Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/44
• Следующая

Дно досліджували, намагалися натрапити на підводний стик материків та розгадати таємницю Гондвани й інші експедиції. Адмірал сер Д'Юк повідомляв, що його акванавти біля континентального шельфу, неподалік від острова Шрі Ланка на глибині двох тисяч метрів теж наткнулися на якісь загадкові підводні споруди. Навіть підняли амфори — велетенські глиняні глечики, що засвідчили про зниклу колись цивілізацію.

— Так, цивілізацію, але не гондванівську, а пізнішу, — зауважив Юрко Ступа. — Гондвана, за нашим припущенням, існувала мільйони й мільйони років тому, а глекам, говориться в радіограмі адмірала Д'Юка, лише кілька тисячоліть. І взагалі район пошуків, я гадаю, слід було б розширити, — сказав він. — До речі, ми, вивчаючи мантію і тепловий потік, що струмує із Землі, чомусь обираємо об'єктом вулкани. Вони, звичайно, найбільші канали, по яких іде глибинне тепло. Проте, як писав доктор геолого-мінералогічних наук Р. Кутас, — я з ним плавав на «Академіку Вернадському», — «не вулкани основні теплопровідники — вони ж бо обмежені за площею, а сам процес виверження — явище короткочасне. Більш значну роль у винесенні тепла відіграють гідротермальні процеси, які супроводять вулканічну діяльність» — кінець цитати.

— Слухай сюди, Кінець Цитати! — зупинив його Василь Окань. — А твій дружок, Заєць, говорив, ніби він із да Гамою шукав гідротерми зовсім не біля вулканів. Щось ти, Ступо… теє-то як його… забрехався.

— Не пхай носа, куди не просять! — сердито відказав Юрій. І, вже лагідніше, додав: — Якщо хочеш знати, перодряпе, д-р Р. Кутас писав і таке: «Гідротермальні системи охоплюють території і перебувають в активному стані тривалий час, виконуючи величезну роботу. Підземні води переносять хімічні елементи і тепло, насичують практично всі гірські породи і завдяки високій рухливості відіграють виняткову роль у регулюванні теплового режиму земної кори» — кінець цитати.

Хоч як би там було, океан, його дно ми вивчаємо, і Гондвану шукаємо теж. Шукаємо — і не знаходимо, й знову починаємо пошуки.

На карті, що висить у каюті начальника експедиції, зарясніло від позначок — невеличких, притулених один до одного трикутників. Так Гліб Семенович заштриховує досліджені нами райони.

Заяча гора, яку минули, прямуючи до екватора, також обведена трикутником, але не заштрихованим — її треба ще вивчити.

Ніби підказало передчуття — а може, таки й підказало! — що скоїться лихо: я написав листа матері, послав радіограму Наташі.

— Що це ти, Васько, надумав? — прочитавши текст радіограми, здивувався Максим Роскошний. — Чи не на той світ зібрався? Навіщо писати: «Не знаю, коли й побачимось. Море — великий розлучник». Такого, друже, я в ефір передати не можу. Не маю морального права сіяти зневіру й сум.

І радист викреслив сумнівну фразу.

Заєць потім розповідав, що і йому напередодні нашої останньої подорожі в глибини снився віщий сон: буцімто неймовірних розмірів спрут схопив батискаф і потяг у печеру.

Якщо добре все зважити, то ні мій смуток, ні Альфредове сновидіння ніякого зв'язку з тим, що трапилося, не мали. Просто на Зайця напливло пережите — поєдинок із восьминогом. Я ж, як співається у відомій пісні, «в Росію, додому хочу — я так давно не бачив маму».

От ці почування й збіглися з лихом, яке на нас чекало.

Десь далеко на півдні, мабуть, промчав циклон. Аж сюди, в приекваторіальну, штильову смугу докочувалось його відлуння — пологі мертві брижі. Через них кілька днів ми не могли спустити на воду батискаф.

Поступово океан угомонився. «Садко» вертався до Заячої гори та острова Носі Маті, де недавно пролягла наша дорога. Та якщо б пролягла ще тисяча доріг, то й тоді б на океанському плесі не лишилося жодного сліду: чудодійна, немов жива, вода умить зарубцьовує пропорений форштевнем корабля шрам.

А все ж ми впізнали і острів, його порослі тропічною смарагдовою гущавиною миси, і тамтешнє безхмарне небо, й тихі, незаймані води…

Це тут, біля західних відрогів Заячої гори, чули ми незрозумілі звукові сигнали, тут нас супроводжувала зграйка заповзятливих, ніби дресированих дельфінів. Краще б було той район обійти стороною. Але ж хіба думалось, що скоїться лихо!

