Голова Дракона - Тендюк Леонід Михайлович - Страница 36

• Предыдущая
• 36/40
• Следующая

Одна з них вивела нас до узбережжя.

Рідне село! Побачити тебе хоч уві сні, стежками, давно знаними, побродити.

Якось, вернувшись із плавання, я розповідав друзям про те, що найбільше в морі на чужині гнітить душу.

— Не спека, не шторми, — говорив я, — а розлука з рідним берегом.

— Невже це правда, Васько? — запитав Сергій, з яким я колись сидів за однією партою.

Ой, правда, друже, та ще й яка! Побув би ти на моєму місці, тоді б переконався.

Ми дихаємо повітрям, не помічаючи, що воно є; п'ємо воду, не задумуючись, що без неї не можна. Отак, мабуть, і з тим, що нас змалку оточує,— сприймаємо його як належне. Ну, і часом, може, не усвідомлюємо, який маємо скарб, багатство, коштовніше за все на світі.

Якби моя воля, я б зробив отак: усіх жовторотих підлітків, перш ніж вони закінчать учитися, посилав би в далеке плавання. Нехай би спочатку скуштували солоного морського хліба, ковтнули з гіркого келиха смутку й туги за отчим краєм, а вже потім торували собі шлях у життя.

Ми щойно вийшли на узбережжя — порослий лісом, в який підковою врізалося море, косогір. Праворуч за неширокою затокою серед пагорбів зеленів пальмовий гай. Під деревами де-не-де видніли чорні кружала — згарища на місці колишніх осель.

Це й було Лотине село, танана Яо-Ватономбі, власне, все те, що від нього лишилося.

Дівчина, угледівши згарище, заплакала. Та й кого б не засмутило побачене! Там, де ти ріс, де минали твої літа — пустир і безлюддя.

Хоч скільки ми вдивлялися, жодної людини не побачили.

— Може, піти просто в село? — запитав я.

— А якщо там засада? Янкі знають, що втікачі рано чи пізно навідаються — тягне ж людину насиджене місце.

— Отже, ти, Альфреде, пропонуєш здалеку «помилуватися» і вернутись у джунглі, до тієї долини?

— Я цього, да Гама, не сказав, але й лізти чортові на роги не збираюся.

— Як би ми, хлопці, не крутили, в Яо-Ватономбі слід навідатися, — розв'язав нашу суперечку Кім Михайлович. — Звичайно, підійдемо обережно, щоб, чого доброго, не наразитися на небезпеку. Може, в селі й немає нікого. Тоді ми пошукаємо човна або самі його змайструємо. Згода?

Ми погодилися. Про цю нашу розмову я переповів Лоті, а вона — Барараті.

— Соа-сенга, харашо! — відповів він.

Спустившись із пагорбів, ми обійшли затоку й наблизилися до чагарів, які обступали пальмовий гай.

У підліссі серед приземистих дерев Лота непомильно відшукала знайому стежку. Вона вивела нас на край села.

Яка ж бо тут краса! З трьох боків Яо-Ватономбі оточував дрімучий, багатоярусний ліс. Гіганти-дерева сягали аж у небо. За їхньою смарагдовою стіною, уступ за уступом, ніби їх хто спеціально підрізав, росли нижчі й зовсім низькі дерева, непомітно переходячи в приземисту гущавину.

А з боку океану, на вигинистому березі, видніли високі казуарини — «сосни» тутешніх країв.

Ген удалині між стовбурами голубіла вода. І, як у кожному тропічному гаї, зір милувало буйноквіття, а його пахощі п'янили душу.

Коли б не ці жахливі сліди людської трагедії — згарище, рештки обвуглених хижок, — можна було б сказати: райський куточок!

Проте…

— А це що?! — не втримавсь я од подиву. За селом аж до лісу на виднокрузі чорніла понівечена страшними ранами земля. Мовчазна, мертва земля.

Глибокі вирви нагадували кратери на Місяці, а вали — знамениті місячні канали. Жахливіше важко й уявити.

— Ось вони, фосфатні розробки! — знаюче сказав Альфред, розглядаючи канали й кратери. — Живе тіло землі з'їдено безповоротно. І такі «плями», гадаю, по всьому острову.

— Одні варвари покалічили землю, — зауважив Кім Михайлович, — інші її доконали, перетворивши Світлий острів — Носі Мазаву — на мертвий суходіл, а людей — на вигнанців і рабів.

— Хлопці, та що ж це таке? — вигукнув я. — Де тільки не пройде колонізатор, де не ступне його чобіт — усюди горе, всюди згуба.

