Експедиція «Гондвана» - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/44
• Следующая

«Дієго-Гарсія — піратський авіаносець США» — так назвала одну із статей алжірська газета «Ель-Муджахір», — закінчив свою розповідь лектор-міжнародник.

…«Садко» разом з іншими дослідними суднами шукав Гондвану.

— Хоч архіпелаг Чагос і перетинає нам шлях, проте краще обійдемо його стороною. Право на борт, да Гама! — наказав капітан.

Потім я вийшов з ходової рубки і спустився в каюту.

Штормило. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, розгойдувався збоку вбік, тицяючись носом у скло ілюмінатора.

«Десять градусів південної широти, сімдесят чотири градуси східної довготи», — подумки не переставав я називати координати, про які, чув, говорив на містку наш штурман — ми були якраз на траверзі Дієго-Гарсія.

Мій кумедний морячок… Десь поряд загадкові тропічні острови, про які ото розповідав і лектор. І мені мимоволі спала на пам'ять арабська казка про багдадського купця Сіндбада, іменем якого я назвав свій талісман. Згадалася третя подорож Сіндбада.

Та подорож, як розповідається в «Тисячі й одній ночі», проходила десь у цих водах… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель. А на двадцять перший схопилася буря, і хвилі змили з палуби всіх матросів. Урятувався лише Сіндбад.

Він потрапив на берег до людоїда. Жив там і велетенський птах Рух та ще змій, який ковтав навіть острови.

Що й казати! — засинаючи, посміхнувсь я. Весела казочка. Вона ніби складена сьогодні — про американських ненажер.

— …Цікавитесь, нафторозвіднику, що шукає наша Міжнародна експедиція? — після мовчанки озвався Кім Михайлович. — Та про це, містере, відомо всьому світу — щоправда, вам тут під водою ніяк читати газет! А вони, знаєте, в тому числі й газети вашої країни, про експедицію «Гондвана» пишуть постійно й багато. Якщо ж ви такий невіглас, поясню. За рішенням ЮНЕСКО для вивчення дна океану була організована Міжнародна індоокеанська експедиція. Ось уже не один рік майже двадцять країн світу посилають сюди свої дослідні кораблі. І американське судно «Віма» вивчало, до речі, західне розгалуження серединно-індоокеанського підводного хребта — він недалеко звідси. Словом, можна було б багато розповідати — і критися нам, дослідникам, як бачите, нічого. Але дозвольте вас запитати: кому розповідати і навіщо? — звернувся Кім Михайлович до містера-безіменця. — Вам? Так ви ж давно мерці! І силкуєтеся в домовину покласти все людство. Не вийде, панове! А зараз ми вимагаємо ось чого: негайно поверніть привласнений вами наш підводний апарат-дзвін, щоб ми могли піднятися на поверхню.

— Я вас розумію, комодоре! — сатаніючи від люті, «лагідно» мовив містер Ікс. — East or West, home is best,[7] — по-англійськи додав він. — Але не вийде! Спершу ми вам прищепимо — всім, всім, всім! — заверещав він, — зябра, а вже потім ви плавом доберетеся до рідного корабля.

— Place for everything and everything in its place,[8] a… xa-xa-xa-xa! — зареготав Бетлер.

— Шкода, — підводячись із крісла, закінчив містер Ікс. — Розмови у нас не вийшло.

«Він, щоб присікатись, знайшов причину…» Це Данило, згадавши вивчену колись байку про вовка і ягня, докинув репліку.

Втім, хоч ми й потрапили у вовчу пащу, ягнятами себе не вважали. Ще поборемося!

— Панькатися з ними нічого, але й випускати із боксу не бійтеся, — чув я, як містер Ікс наказував Бетлеру. — Все одно самотужки вони на поверхню не виберуться.