Дідусь мій, бувало, говорив:

— Якби знав, де упав, то й соломки б поклав.

Влучні слова. Вони ніби про нас, дослідників, хто невідомо як потрапив у пазури до нелюдів.

— Да Гама, да Гама! — почув я голос Кукси. — Мерщій у трюм.

Сашко, розсунувши полотняну ширму над моїм ліжком, з усієї сили сіпав мене за руку.

Я прокинувся. Вибіг із каюти.

Мене вже ждали.

Поки я спав, «Садко» зупинився, ліг у дрейф. Неподалік від нього на хвилях погойдувався «Кашалот», і звідти линула у виконанні індійського кіноактора Раджа Капура улюблена пісня одеських мореходів.

А бара я… А бара я!.. —

лилося й лилося над водою, тішачи серце шепелявого капітана Макотруса, який у насунутому аж на очі кашкеті стояв біля фальшборту й зачаровано слухав.

Максим Роскошний, у свою чергу, на догоду нашому Гордію Гордійовичу, який і досі, мабуть, сумував за папугою, по судновій радіомережі заходився транслювати романс «Пташечка».

На воді мерехтіли сонячні зайчики, боляче сліпили очі. Віяло теплом, випарами океану. Ледь торкаючись щогл, голубіло розкосе чаїне крило… І було так радісно, святково (Поезія морських буднів! — подумав я), що душу мою заполонило щастя. А кажуть: щастя не буває, є лише прагнення до нього. Не вірте скигліям! Ідіть у життя з відкритим серцем. Не бійтеся його буремного натиску, страшіться іншого — неробства й супокою.

— Крила міцніють у польоті, — повчав мене, малого, дідусь-хлібороб. — А сталь гартується вогнем.

У горнилі бур і людина стає людиною. І якщо вона, не лінуючись, працює для людей, — рано чи пізно переконається: повнозвучне, трудове життя і є очікуване щастя.

На палубі, як завжди, було людно. Боцман — кра… кра!.. — під глузливий сміх і дотепи «пекельників» — машиністів-маслопупиків розпікав своїх підлеглих — хлопців із робочої бригади за те, що хтось із них забув учора віднести в малярку відро з білилами. Його перекинули; схожа на спрута багаторука пляма, розчепірившись, урізнобіч поповзла Дерібасівською. Нічим тепер її не відшкребти!

Науковці поралися над піднятими нами зразками корінних порід.

— Це теж… е-е… вдача, — вдоволено говорив геолог-бородань. — Добуті базальти плюс… е-е… особисті враження… е-е… очевидців-акванавтів про дно проллють світло на… е-е…

— Морська геологія, колего, — відповідав йому Гліб Семенович, — ой як прискорено пішла вперед. Ще ж кілька років тому проби підводного грунту можна було дістати — та й то наосліп! — лише драгами й поршневими трубками, а тепер ми беремо де хочемо і що хочемо.

— Колосаль! — обмацуючи кам'яну брилу, втрутився в розмову і Юрій Ступа: він прибіг з ехолотної, в якій ніс вахту, доповідати про щось начальнику експедиції.

— Я до вас сам зайду, Юрасю, — відповів Гліб Семенович.

З палуби я спустився в кормовий трюм. Там, у гіпербаричному комплексі, де стояла циліндрична гондола, чи то ліфт-дзвін, і камера для компресіювання та для декомпресії, вже сиділи Кім, Данило й Заєць.

Я зайшов теж. Двері житлового відсіку барокамери автоматично зачинилися. За ілюмінатором я угледів усміхнене обличчя Оканя. Василь, жестикулюючи, подавав нам якісь знаки.

— Що він хоче? — запитав Альфред.

Кім лукаво підморгнув Данилові: мовляв, знаємо й розуміємо піїтову пантоміму! Бо, як з'ясувалося, Василь жестами сповіщав свої нові вірші.

Мов примара, за ілюмінатором майнула тінь од згорбленої постаті вахтового штурмана. Прийшов і Антрекот Антрекотович — він, звичайно ж, залишився вірний собі: з'явився з гітарою. Приніс і мольберт. Поставив на нього підрамок із полотном, поряд — палітру. І, не звертаючи на нас ніякої уваги — так, ніби ми були неживі предмети або четвероногі за вольєром зоопарку, — почав змішувати фарби, а потім заходився малювати водолазний дзвін і житловий відсік барокамери.

• Предыдущая
• 34/44
• Следующая