— Оце ж воно таке, — відповів Кім Михайлович. — Усе живе — і людей, і землю — варвари хочуть перетворити на порох. А ти думав, для чого під прикриттям нафторозвідування всі оті і підводні об'єкти на «Мурені» та «Баракуді», й приготування військові на Дієго-Гарсія та Голові Дракона? Все націлено в мир, у людину, як і ті ракети, що їх американці розміщують по країнах Європи. Звідусюди хочуть узяти нашу й інші миролюбні країни в атомні лещата, нас знищити своєю «чистою» нейтронною зброєю, а самим залишитися живими, так би мовити — сухими вийти з води. Даремні сподіванки! — сердито додав він.

Надивившись на ті «краєвиди», ми спустилися з пагорбів і підійшли до самого села.

За кокосовою плантацією зеленів ще один невеликий гай. І в ньому стояло кілька вцілілих сараїв.

— Там була мій хата — трано, — мовила Лота, показуючи на гай із плямами згарищ. — Terrain…[52] — сумно обвела вона поглядом пустир.

Кім Михайлович і я хотіли вже туди йти, як Барарата нас зупинив. Ні, жестами пояснив тубілець, не треба цього робити! Спочатку він розвідає сам, а вже потім підемо разом.

— Спасибі, друже! — обійняв його за плечі Кім Михайлович. — Так тому й бути — іди!

Барарата крадькома пробрався до гаю. Нам було видно, як він перебігає пустир.

До одного з бараків лишалося не більш як сто метрів. Несподівано пролунав постріл, і Барарата, ніби спіткнувшись об невидиму перепону, впав. Це було те, чого ми найбільше боялися, — засада.

Нараз він підвівся, стараючись вернутися назад. Знову впав.

Розсунувши кущі, Кім Михайлович, а за ним Заєць і я рвонулися на виручку. Та раптом побачили: з-за сараїв вибігають солдати. Їх було багато, і нам із ними не впоратись. Якщо вийдемо, накличемо лиха і всі загинемо.

— Ах ти ж, горе! — бідкався наш командир. — Ну, навіщо я погодився, щоб він туди йшов?

А солдатня вже тягла Барарату до сарая.

Що робити? Як його виручити?

— Відійдімо, друзі, в глиб лісу, до тих он дерев, — з болем у голосі мовив Кім Михайлович. — Постараємося щось придумати, аби звільнити нашого товариша.

Після смерті Чанга це було справжнє нещастя, яке нас спіткало.

Минали дні, а ми не відходили від Яо-Ватономбі.

Треба зробити все можливе й неможливе, щоб виручити Барарату. Так вирішили ми. І щодня, як на роботу, йшли, підкрадаючись, до барака, в якому янкі тримали полонених.

Повільно спливає час. Ми не один день риємо нору під бараком. Похмурий, з міцно зачиненими вікнами, стоїть він за мангровими заростями — в'язниця, дарма, що в екзотичній місцевості — майже на березі океану. Там, серед інших тубільців, янкі тримають і нашого провідника — Барарату.

Щоранку, бачимо, вартові женуть людей за Яо-Ватономбі в кар'єри.

Одного разу ми туди зазирнули. Перед очима постала жахлива картина. Обливаючись потом, люди довбали землю, на дно котлованів укладали залізобетонні плити.

— Споруджується щось грандіозне. Може, стадіон, — розглядаючи панораму будівництва, висловив я припущення.

— Стадіон? — перепитав Заєць. — Тобі ж, да Гама, відомо, — нагадав він сказане нам лісовиками, — що американці пообіцяли носімазавцям «вигоїти» рани понівеченого острова. От вони й «гоять»: на місці фосфатних виробок будують полігон.

— Ти, хлопче, правду кажеш — це таки схоже на ракетний полігон або на стартовий майданчик, — втрутився в нашу розмову Кім Михайлович. — І, судячи з усього, будівництво недавно почалося. А людей сюди привозять, мабуть, з інших місць. Не інакше «нафтовики» лишили на Носі Мазаві частину тубільців для будівельних робіт. Бо хтось же прокладав їм тунель до Голови Дракона й зводив решту споруд на острові.

Невдовзі ми стали свідками, як на галяві перед бараком приземлився вертоліт, і солдати з нього виводили групу остров'ян. Хтозна, чи то були втікачі, піймані в джунглях, чи, може, ті, кого залишили для робіт.

Так минали дні. Ми рили й рили, поспішаючи на допомогу до свого друга.

• Предыдущая
• 36/40
• Следующая