Що правда, то правда: без нашого дзвона чи іншого підводного апарата ми приречені. Можна, звичайно, піднятися, якщо пощастить, у гідрокостюмі, але тоді — неминуча смерть: ми ж бо компресійовані до півкілометрової глибини, а Заєць ще глибше.

— Де ті ублюдки? — запитав Данило.

— Які?

— З пірнаючих блюдець.

— Містер Ікс і ще двоє з ним недавно сідали в «Мустанг», — відповів я, — А «У нас в Техасі» он — на прив'язі.

В ілюмінатор було видно лише корму пірнаючого блюдця, яке висіло за палями під гаражем.

Потім і воно попливло слідом за «Мустангом Дракулою».

На об'єкті «Баракуда» залишилась тільки обслуга та ми. Альфрера не взяли: Кім Михайлович таки наполіг.

Нас тримали у відсіку А-прім. Доглядав, як і раніше, містер Осел.

Хоч серед нас нікого не звали Іваном, підводний сторож говорив:

— Лублу руській Іваня!

І натягав на голову мою безкозирку.

— О, велл? — цікавився.

— Добре, добре! — відповідав я. — Личить, як корові сідло.

— Karawell? Karawella?[9] — запитував він. — О'кей!

— От бовдур, так бовдур! — сміявся Данило.

Минав день за днем, одноманітно, напружено, а ми були відмежовані від усього світу і поки що не знаходили виходу, як вирватися з пастки. Я пропонував захопити відсік Бе-прім, де знаходився пульт управління і куди нас більше не пускали.

— Може, передамо на «Садко» гідросигнал, — казав я.

— Е, Васю, думали про це й ми, — відповів Кім Михайлович. — Нічого не вийде — ти ж бачиш, як вони сторожко доглядають та міцно задраюють люк.

З відсіку А-прім, нашої в'язниці, двері вели і вниз — через шлюз у воду. Щодня до нас навідувався то один, то другий нирець: повертаючись із океану, вони в нашому відсіку перепочивали. Що вони там робили, ми не знали. Одного разу крізь ілюмінатор на «подвір'ї» об'єкта «Баракуда» вгледіли з десяток одягнутих у гідрокостюми нирців. Вони колом оточили людину, на якій не було нічогісінько — гола. Людина повільно пливла, пірнала, щось ніби намагалася схопити.

— Ось він, витвір їхніх рук! — зауважив Кім Михайлович. — Людина із штучними зябрами.

Від однієї думки, що на таких істот можуть перетворити й нас, моторошно ставало на душі. Та нас ні на мить не покидала надія вирватися звідси. Ми знали: там, на поверхні океану, — наші друзі. Вони не заспокояться, аж поки не зроблять усе можливе, щоб дізнатися, що ж трапилося з посланим у глибини дзвоном-ліфтом. А довідавшись, неодмінно подадуть допомогу.

Вода спалахувала в сяйві прожекторів, висвітлюючи серед довколишньої темряви «вікно». Та часто прожектори гасли, і наступала ніч. І тоді, щоб якось відігнати причепливі думки про безвихідь, ми розповідали один одному про себе та своє життя.

Я дізнався, що Данило — колишній гірник. Після служби на флоті він не залишив моря — демобілізувавшись, пішов на роботу в Інститут океанології, став акванавтом.

— А чого ж, — говорив він. — Робота підводника схожа на шахтарську, тільки що вода податливіша, легше в неї вгризатися, ніж у пласт антрациту. В нас там, у Горлівці, зараз ой як гарно! Доріжки підсихають на весняному вітрі, пробуджуються сади. А Ніна моя із синочком усе виглядають мене з дороги…

І він раптом заспівав про те, як сплять кургани темні, випалені сонцем, та про хлопця молодого, що вийшов у степ донецький. Удавав із себе Данило черствого й товстошкірого, а виявилось: у нього теж душа вразлива.

Розтривожив він нас своєю піснею. Кожен згадав далеке й рідне.

• Предыдущая
• 40/44
• Следующая