, що ми, бурлаки бездомні… І навіщо йому це плавання? — розмірковував я. Працював би собі в порту й горя не знав».

І хоч Мегеровича за його в'їдливість та схильність усіх повчати ми недолюблювали, все ж мимоволі ворухнулося співчуття.

Штурман випростався, — в бахматому кітелі, здалося, заторохтіли кістки, — узяв папірець. Але не встиг прочитати моїх нотаток, як у рубку вбіг радист.

— Чергове повідомлення! — випалив він і поклав на стіл радіограму.

Минала остання година вахти.

Кукса вів судно, а я, дозорний, з крила ходового містка' спостерігав за видноколом.

Знову в уяві постав берег. Настирлива думка про нього пекла й бентежила.

Згадалася Наташа, те, як ми з нею розлучилися…

У тісній, схожій на зрізаний конус гавані якорились кораблі — то на рейді, то пришвартовані до пірса, за яким починалися квартали.

Вулиці вели в широке, поросле кедрачем міжгір'я. Зміїлися, петляли по крутосхилах високих сопок.

То було звичайне далекосхідне місто.

Неначе оснастка над велетнем-кораблем, частокіл антен понад будинками, щогли в гавані, і блискітки синяви за вікном, коли по зморшкуватих хвилях гаптується проміння, і застережливий голос ревуна в тумані. А ще — з глухим, металевим відлунням скрегіт якір-ланцюгів на суднах, що повертаються і рушають у плавання.

Наташин будинок — у кінці прокладеної серед шпилястих сопок вулиці. Клапоть крем'янистої, ні для чого не придатної землі працьовиті руки перетворили на квітучий куточок… Сади, невеличкі присадибні городи. Праворуч, на кручі, вежа маяка, під яким, уклинившись у берег, зітхав океан.

З цієї рибальської слободи дороги лягали в далекі далі, ген за обрій, у світ єдиноборства людини з стихією.

У кожній сім'ї тут хтось рибалив, і, отже, з океаном людей єднали кровні узи.

Правда, Наташин батько своє відморячив. Після того як сейнер, на якому він плавав, потрапив у тайфун і йому, тралмастеру, покалічило руку, — з морем він назавжди попрощався і працював тепер на маяку.

— Наталці дорогу освітлюю, — говорив жартома.

Слова його були не далекі від істини: Наташа більше бувала в морі, ніж на березі. Мріяла стати іхтіологом. Із села під Полтавою, де після смерті матері жила з бабусею, дівчина переїхала в Примор'я. Не пройшовши за конкурсом до вузу, влаштувалася лаборанткою на експедиційне судно.

Там, на «Буревіснику», ми й познайомились. Разом долали незгоди, шторми й урагани, і так же разом вернулися додому.

— От і скінчилася наша одіссея, — мовила вона. — Чи доведеться коли-небудь поплавати? І взагалі…

— Що взагалі? — перепитав я.

— А те, Васильку, що дороги наші розбіглися.

Ми, як завжди, коли випадало стрічатися, сиділи під маяком, край вузької, схожої на палубу, скелястої тераси. Океан, пригорни й гори — все було перед очима.

Вересневий багрець торкнувся лісів. Уссурійські ільми, берези, увібравши барви згасання, полум'яніли, ніби охоплені пожежею.

Внизу, набігаючи на берег, заколисливо шепотіли хвилі. Голубіло небо, кликало безмежжя океану.

Поруч, пригорнувшись до мого плеча, сиділа жадана мені дівчина. Але повного щастя я не відчував — мою душу огортав смуток.

Кілька років, як я приїхав сюди із степового краю. Влаштувався на роботу, скуштував нелегкого матроського хліба. Моря й океани тусали, а степової ніжності не вивітрили: я залишився піднесено-схвильованим і вразливим — риси, які, звичайно ж, не гідні справжнього мужчини. Та й взагалі, я до пуття не знав, до чого прагну, чого шукаю.

— Ти, Гайовий, без керма і вітрил, — вислухавши мою сповідь, зробила висновок Наташа.

Подумки я з нею не погодився: є в мене мета, от тільки я не можу точно її визначити. Ну, а якщо бути відвертим, скажу: прикипів я серцем до моря, зрозумів, що не жити мені без нього.

Наташа он збирається в інститут, повторює пройдений матеріал. А мій матроський досвід… — може, він колись допоможе стати штурманом чи капітаном. Не вік же драїти палубу та чистити гальюни.

Отож тут усе ніби було гаразд. Гірше з іншим: Наташа радила не йти більше в рейс.

— Годі тобі блукати, — казала вона. — Краще підготуйся до училища, бо в плаванні ти цього не зробиш.

Через виснажливі вахти, безліч інших обов'язків у морі справді не до підручників. Наталка, безперечно, зичила добра. Але… Я впертий, і тому підсвідомо наростав протест: навіщо мене повчають! Невже я сам неспроможний вирішити, що робити?

Ну, а потім оті її слова…

Угледівши якось біля хати капронові сіті, я поцікавився, для чого їх розставлено.

— Як для чого? — перепитала дівчина. І, сміючись, відповіла: — Твоє бурлацьке серце хочу піймати.

Е, ні, цьому не бути! І, остаточно втративши глузд та почуття гумору, я щось образливе сказав у відповідь.

Наташа жахнулась, ніби її хто вдарив. Примовкла, заплакала.

— Ну, що ж, Гайовий, — витерши сльози, холодно мовила. — Ніхто на твоє серце не зазіхає. І ще раджу: не вдавай із себе Печоріна.

Вона рвучко підвелася з моріжка, на якому ми щойно сиділи, і, не попрощавшись, пішла до хати.

Я залишився один — розгублений, з болісним відчуттям гіркоти за образу, яку заподіяв близькій людині.

Безжально картав себе за погорду. Та пам'ять, ніби глузуючи, настирливо підсовувала колись прочитане — роздуми Печоріна про те, що двадцять разів життя, навіть честь можна поставити на карту, а от волю — нізащо!

«Коли я був ще дитиною, — згадувалося з «Героя нашого часу», — одна стара ворожила про мене моїй матері; вона напророчила мені смерть від злої дружини».

Особисто мене в палац для одруження ніхто не тягнув. Якесь безглуздя!

— Лицедій, блазень! — уголос вилаяв себе.

Соромно було навіть подумати, що я — можливо, й несвідомо — намагався наслідувати лермонтовського героя.

Та згодом ми помирились. Прикрий випадок забувся. І от сьогодні, перед далекою дорогою, завітав до неї.

Прощання вийшло сумне і якесь недоладне — мені й самому вже не хотілось розлучатися з берегом, із Наталкою. Але за годину я був у порту.

«Садко» якорився в глухому кутку бухти, де численні склади й пакгаузи відвоювали мало не весь берег, лишивши причалу вузьку, одягнуту в бетон смугу суходолу. Та й на ній стояли вантажі — величезні паки, ящики; дивовижні, пофарбовані в червоне й жовте «блюдця».

Прийшов я, коли це збіжжя уже кінчали вантажити.

— Ще один шукач Гондвани, — мовив боцман, насмішкувато оглянувши мене з ніг до голови. — Ну, що ж, крабова душа, так тому й бути, — додав він. — Ласкаво просимо! — і під лункий сміх присутніх вручив віник.

Забруднену палубу довелось прибирати аж до вечора. Я так натомився, що, коли сів перепочити, небо з рештками хмар над головою теж здалося палубою, по якій хтось невидимий махає мітлою.

Від хлопців довідався, що воно за експедиція, в яку мене зарахували матросом.

Так от. «Садко» вирушав на пошуки затонулого материка. За припущенням деяких учених, там, де зараз Індійський океан, колись нібито лежав суходіл, що з'єднував Африку, Індостан і Антарктиду. Його назвали Гондваною — назва, до речі, від наймення племені гонді, що живе в Центральній Індії.

З невідомих причин Гондвана розкололась. І тепер до тієї землі, покритої багатокілометровою товщею води, мали проникнути дослідники.

• Предыдущая
• 3/44
• Следующая